Владика Михаїл: Створення Єдиної Помісної Української Церкви – явище незворотнє

Нам потрібно припинити ображати один одного, більше, спілкуватися один з одним і чути один одного. Потрібно проявляти терпимість і ту християнську любов, котра повинна бути між людьми, любити свій народ, свою Батьківщину, перейматися проблемами свого краю. Ми повинні відстоювати свої інтереси, а не підігрувати чужим. Коли кожен почне робити такі кроки зі своєї сторони, – лише тоді ми зможемо утворити Єдину Помісну Українську Церкву, – вважає єпископ Луцький і Волинський Михаїл Української Православної Церкви Київського Патріархату.
– Ваше преосвященство, чому Ви обрали саме шлях священнослужителя?
– Народився я у селі Лосятин, неподалік від Почаєва. І саме Почаївська лавра відіграла найбільшу роль у моєму виборі подальшої життєвої стежини. Священиків у нашій родині не було. Мої батьки були просто віруючі люди, постійно ходили до церкви, а на великі свята ми завжди всією сім’єю відвідували Почаївську лавру. Звичайно, у ті часи не дозволялося виховувати дітей у поглибленому християнському дусі. В той час ми лише знали, що є Бог, що потрібно причащатися, сповідатися, от і все. Я свідомо завжди виконував усі ці християнські життєві правила. Проте спочатку такої думки, щоб стати священиком у мене не було. Це бажання виникло значно пізніше.
Я мріяв бути музикантом, пізніше хотів стати зубним лікарем, але так склалося, що вивчився на слюсаря контрольно-вимірювальних приладів і автоматики. Це була моя перша освіта. Потім пішов до армії, а вже після цього саме життя все розставило на свої місця. Після армії я пішов працювати у Почаївську лавру. Саме тут я отримав можливість спілкуватися з монахами, не лише ознайомитися, а й поглиблено вивчити священицьке та монаше життя. Все це припало мені до душі і вперше з’явилося бажання поступати в семінарію.
Проте я вирішив ще раз переконатися, чи дійсно це мій шлях. Подався працювати паламарем до черкаської церкви Різдва Богородиці. Пропрацював там майже півтора року. Саме тоді я остаточно визначився, що хочу стати священиком. У той час на весь Радянський Союз існувало всього три православні семінарії – Одеська, Московська й Ленінградська. Великого вибору не було. Та й не так просто було на той час поступити. Мій наставник, при якому я прислуговував, отець Яків (який пізніше став єпископом і намісником Лаври, а згодом – митрополитом Луцьким і Волинським) закінчував Ленінградську духовну семінарію. Мій брат також навчався у цьому духовному закладі. Тому і я вирішив поступати саме туди. Проте ні брат, ні хто інший не мали вирішального впливу на мій вибір. Це було цілком виважене самостійне рішення.
– Чому Ви вирішили служити саме в монашому чині і наскільки це складно?
– Монахом взагалі бути тяжко. Це постійна боротьба з самим собою. Як говорять, не той великий воїн, який може перемогти світ, а той, хто може перемогти самого себе. А самого себе перемогти не так легко й не завжди це вдається. Зовнішні почесті та атрибути духовного сану, коли священика шанують, просять у нього благословення, спокушають багатьох. Багато хто думає, що священик – це легке, безтурботне життя. Мовляв, не потрібно клопотатися за житло, квартплату, якісь там побутові речі. А насправді не все так легко і просто, як здається. Монаший чин, перш за все, спонукає бути прикладом не лише для віруючих, а й для всіх оточуючих, а не дає якусь перевагу чи зверхність. Я завжди це ілюструю таким прикладом, коли порівнюють, що одному значно тяжче, тому, що він постійно носить з собою кілограм бетону, а іншому набагато легше, тому, що той носить кілограм пуху. Чому ж тоді один кілограм має бути легшим за інший?
– Ви відчуваєте Господню підтримку? Чи все-таки частіше доводиться переборювати всі труднощі самотужки?
– Людина сама нічого не може зробити. Я завжди відчуваю, що все, що зроблено, – насправді зроблено не моїми руками. Це творить Господь, а я є лише знаряддя у Його руках. Буває й таке, що великих зусиль ніби не прикладав, був просто присутнім, а все якось склалося саме собою. Господь керує нашим розумом і нашими діями. А нам головне не противитися волі Божій, слухати голос Господній і слухняно робити свою справу. Так кажу не тому, що я монах, віруючий чи священнослужитель, чи маю так гарно казати, а говорю це із практики, цілком прагматично і по відношенню до суті речей.
