Владислав Стемковський: «В мені «вбили» чиновника»

Звільнення Владислава Стемковського з посади заступника міського голови і директора департаменту житлово-комунального господарства стало свого часу у Луцьку сенсацією. Амбітного молодого чиновника хтось вважав рішучим, хтось – нахабним, але ніхто не сумнівався у його перспективності. Навіть пророкували посаду мера. А Стемковський не просто звільнився з мерії, а взагалі – зник з публічного життя. Не давши чітких роз’яснень. Мовчав і його шеф – Богдан Шиба. Не бракувало при тому чуток і домислів, часто «смажених» і скандальних. Їх головний фігурант погодився прокоментувати лише зараз – рівно через рік після свого звільнення.

«Останні мої слова Шибі були: «Я з вами працювати не хочу». Ясно, що йому це не сподобалося»

– Чому ви звільнилися рік тому з посади начальника департаменту житлово-комунального господарства міськради і заступника міського голови? Чи все-таки вас звільнили?

– Я звільнився сам. Бо не мав бажання там працювати. Передусім – працювати з Богданом Шибою.

Чому? Почався процес «напіврозпаду» команди, яка прийшла у 2006 році. У виконкомі з якогось часу стилем спілкування між працівниками і важливим фактором роботи стали інтриги, недомовки, якісь підкилимні ігри. Це почалося у 2008 році. Хтось починав з кимсь дружити «проти когось», хтось свідомо робив наклепи на іншого, хтось когось підсиджував… Часто добрим справам, прогресивним починанням не давали хід тільки тому, що ініціатива йшла «не від потрібної людини». Або це трактувалося так, що, мовляв, це потрібно «не тим». Це стосувалося і кадрових питань, і тарифної політики, і комунальної сфери.

Ця ситуація забирала багато часу, енергії, створювала нервозну обстановку. Спочатку я думав, що це недоліки будь-якої інституції, і не варто на це зважати. Але потім зрозумів, що всі ці інтриги свідомо моделювалися, і часто людьми просто маніпулювали. Найбільшим розчаруванням було те, що я побачив: голова міста це все стимулює і підтримує. Така собі візантійська політика в луцькому виконанні.

Тож об’єктивно я зрозумів, що реалізувати себе, свої плани і бачення в таких умовах стає неможливо. А просто сидіти, отримувати зарплату, робити вигляд бурхливої діяльності, надувати щоки – мені це було нецікаво. Біле називати чорним я не звик. Ще б коли мені було кілька років до пенсії, я б, напевно, стиснув зуби і терпів. А так…

Знаєте, який спосіб посваритися з шефом найкращий? Таких два: або сказати йому правду, або зробити щось краще, ніж він.

Може, я й не зробив нічого краще, ніж мій шеф, але я сказав йому правду – і пішов.

– Що ж ви йому сказали?

– Сказав, що змагатися в грі на кращу інтригу я не буду, і в тій обстановці, яка існує у виконкомі, я працювати не можу. І не хочу.

– А навіщо Богдан Шиба створив таку обстановку?

– Можливо, це «криза жанру у вождя». Можливо, причиною стали нові люди, які прийшли працювати в команду Шиби, і в такій спосіб можна було ними управляти. Можливо, він сам собі якісь нові пріоритети поставив. Не знаю!

Величезна кількість конфліктів у місті – насправді це тільки зовнішня частина «управлінського айсберга». Звісно, про ситуацію навколо добудови «Юванта», реконструкції Театрального майдану, стадіону «Авангард» чи будівництва пішохідного переходу через залізничні колії знає все місто, кожен лучанин. І ці конфлікти заважають функціонувати і розвиватися місту.
Але численні «локальні війни» у виконкомі точно так само заважають працювати як окремим працівникам, так і структурі в цілому. Звісно, «зовнішні» конфлікти мають суттєвий вплив на роботу виконавчих органів міської ради.
Луцьк – невелике місто. Багатьох людей пов’язують дружні або родинні стосунки. Кожен починає займати окрему позицію, займатися «дрібним лоббінгом», і в результаті структура розбалансовується.

– Але ви двічі писали заяву. Шиба тоді, ще в середині серпня, розповідав, що він вас вмовив «подумати».

