Час і пам’ятники: «ленініана» скульптора Веніаміна Пінчука з Великої Волині

У галерейних залах невеликого Музею образотворчого мистецтва ім. Й.Д.Буханчука у селі Кмитів на Житомирщині стоять гіпсові скульптури вождю світового пролетаріату Леніну. Таких «Ленінів» там назбиралося аж 16, і ці гіпсові ескізи майбутніх пам’ятників, які потім сотнями множилися у містах і селах Радянського Союзу, віддавав у свій час до музею скульптор Веніамін Пінчук.

Гіпсовий «Ілліч» стоїть, а тепер сидить, ось він у кепці, уже без кепки… Чому ці роботи там, та й що з ними робити в часи, коли Україною вже прокотилася некерована хвиля ленінопаду після грудневих 2013 року подій на Майдані, а наразі триває планомірна декомунізація? Нищити без вагань чи зберігати як твори мистецтва, віддаючи шану їх авторові?Сьогодні, 17 листопада, 108-а річниця з дня народження визнаного радянського мистця, народного художника СРСР, скульптора Веніаміна Борисовича Пінчука, який є родом з села Горошки Житомирського повіту Волинської губернії (тепер смт. Хорошів Житомирської області). Вся його творчість була присвячена монументальному увіковіченню особи В. Леніна, а також його соратників по боротьбі Й. Сталіна, С.Кірова, М.Калініна.

«Час був такий», - філософське пояснення прагнення талановитого художника зробити кар’єру та реалізуватися у мистецтві у радянські часи, де самовираження мистця поза межами соціалістичного реалізму ставало можливим лише у жорстко переслідуваному андеграунді, або ж – у вигнанні чи еміграції.

Веніаміну Борисовичу пощастило навчатися у скульпторки Віри Мухіної у найпрестижнішому Московському вищому художньо-технічному інституті (1928-1930 рр.), а згодом його педагогом став визнаний майстер Олександр Матвєєв у Ленінградській Академії мистецтв (1930-1932 рр). Потім сам мистець плідно займався педагогічною роботою, побудувавши кар’єру від викладача у 1948 році до професора у 1962 році в колективі одного з найстаріших і найшановніших мистецьких навчальних закладів Росії – Ленінградському інституті живопису, скульптури і архітектури ім. Іллі Рєпіна.

В цей час складається і його блискуча кар’єра скульптора, наближеного до політичного керівництва СРСР, описана істориком мистецтва, художнім критиком І.Мямліним у монографії «Скульптор Вениамин Борисович Пинчук» (1965 р.). Про це свідчать найвищі державні регалії, якими був відзначений скульптор: Сталінська премія ІІ ступеню (1950), звання народного художника СРСР (1969) і дійсного члена Академії мистецтв СРСР (1970).Веніамін Пінчук створює пам’ятники В.Леніну і його соратникам, які потім тиражуються тисячами і розташовуються на центральних площах і вулицях міст, містечок і сіл величезної країни: «В.І.Ленін у Розливі» (1935), пам’ятник С.Кірову біля Кіровського заводу (1939), скульптурна група «В.І.Ленін і Й.В.Сталін в Горках» (1949, Сталінська премія другого ступеню за цю роботу у 1950 р.), бюст М.І.Калініна, бюст В.І.Леніну у Ленінграді (1955) та багато інших. Скульптурним творам Пінчука властиві простота композиції і чіткість модельованих форм – згідно існуючим тоді стандартам зображення Ілліча.Саме найвищою оцінкою престижності можна було вважати таку працю скульптора у тоталітарній радянській державі. Творцями «канону і стандарту» у зображенні образу Леніна вважалися скульптори Н.Андрєєв, який малював його з натури, та С.Меркуров, який знімав посмертну маску Леніна. Отож, канони дещо змінювалися у різні часи залежно від вимог моменту і диктували наступне: Ілліч – це вождь, що прямує у майбутнє, очільник і організатор всіх перемог, за спиною якого непомітно допомагає соратник Сталін, або ж палкий оратор, мудрий керівник у постійних роздумах про свій народ, над людина, яка бачить долю країни у недосяжній перспективі. Найвідомішим профілем Леніна у виконанні Андрєєва є зображення на партійному квитку члена КПРС (Комуністичної партії Радянського Союзу).Кожний художник чи скульптор мусив чітко дотримуватись «канону» Андрєєва-Меркурова: максимальна реалістичність у обличчі і фігурі, ніяких «обрізаних» рук чи ніг, риси обличчя повинні бути максимально схожими – більш того, вони повинні були бути одними і тими ж. Звідси постійне відчуття, що усі пам’ятники Леніну зроблені ніби однією рукою, за лекалом. Побутував жарт з цього приводу: «Простой, как ленинський ботинок!»

Бо навіть черевики на пам’ятниках були однакові. Такі речі були помітні, та це були обов’язкові вимоги.

У 1960-ті роки образ Ілліча був підкоректований: йому надали риси людяності і забажали бачити «самым человечным человеком».

На створення пам’ятника Ленінувиділялося спеціальне державне замовлення, отримання і реалізацію якого довіряли далеко не кожному скульптору. Створення такого твору за ініціативою самого мистця було справою цілковито нереальною. Існувала група скульпторів, яким влада довіряла таке «архіважливе» (улюблене слово Ілліча) завдання: Георгій і Юрій Нероди, Є.Бєлостоцький, Г.Пивоваров, Е.Фрідман, Л.Ланкінен, Н.Томский, І.Шадр, М.Анікушин, М.Манизер, Г.Ястребенецький та ін.

У 1967 році до 50-річчя Жовтневої революції (збережена радянська назва історичної події) відбувся конкурс на кращий пам’ятник Леніну у Московському Кремлі, у якому взяли участь більш як 50 авторів. Кращим був визнаний проект скульптора Веніаміна Пінчука і архітектора Сергія Сперанського. Виконаний ними пам’ятник Леніну був урочисто відкритий 2 листопада 1967 року в Тайницькому саду і втілив стиль того часу, витриманий у всіх найсуворіших та найприскіпливіших стандартах: Ілліч сидить і думає про народ. Саме так ленінська партія завжди дбає про свій народ. Найвеличніша ілюстрація міфу, втілена скульптором! Після приходу до влади Бориса Єльцина, цей пам’ятник був демонтований і перенесений у Горки (1995).Веніамін Пінчук помер у 1987 році і похований на Літераторських містках Волковського цвинтаря – місці для поховання видатних радянських, російських творчих діячів, науковців. Бронзовий бюст на його могилі – роботи скульптора А.Чаркина та архітектора В.Васильсковського.Визнання та слава на Батьківщині, яких так прагнуть більшість мистців, супроводжували все життя цього скульптора, якого Росія зараз вважає російським, радянським, ленінградським. Дійсно, жив та працював Веніамін Пінчук більшу частину свого життя в Ленінграді, творчість присвятив увіковіченню радянських державних діячів.

Наскільки талановито він це робив? Чи зміг реалізувати себе на вузькій стежині соцреалізму та жорстких вимог «канонізації» вождів? Чи про таку творчість він мріяв? А, можливо, мистцю просто не пощастило з часом і місцем народження, бо зараз тисячі копій його робіт цілеспрямовано і нещадно знищують як символи епохи тоталітаризму?

Ми досліджуємо досвід мистців радянського періоду, проводимо історичні паралелі з власним гірким досвідом. Пора і нам запитати себе: які пам’ятники зараз зводимо ми? Чи не будуть їх так само руйнувати наші нещасливі нащадки?

За матеріалами сайту Галереї мистецтв НСХУ

Марія Пилипчук

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---