– Відомо, що, перш ніж очолити Волинську єпархію, Вам довелося як у сані священика, так і єпископа багато послужити в різних містах.
– У сані священика я служив лише в одному місці – в тернопільському Свято-Троїцькому духовному центрі імені Данила Галицького. Настоятелем там є мій брат. Після закінчення семінарії я вступив у Київську духовну академію, яка тільки відкрилася, й водночас брав участь у розбудові цього духовного центру. Працював там і економом, і регентом, і зварником, і шофером, і, звичайно, священнослужителем.
Доводилося виконувати різноманітні роботи. Тільки відслужу вранішню службу, відразу переодягаюся в робочу форму й біжу на будівництво. Окрім фізичної роботи вирішував й організаційні питання. Потрібно було то крана, то машину знайти, одне вивезти, інше привезти. Займався й місійною діяльністю. Брав участь у службовому, просвітницькому й опікунському житті. Тоді було зроблено великий об’єм роботи. Планували облаштувати не лише храм, а створити повноцінний духовний центр: притулки, братський корпус, лікарню, елітну школу, котра має працювати при соборі.
Звідти мене перевели в Київський Свято-Михайлівський чоловічий монастир. Там я прийняв чернечий постриг і вже звідти мене покликали бути єпископом. У цьому сані в мене це вже третя кафедра – перша Сумська, друга Чернігівська і ось тепер Волинська.
– З нагоди святкування 1020-річчя Хрещення Русі Президент нагородив Вас орденом «За заслуги» ІІІ-го ступеня. За яких обставин це відбувалося?
– Ця нагорода для мене була несподіванкою. Наскільки я орієнтуюся, то номінантів на президентську нагороду подають наші державні мужі. Проте ніяких формальностей, які зазвичай бувають перед поданням кандидатури та перед затвердженням, я не проходив. Жодних передумов не було, й ніхто мене про це не інформував. Про нагородження мене повідомили за один день. У п’ятницю мало бути вручення, а в четвер мене поставили перед фактом, щоб наступного дня вранці був у Києві. До цього у мене були різноманітні грамоти, подяки від обласних і районних адміністрацій та рад. Але такого високого рівня – це моя перша нагорода.
– Не так давно Ви уклали договір про опіку над нашими волинськими МНСниками. Чия це була ідея та ініціатива й чому вирішили взяти духовне шефство саме над цими службами?
– Справа в тому, що ми з цією службою співпрацюємо вже досить давно. Працівники МНС часто на різні свята запрошували наших священиків відслужити у них молебень, благословити, прочитали якусь лекцію на релігійну тему або просто спільно помолитися. Ми, звичайно, завжди направляли до них своїх викладачів та священнослужителів. Проте якогось постійного церковного опікунства вони не мали.
Ці люди так, як і військові – постійно знаходяться в бойовій готовності. Тим самим, певною мірою, вони обмежені від реального світу і від звичних подій, які відбуваються у світському та релігійному житті. Завжди після служінь як мінімум дві людини підходили до священика, розказували про свої особисті потреби та просили поради. В такій ситуації, звичайно, найкраще, коли з ними буде спілкуватися постійний священик, який знатиме цю специфіку. Та й людям буде легше й простіше, коли вони знатимуть, що є за ними закріплений постійний священнослужитель, і в разі виникнення якихось питань, проблем чи потреб він завжди буде поряд та швидко реагуватиме. Ця символічна угода була як черговий логічний етап нашої співпраці. Якихось фінансових чи матеріальних зобов’язань цей договір не несе. Це просто наша реакція на їхнє бажання, яка й породила таку співпрацю.
– Чому, на Вашу думку, замість миру, любові та злагоди поміж нашими єпископами сьогодні існує недовіра та ворожнеча?
– Судячи зі слів Спасителя про заповіді любові, коли між людьми існує ненависть – це є дуже недобре. Це не церковна позиція. Коли люди, котрі повинні проповідувати та нести любов, стають джерелом зла – це ненормально й недобре. Вважаю, що причиною цього є гріховність окремих індивідів, які, носячи духовний сан, замість любові проповідують ненависть. Це релігійне збочення. Священик повинен бути прикладом, взірцем. Чернецтво та священство – це породження суспільства, яке своїми роздумами та судженнями продукує не лише мирські, матеріальні, а й духовні, релігійні потреби й водночас пропонує кандидатів, які мають заповнити цю нішу. Вони повинні задовольняти духовні потреби людей й водночас самі бути взірцями кращого для оточуючих. Тому завжди до священика було особливе ставлення, особливі вимоги й особлива шана.