– Так. Після першої заяви було обговорення з головою. Я йому розповів про конкретні приклади того, що я щойно назвав інтригами. Які банально заважали працювати. Богдан Павлович мені пообіцяв, що це все буде враховано, що ми все це обговоримо з «групою товаришів» – і все буде нормально.
Пройшло два тижні – і все почало повторюватися. Я зрозумів, що це «хронічне», – і пішов.

Мені було 36 років, я мав хорошу посаду, далеко не найгіршу зарплату, високий суспільний статус. Тому рішення звільнитися у мене визріло не відразу. «Критична маса» для цього в мені накопичувалася, певно, з півроку. Але рішення було остаточним і повністю усвідомленим.

– За чимось шкодуєте?

– Що звільнився – зовсім не шкодую. Хіба що трохи шкода, що довелося розійтися із професіоналами-управлінцями, у них ще повчитися.

Знаєте, для мене прикладом чиновника, в хорошому сенсі цього слова, є Лариса Миколаївна (перший заступник міського голови Лариса Соколовська – «ВН»). Вона миттєво вникає у проблему, вміє приймати рішення, бере на себе відповідальність, швидко, оперативно реагує на зміну ситуації. І людина, якій абсолютно були чужі інтриги. З такою людиною було дійсно приємно працювати.

У виконкомі насправді є багато справжніх фахівців, хороших ефективних спеціалістів. Із більшістю з них підтримую зараз хороші стосунки, спілкуємося. Дехто каже, що я молодий, гарячий, треба було терпіти. А дехто й підтримує, каже, що правильно зробив.

– Шиба тоді так і не дав пояснень, чому ж звільнився один з його заступників...

– Тому що причину треба було б придумати. А публічно сказати, що його заступник не хоче більше з ним працювати через постійні «дворцові інтриги» він не міг. Останні мої слова в ранзі чиновника були: «Я в цих умовах з вами працювати не хочу». Зрозуміло, що голова цього не озвучував усім, це йому робити було б просто неприємно.

Взагалі, якби я працював у приватній організації, я б ніколи не коментував цих подій річної давності. Але виконавчий комітет, структурні підрозділи міської ради є публічною інституцією, а не чиєюсь «приватною лавочкою». Тому і відповідальність за те, як ефективно вона працює, значно вища.

– Чи правда, що ви вже після звільнення бралися працювати з Богданом Шибою в якості керівника його неофіційного передвиборчого штабу?

– Це була осінь 2009 року, і вибори тоді прогнозували на весну 2010-го. Так, ми пробували з ним працювати. Йшлося про те, що ми далі спілкуємося, і в певних питаннях я буду його консультувати.
Я ж не збирався сваритися... Але консультувати можна того, хто тебе чує. Виявилося ж, що навіть поза стінами міськради я лишався для когось подразником, «козлом відпущення», на мене намагалися зіпхнути причини якихось прорахунків. Тобто нічого не змінилося. І я порвав будь-які стосунки з тими людьми.

Потім в інтернеті почала з’являтися інформація – здебільшого у вигляді коментарів, – яка дуже сильно нагадувала сплановану інформаційну кампанію. Почали розказувати, що я виїхав за кордон, що я забрав передвиборчий фонд міського голови. Що я забрав у когось там квартиру. І тому подібне.

– Ви вважаєте, що це робили колишні ваші колеги?

- Я вважаю, що це частково виходило, принаймні стимулювалося, зі стін міської ради. Ясно, що тут не обійшлося без опонентів Шиби, які пробували «бити» по його оточенню, хай і колишньому.

Але без міської ради тут не обійшлося. Мені казали: «Слухай, кажуть, ти виїхав з Луцька». Питаю: хто казав? Мені називають людину, з якою я вчора бачився в місті, досить високопоставленого працівника міської ради.

– Була ще інформація, що проти вас порушили кримінальну справу.

- Спочатку мені було смішно, потім, коли це десятки людей повторили, що я виїхав з Луцька, що проти мене порушена кримінальна справа, що її зам’яли тільки тому, що я погодився піти… Останнє твердження взагалі придумане повним дилетантом: чиновнику, у якого «рильце в пушку» і проти якого можуть відкрити кримінальну справу, навпаки вигідніше чіплятися за свою посаду. Маючи статус, вплив, крісло, легше уникнути відповідальності, ніж будучи безробітним.

