З Харкова на Волинь – через 40 років: чоловік повернувся на малу батьківщину, рятуючись від війни

Уродженець волинського села Верхи Петро Павлючик знову ступив на рідну землю через більш як сорок років. Замість просторої квартири з вигодами в центрі неспокійного нині Харкова його родина оселилася в самотній старенькій хаті, що сусідить з густим лісом на околиці.

Йшов уже восьмий день повномасштабного російського вторгнення. Жахлива війна змусила родину Петра та Світлани Павлючиків утікати з улюбленого міста, де вони прожили не один десяток літ, успішно налагодили побут, мали престижну роботу та власну справу, пише газета «Полісся».

Перша ворожа ракета прилетіла у саме серце міста-героя – прямісінько на Майдан Свободи, за кілька кварталів від будинку Павлючиків. Постійні вибухи, ракетні обстріли житлових масивів, жертви серед цивільного населення змушували до непростого рішення – негайної евакуації.

З села – в мегаполіс. А тепер – назад

У юності Петро Павлючик вступив до Харківського політеху, де також навчалась його майбутня дружина Світлана. Згодом вони одружилися, в молодого подружжя народилася донька Анна.

Відтоді Петро Михайлович був рідкісним гостем у селі, звідки походив. Після смерті його батька мама ще залишалася у Верхах зо двадцять літ, але доживати віку забажала ближче до синів, бо обоє на той час мешкали на Харківщині.

Тож жінка продала свою хату в селі. Із вотчиною, хіба окрім кількох родичів, розповідає пан Петро, нічого більше не пов’язувало. Втім не так сталося, як гадалося.«Як мовиться, рідна домівка – єдиний поріг, до якого навіть через багатоліття повертаються діти й онуки. Для нас з дружиною вибір подальшого перебування в часи війни став очевидним: на батьківщині моїх батьків у Верхах.

Читати ще: «Коли закінчиться війна, перше, що зроблю, – обійму чоловіка». Молода мама з Харківщини розповіла, як утікала від війни до Луцька

Я був упевнений, що родичі та колишні односельці не дадуть пропасти. Залишилося тільки туди дістатися цілими та неушкодженими, тож сподівання покладали лише на Бога», – зізнаються переселенці.

Шлях Із Харкова до Львова евакуаційним потягом, куди заледве вдалося втиснутися, був нелегким та тривав майже добу. Виснажені й розгублені через стрес, досі вони відмовлялися приймати їжу та з острахом прислухалися до підозрілих звуків.

На львівському вокзалі для харків’ян відкрилася нова картина наслідків жахіття війни: на залізничних перонах валялися покинуті валізи з речами, що не вмістилися у переповнені утікачами вагони потягів.Нарешті стало не так тривожно, коли родина знайшла безпечне місце для доньки й онука за кордоном, а Світлана та Петро дісталися свого кінцевого пункту призначення.

У знайомих односельців Петра Михайловича порожньою стояла старенька хата, яку йому з дружиною надали в користування. Відтак пані Світлана, яка звикла до життя в місті, вперше у незнайомій до цього часу місцевості переступила поріг старенької сільської хати.

Читати ще: Подружжя медиків з Маріуполя, яке переїхало на Волинь, – про зруйновану лікарню та втечу під обстрілами

Згадуючи той день, каже, найперше врізався в око тканий килим, що висів на стіні кімнати, з якого на неї, неначе вітаючись, привітно споглядали олені…Міфи, мов дим, розвіялись

«Людина не знає напевне, що може на неї чекати будь-якої миті у житті, з ким зведе доля, – аналізує свою ситуацію пані Світлана. – Не зроблю відкриття, коли скажу, що мешканці західної України завжди здавалися інакшими для жителів східних регіонів.

Та сьогодні все більше із нас усвідомлює, що «бандерівська модель», чи то вкорінений десятиліттями образ західного українця, походить якраз від росіян, від яких Харків відділяє якихось вісімдесят кілометрів.

Читати ще: «Нас врятувала дідова груша, посаджена у 1936-му»: сім'ю ірпінчанки, в подвір'я якої влучив снаряд, прихистили у Ківерцях

Тепер мої подруги з тривогою телефонують і цікавляться, як же у мене справи і чи я, бува, не з’їхала з глузду, коли вирішила приїхати на Волинь.

Однак, побувши тут майже два місяці, я досить швидко розвіяла давно нав’язаний нам міф про «бандерівців». І мушу сказати, що такої доброзичливості, щедрості душі годі й очікувати від близьких мені харків’ян. Тож тепер запрошую подруг приїхати в гості і вочевидь переконатися у гостинності чоловікових земляків», – підсумовує розповідь жінка.

Біда ріднить з чужими людьми

Камінь-Каширська громада відкрито і щиро приймає внутрішніх переселенців. У гуманітарному хабі можна отримати все необхідне.

Навперебій дбають про добробут та забезпечують домашніми харчами і верхівці. Як розповідає пані Світлана, вже встигли подружитися тут із багатьма, гарно потоваришувати з сусідами.

«Стараємося самі бути корисними, адже люди дуже тепло нас прийняли. Натомість ми з чоловіком пропонуємо свою хоч якусь допомогу, хай і не суттєву. Працюємо трохи на городах. Крім того, зв’язок із Харковом тримаємо щодня. Щоб мати можливість розмовляти телефоном, ходимо до лісу, де краще «ловить» мобільний», – ділиться пані Світлана.

Читати ще: «Російські солдати кинули гранату в укриття. Людські рештки збирали у відро», – мешканка Бучі про жорстокість окупантів

У мирний час жінка працювала в агенції нерухомості. І якщо раніше здавала до винайму квартири в Харкові за гроші, то тепер поселяє охочих задарма. Це передусім стосується постраждалих в мікрорайоні Північна Салтівка.

Тим часом Петро Михайлович досліджує свій родовід. І в цьому напрямку, переконує, йому вже вдалося багато чого досягти.

Павлючики потроху звикають до свого нового способу життя в селі. На противагу великому місту, воно більш спокійне та розмірене, тож не виключають можливості оселитися тут назовсім, коли прийде глибока старість.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---