«Будинок скульптора» ніколи не буде добудований, - майстер. ФОТО

Будівлю, відому багатьом як будинок скульптора, його автор, каже, ніколи не завершить. Будуватиме, доки житиме.
Однак приватизувати його досі не може.

Про це майстер Микола Головань розповів у інтерв’ю «Волинському монітору».

Так, 9-ого січня 2013 року скульптор відзначав 70-річний ювілей. Його праці знаходяться у Луцькому міському парку культури та відпочинку імені Лесі Українки, у дитсадках, поблизу доріг, на лісових галявинах. Скульптор уже втратив лік зробленим авторським постаментам, які розміщені на багатьох кладовищах України. Найбільшу ж славу йому принесла робота усього його життя – будинок-майстерня, який він оздоблює уже понад 30 років. Він розташований у Старому місті, неподалік від лютеранської кірхи, що у Луцьку.

- Я – місцевий скульптор Микола Микитович Головань. Народився у вир війни на Одещині в 1943 році. Так мені сказав тато. Проте записаний як корінний лучанин. Мене хрестили у невеличкому костелі в Луцьку (нині – Будинок панахиди), який колись знаходився на території католицького кладовища. Пригадую собі ксьондза, котрий обвінчав моїх батьків, коли мені було років 10-12. Загалом мої перші спогади пов'язані лише з Луцьком, куди приїхав із батьками, коли мав якихось 3-4 роки. Кращі свої роки присвятив саме цьому місту, яке й стало рідним. Мама моя – полька із Новоград-Волинського. Думаю, це вона захотіла, щоб ми були у Луцьку, а тато увесь час мріяв повернутися на батьківщину – до моря.

- Отже, добре пам'ятаєш той час, коли помер Сталін і ті зміни, які відбулися на Волині.
- Я ще застав величезний бетонний пам'ятник Сталіну, який стояв у центрі Луцька, де нині знаходиться обласний драматичний театр. Пригадую 1953 рік, коли навчався у старій, ще «польській школі». Вчителі плакали і гримали на нас, веселих дітлахів, щоб ми також скорбили за вождем. Зринає у пам'яті спогад, коли мене прийняли в піонери і я, щасливий, прибіг додому, а тато сказав: «Дурню, чому ти радієш?». Він, східняк, пройшов дві війни, тому знав, що несла із собою та радянська влада-машина. Пригадую епізодичні жахливі речі, які тато розповідав про голодомори. Як він бачив своїх родичів, котрі чудом вижили. Оповідав про мого діда, котрий ще за царського режиму був моряком, водолазом, тож врятувався тому, що занурювався у водойми і ловив жаб, іншу живність, яка й врятувала йому життя. Важко говорити про ті жахливі речі зараз, але треба.

Миколо, коли відчув свій мистецький імпульс, який згодом розвинувся у справу всього життя? Яким було навчання у Львові, як туди потрапив?

- Потяг до прекрасного відчув у дитинстві, тож записався у місцеву художню школу в Луцьку. Лише з теплотою можу сказати про мого першого наставника Петра Сендзюка, котрий і дав мені перший поштовх. Саме вчитель дав мені та моїм друзям (Льоні Літвіну та Яші Бесарабові) направлення для навчання до Львова. Мої батьки радо сприйняли мій вибір. Мама була швачкою, а тато – столяром і добрим господарем, умів гарно співати. Вони мріяли, аби я став художником. Навчання у Львові тривало шість років. Один із яких я витратив на академвідпустку. На третьому курсі вирушив до Криму на Північно-кримський канал, де працював звичайним робітником. Це була життєва школа для мене, яка також відіграла важливу роль у житі. У цей час малював для газет «Радянський Крим», «Кримська правда». Після річної перерви в навчанні повертався до Львова із задоволенням, окрилений, і вже по-іншому сприйняв Львів, бо змінився, став більш самостійним. Зустріч із морем, добрими людьми дали імпульс і опору для моєї роботи в майбутньому.

Коли Ти пішов навчатися у Львів, то уже знав, що станеш саме скульптором? Розкажи про своїх тамтешніх учителів.

- Спочатку пішов стопами батька і вступив на обробку дерева, потім трохи керамікою займався, а лише на третьому курсі перевівся на скульптуру. Пригадую свого першого наставника і товариша Скибінського. Це він порадив змінити спеціалізацію. Моїми наставниками також були прекрасні майстри: Чепель, Ушаков, Телішева, Костирко, Тарасов, Крвавич, Мисько, Елізаров. Навчив мене робити нариси і шкіци Драган. Лисюк став керівником мого дипломного проекту – декоративної скульптури, які добре оцінили тодішні вчителі училища.

Щодо будинку, то батько мріяв, щоб ми усе покинули і майнули до моря, проте я вирішив не залишати маминої могили й осів тут назавжди. Свій будинок, який знаходиться на вулиці Лютеранська, 9, поблизу Стиру я дуже люблю і ніколи не завершу. Будуватиму його доти, доки житиму і матиму на це сили. Не люблю, коли його називають Будинком з химерами. Це у Києві, на Банківській сидять химери. Називаю свій будинок Вернісажем скульптора.

Найдивнішим вважаю те, що і досі мені не дають приватизувати мій будинок. Справді, щодня хтось приходить, аби оглянути його, часто бажають поспілкуватися зі мною. Сюди потрапляють найрізноманітніші люди. Це і Драч, і Танюк, і рок-музиканти з гурту «Брати Гадюкіни, і Маренич, Богачук приходив, професори і звичайні люди відвідують мене. На початку 90-х років тут увесь Рух (Народний Рух України, - авт.) побував. З теплотою згадую наші зустрічі при каміні й свічках, коли говорили на найрізноманітніші теми.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---