Звісно, що ніяка справа не була проти мене порушена. Це все дуже легко перевіряється документально. Насправді, це була спроба організувати мені «інформаційну травлю», аби дискредитувати. Якщо зараз узяти й проаналізувати, як, де, яким чином і в якій формі з’являлися у пресі подібні вигадки про мене – стануть чітко помітні ознаки спрямованих піар-технологій.

«Журналістів поважаю»

- Ну, про взаємостосунки Стемковського з пресою багато говорили. У багатьох утвердилася думка, що ви не любите журналістів…

– Я вам більше скажу: я ще й обстріляв редакцію однієї газети! Редактор газети «Віче-інформ» Василь Простопчук подав заяву до правоохоронних органів про це.

– А ви не стріляли?

- Ви не повірите: ні. Було ось як. Якогось дива у цій газеті почали писати про мене відверту брехню. У рубриці пліток. При чому прямо так, з прізвищем: «Владислав Стемковський одружився». А потім – «Владислав Стемковський працює в Польщі в якійсь фірмі». Маячня абсолютна. Я там ніколи не працював, я взагалі тоді не працював.

Мені дзвонять родичі, друзі, запитують, чи це правда… Це не журналістика, вибачте. Це хамство. Я телефоную заступникові редактора цієї газети, запитую: «Для чого таке робити?» Він каже: «Не знаю, це все головний редактор.» Я пробував до нього додзвонитися – не вдалося.

Я цього головного редактора, Простопчука, два рази в житті бачив. Особисто з ним не знайомий. Звісно, мене це образило і розізлило. Я у розмовах з людьми казав, що я з цього приводу думаю: це реальне хамство.

Проходить якийсь час, мені дзвонять з міліції і кажуть: «Тут на вас надійшла заява, що ви стріляли в редакцію газети «Віче». Ну, як це прокоментувати? Це міф. Як і той, що в мене там конфлікт з журналістами.

– Тоді не раз доводилося чути, що ви в особливій заангажованості стосовно своєї особи звинувачували телекомпанію «Аверс»...

– Так воно й було. Там теж коротка й нудна історія, в якій – причина такої ситуації. Якщо це цікаво, то не робитиму з цього таємниці. Колись у дискусії про принципи журналістики, я сказав пану Величкові (Олег Величко – президент і власник ВАТ «Корпорація «Аверс», – «ВН»), що «Аверс» йому дістався не шляхом купівлі, а шляхом дивних маніпуляцій, в яких є ознака крадіжки. От ви знаєте, що «Аверс» колись був комунальним підприємством?
– Не знав.
– От. А потім стало ТзОВ – відбулась приватизація комунального підприємства в обхід закону. І власником кабельних мереж і телебачення вартістю у десятки мільйонів гривень замість територіальної громади стало кілька приватних осіб.

Якось мене запросили на прямий ефір в «Аверс». Запропонували тему, сказали: у студії буде дві людини – ведучий і я. Приїхав, перед ефіром пів-години спілкуємося із Величком, детально обговорюємо питання і формат програми.
Заходимо в студію за п’ять хвилин до початку – там сидить Олександр Мартинюк. Виявляється, теж в ефірі має брати участь. Немає проблеми, хто буде ще в студії, тим більше, що Олександр є цікавим опонентом. Але навіщо «щось мутити», дурити, обманювати? Я, звісно, обурився. Мало того, потім виявилося, що ще запрошували Тетяну Семенюк (колишній начальник управління житлово-комунального господарства Луцька – «ВН»), але та відмовилася. Вже потім від працівників «Аверсу» я дізнався, що це, виявляється, такий хід був: запросити на ефір і сказати мені одне, зробити інше. Цікаво, як журналістикою пробують прикрити звичайну непорядність.
А тоді при всіх я Величкові сказав, що про це все думаю: що він проводить замовні ефіри, бере за це готівкою великі кошти (це я знав достеменно), обманює і підставляє людей. Що він фактично вкрав комунальне телебачення і перетворив його у приватний «заробітчанський» проект. Від участі в ефірі я не відмовився. Але, дивлячись, як у Величка тремтять руки (він сам вів той ефір), як він плутається в питаннях, не може їх сформулювати, продовжує програму до півтори години замість сорока хвилин, щоб хоч якось «відробити», я розумів, що маю ще одного «заклятого друга».

Потім до мене дзвонили, записували розмови без попередження. Потім Величко ті диски із записами телефонних розмов чомусь носив до Шиби – якісь такі, знаєте, недолугі і брудні ігри влаштовувалися…

– Свого часу резонансною стала інформація телеканалу «Аверс» про те, що ви захопили у Луцьку квартиру у будинку на проспекті Перемоги, яка належить іноземцю…

– Я не маю у власності жодної нерухомості. Є будинок у батьків. На жаль, власного житла не маю. А в Луцьку вже більше 10 років винаймаю приватні квартири. За цей час я вже жив, якщо не помиляюсь, на 5 квартирах. Коли працював у міській раді, не ставав на жодні черги. До речі, я взагалі ніколи не був прописаний у Луцьку, а у Володимирі-Волинському, у батьків.

Тому той фільм, який наполегливо показував «Аверс», – повна вигадка. Я хотів подавати в суд. Але мудрі люди мене переконали, що це комедія, і не варто її підтримувати.

– А як було насправді?

– У місті є так звані «безхозні» квартири. Тобто квартира може бути приватизована або неприватизована. Але господаря з різних причин десятки років може не бути. Однак утримання цієї квартири все одно потребує певного ресурсу. Нараховується оплата за послуги – працює опалення, можуть бути якісь аварійні ситуації.
Декілька років тому, після якоїсь аварійної ситуації в будинку на проспекті Перемоги виявилося, що квартира незаселена, й на ній – близько десяти тисяч боргу за комунальні послуги. Виявилося, власника немає вже років 6 чи 7. ЖЕК проводив опитування сусідів.
Я уклав договір з ЖЕКом на тимчасове проживання, фактично на утримання квартири. Зобов’язався платити текучі платежі до моменту появи власника. Тобто тільки господар з’являється – я за 24 години мав зібратися і виїхати з оселі.
Я там прожив рік. Після того, як я звільнився з міської ради, ще декілька місяців там жив. Потім винайняв іншу квартиру, і до тієї квартири не мав і не маю жодного відношення.

А потім уже «Аверс» показав той надуманий сюжет, як я відібрав квартиру в іноземця.

Висновок який? Напевно, не треба було казати декому правди. І завжди кивати головою на те, що тобі кажуть. Не викликати агресію, тоді не будеш мати ворогів. Тоді було б усе дуже добре, і не був би Стемковський ворогом журналістів. Але маю таку ваду: кажу так, як є, не зважаючи не те, чи сподобається це комусь чи ні. Насправді, журналістів я поважаю, і з нормальними професійними журналістами, у яких немає керівництва, якому чимось неугодний Стемковський, я завжди знаходив спільну мову і не мав проблем. А ці історії із «Віче» та «Аверсом» здаються смішні, але безглузді за змістом.

У житлово-комунальній сфері і далі панує колгосп

– У ЗМІ звучала думка, що однією з причин вашого звільнення був скандал, пов’язаний з тим, що житлово-комунальні підприємства почали залучати колекторів для роботи з тими лучанами, які заборгували за комунальні послуги.

– Ні, це неправда. Тема колекторів була більш роздута в пресі, ніж вона була проблемою насправді. Просто один лист потрапив до журналіста – і з цього зробили скандал.
Ця справа в загальному спрацювала на позитив: оплата за житлово-комунальні послуги зросла. Просто, на жаль, колектори почали по-хамськи спілкуватися з людьми.
Та й рішення працювати з колекторам приймав кожен директор житлово-комунального підприємства окремо. Я свідомо у процес не втручався і навіть заборонив представникові колекторської фірми виступити на нараді директорів ЖКП.

– За Стемковським як за працівником міськради закріпився імідж реформатора. Ви пропрацювали у муніципалітеті на ключових посадах три з половиною роки. Свою роботу вважаєте успішною?

– Складно оцінити. Вдалося організувати певні управлінські процеси. Вдалося організувати електронний процес руху документації, хоч це нудно звучить для нормальної людини. Ми комп’ютеризували практично всі робочі місця і заставили всіх працівників працювати з комп’ютерами. Ми ввели систему електронного документообігу. І головне, змінили певний стереотип сприйняття відвідувача чиновниками. Що це не прохач, це клієнт, який звернувся для отримання адміністративної послуги.

Ми змінили процедуру прийняття рішення виконкому: вона скоротилася буквально до двох-трьох тижнів. За цим насправді стояла колосальна робота. Тому що потрібно було організувати роботу іншим чином, змусити працювати людей інакше, реорганізувати структуру.

– У сфері житлово-комунального господарства, за яке ви взялися потому, певно, такими ж змінами не похвалитеся?

– ЖКГ – зовсім інша і дуже консервативна галузь управління. Але деякі починання, як на мене, там таки вдалися. Деякі – ні.

Однією з найбільших проблем там стала відсутність об’єктивного об’єму та етапів управлінських процесів. Більшість рішень приймається ситуативно, в авральному порядку. Наприклад, у місті не відома балансова вартість жодної дороги. Паспорти доріг перестали вестися в кінці 80-х років. Немає технічних паспортів багатьох будинків. Як можна управляти галуззю, якщо ти не знаєш, чим ти управляєш, які ресурси у твоєму розпорядженні, які потреби?

Якщо ти управляєш, ти повинен розуміти вартість тих процесів, повинен розуміти учасників цього процесу, повинен розуміти протяжність процесу. І тут виходить, що коли ти починаєш братися за відновлення дорожнього полотна, постає питання, що робити, на що спрямовувати ресурс: поточний ремонт чи капітальний, чи робити реконструкцію, чи взагалі говорити про нове будівництво.

Наступне. Довелося впроваджувати таке поняття, як управління житловим фондом. Тут знову ж таки має бути система і планування. А в нас традиційно ЖКГ – це аврал. Всі тільки ліквідовують аварії, кожен день аварії, і вже немає ні часу, ні коштів на профілактику або зміну взагалі, кардинальну зміну існуючих мереж чи існуючої системи.

Ми скоротили три ЖЕКи. Бо для того, аби підприємство могло ефективно працювати, воно повинне обслуговувати житловий фонд в 400-500 тисяч квадратних метрів житла. А в нас були такі, які мали 150 тисяч квадратних метрів.

Ситуація дуже заплутана. На мою думку, там і далі колгоспний підхід до того, що «все навкруг колгоспне, все навкруг моє». А на житлово-комунальне господарство треба дивитися як на один із секторів економіки. Тим більше настільки фінансово ємкий сектор. У місті Луцьку вартість ринку житлово-комунальних послуг становить близько 20 мільйонів гривень у місяць. Не можна тримати цю сферу виключно у комунальній чи державній власності. Бо так ми ніколи не створимо конкурентних умов і не будемо мати адекватну ціну за якісну послугу, тому в ЖКГ повинні бути створенні ринкові умови, як і в інших секторах економіки».
Орган влади має виконувати виключно управлінські, адміністративні, контролюючі та регуляторні функції. У жодному разі орган влади не повинен бути суб’єктом господарювання. Це, до речі, одне з питань, в якому ми з міським головою Богданом Шибою не мали спільної думки.

– Мер не був згідний з цим?

– У мера підхід такий... більше соціалістичний. Богдан Шиба вважає, що громада може бути ефективним власником. Хоч я впевнений, що якщо гравець на ринку є одночасно його регулятором – здорової конкуренції, а відтак якісної послуги ніколи тут не буде.

– Ви відстежуєте – ваші наступники згідні з вашими починаннями? Початі зміни у «комуналці» продовжуються?

– Думаю, дещо точно заморозили. Програма реформування системи управління житловим фондом, яка була прийнята міською радою, точно зараз не реалізовується. Там передбачалось створення служби замовника, ліквідація ЖЕКів, наявність кількох десятків учасників ринку... Наскільки я знаю, ця програма заморожена. Щодо іншого – складно мені зараз оцінювати, тому що немає постійного контакту.

Хоча, вважаю, найважливіше зараз для лучан – це житловий фонд. І це проблема номер один. Житловий фонд у Луцьку дуже «втомлений». Є будинки, які вже по тридцять років в експлуатації, а є й такі, що по 40 і по 50.

Термін експлуатації багатьох конструкцій добігає кінця. І якщо не здійснити заходи з модернізації житлового фонду, то можемо через 5 років мати системні проблеми. Якщо врахувати, що в нас 80% лучан як єдиний об’єкт власності мають приватизовану квартиру, і якщо їх будівля приходить в аварійний стан – квартира знецінюється. І питання, яке має турбувати майбутню владу міста передусім, - стан житла. Адже це і безпека, і добробут, і комфорт – умови, в яких люди живуть.

Депутат – це зараз у більшості або «статист», або «рєшала»

– Шибу і команду не раз звинувачували, в тому числі міські депутати, у роздутості кадрів. Ви згідні, що чиновників там забагато?

– Впровадження електронної системи документообігу і комп’ютеризація роботи міської ради, про які я згадував, передбачала в перспективі зменшення там робочих місць – результативність роботи чиновника в перспективі мала підвищуватися.
Але там проблема в іншому. Як на мене, дискредитували поняття департаменту. Почалась «департаментизація» міської ради – управління просто перейменовувались у департаменти. Це неправильно.
У створенні департаментів була своя логіка: замкнути управлінські процеси в одній структурі. Об’єднати архітектуру з земельним відділом, відділ субсидій з відділом соціальних допомоги, або всі структури, пов’язані з підприємництвом, – було логічним. Ті п’ять департаментів, які створили спочатку, – економіки, підприємництва, соціальної політики, архітектури й містобудування, житлово-комунального господарства і капітального будівництва – це було правильним.
Потім цей процес не зупинився і, як на мене, саме поняття департаменту дискредитували: почали створювати департаменти просто під потрібних людей.

– Чим ви займалися після звільнення?

– Перші декілька місяців – нічим. Реально – тоді мав колосальну втому, мусив відпочити. А через декілька місяців почав займатися наданням консалтингових послуг. У мене достатньо велика кількість знайомих людей, підприємницька діяльність яких потребувала аналізу, економічного консалтингу. Так було з півроку. І на це я жив.
Потім я відновив свою громадську діяльність, якою раніше активно займався. І з весни, з травня цього року, я став директором Центру муніципальних реформ «Луцьк 1432».

Зараз ми співпрацюємо з Володимиром Бондарем, депутатом обласної ради, потенційним кандидатом на міського голову. Ми знайомі досить давно, ще з молодіжного руху. Вважаю, що, з точки зору практичного досвіду попередніх виборів, у Бондаря дуже високі шанси. Якщо він скористається цим шансом і якщо лучани цим шансом скористаються, то в нього є висока ймовірність бути наступним міським головою. Це показує як соціологія, яку ми проводимо, так і сприйняття Бондаря багатьма людьми, з якими зараз відбувається активне спілкування.

– Що буде зі Стемковським далі? Його побачать у списку до якоїсь ради? Чи він повернеться «на білому коні» у стіни міськради в якості чиновника? Які плани?

– Не маю жодного бажання повертатися в міську раду, в жодному статусі: ні як депутат, ні як працівник виконкому, ні як заступник голови, ні як будь-хто інший. У мені чиновника «вбили».
Та й загалом, щодо роботи сьогодні в органах влади маю великий песимізм. Я не хочу вішати у себе в кабінеті портрет нашого президента Януковича, підпорядковуватися командам підстаркуватих маразматиків «від державного управління», пояснювати чиновникам зі стажем, що корупція не може бути «основним інструментом державотворення» та національною ідеєю. Звісно, місцеве самоврядування має певні переваги перед державними структурами. Але справді, бажання не має.
Також відсутнє прагнення стати депутатом. Не бачу в тому змісту. Насправді, більша частина депутатів – це статисти або «рєшали». У мене немає ні бажання, ні потреби, ні вміння бути таким. Ходити «рішати» і робити вигляд, що ти захищаєш громаду, як окремі хвацькі кандидати в мери, насправді лобіюючи виключно свої бізнесові інтереси? Не для мене це.

Щодо Володимира Бондаря, то я відчуваю певний обов’язок бути йому корисним, але й після його перемоги все одно не піду у міські чиновники.
Можливо, пов’яжу своє життя далі з приватним бізнесом. Громадська діяльність корисна, але постійно бути професійним громадським діячем – це патологія. Це треба поєднувати – з роботою чи бізнесом.

– Чому ви погодились дати інтерв’ю після року «мовчання»?

– Напевно зважив, що річниця мого звільнення – формальна нагода, аби пояснити деякі речі і розвіяти деякі міфи. Про дещо я мусив рано чи пізно сказати публічно – це моя данина колишній частині своєї біографії. Хочу поставити не знак оклику, а крапу в ній.

Розмовляв Сергій ЮРЧУК

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---