Не всі здатні витримати подібне навантаження. І коли хто зі священиків оступився, але, зрозумівши це, відразу піднявся й благовірно продовжує свою службу, то це одне питання. Тут осуджувати не варто. Інша ситуація, коли він кам’яніє у своєму гріховному положенні. Замість пропаганди чогось високого, він сам стає надто приземленим, можливо, ще більше, аніж світська людина. Таке у Церкві недопустиме. Якщо така поведінка стане нормою священнослужителя – це призведе до великого занепаду Церкви та спільноти, яка не критикує і не виштовхує такого священика зі свого середовища. Причиною падіння будь-якої держави стає падіння моралі в цьому суспільстві. А падіння моралі завжди починається з релігійної спільноти, яка це допускає.
– Останнім часом усе частіше доводиться чути про відступницькі дії окремих священнослужителів. Одні відкрито займаються магією, інші творять та пропагують усілякі збочення. Чому Церква не дуже реагує на це?
– Церква реагує на все, але не завжди демонструє це, щоб, скритикувавши постать того чи того священнослужителя, не спровокувати негативного результату. Такі явища не є масовими, а якщо існують, то в одиничних випадках. Причина в тому, що після повального відкриття церковних дверей у дев’яностих роках сюди прийшло чимало випадкових людей, в тому числі взявши на себе сан священнослужителів.
Це можуть бути люди, які зневірилися у своєму виборі. Вони вважали, що сан священнослужителя – це лише красиве та безтурботне життя, а коли одягнули на себе рясу, зрозуміли, що не так все просто. От і вважають, що тепер потрібно облаштовувати свою світську сторону життя. Стають комерсантами або займаються чимось іншим. Є такі, що загордилися та почали себе рівняти до Бога й хочуть мати велику владу над людьми. Вони не розуміють, що священика шанують не за сан, а за його подвижницьке праведне життя. Праведно жити не хочеться й водночас хочеться шани й поваги від людей. От і починають вичитувати усілякі книги, щоб психологічно маніпулювати людьми.
Інші намагаються мати вплив, маніпулюючи якимись інстинктивними фізичними «кнопками» людини. Все це – неправильно. Говорячи про конкретні випадки, питання потрібно ставити до архієреїв, кліриками яких є ці священнослужителі. Я як єпископ можу відповідати лише за своїх священнослужителів. А чому інший архієрей не реагує на це – це вже насамперед його проблема, а не всієї Церкви. Казати, що Церква не реагує – не можна. Звичайні віруючі також є Церквою. Якщо їм таке не подобається – це вже є реакцією Церкви. Церква реагує, але саме той, хто мусить бути очищувальним інструментом, не діє. Значить, або він сам такий, або йому там не місце. Бо це також випадковий керівник. Випадковими можуть буди не лише звичайні священики, а навіть архієреї.
– Ваше ставлення як священнослужителя, як ієрарха до того, що чимало сучасних ЗМІ створюють собі рейтинг на тому, що популяризують гріх?
– На сьогодні мене дуже турбує те, що багато засобів масової інформації чомусь вважають, що їхня роль полягає в тому, щоб показувати людям гидоту або лякати їх. У нас сьогодні найпозитивніший ефір, коли розповідають про спорт і ще деколи про культуру. Все інше – це скільки людей втопилося, скільки де загинуло, хто кого зарізав, що де завалилося і таке інше.
Кров, гроші і влада – все, що перебуває в центрі уваги сучасних ЗМІ. Ми не виховуємо людей на позитиві. Звичайно, потрібно говорити про те, що погане, але ця частина не повинна бути домінуючою. Тому що той негатив, який пропагують, стає поволі нормою життя. Як ми можемо, пропагуючи крадіжку, хотіти, щоб нас ніхто не обікрав. Ми можемо втрапити в яму, яку риємо самі ж собі. Цим самі себе заганяємо у глухий кут. Якщо ми висвітлюємо якийсь негатив, то повинні це здійснювати як приклад того, як не можна робити. Так, як малій дитині показують вогонь лише для того, щоб вона знала про нього й береглася, щоб не обпектися.
Але навіщо усе це пропагувати? Ми що, хочемо показати, що, наприклад, одностатеві стосунки – це норма життя? Ми переводимо гріх у норму, показуючи непристойні фільми, пишучи про це у пресі. Цього не можна робити. Насамперед звертаюся до журналістської братії, щоб знали і розуміли, що за все сказане й написане будуть відповідати перед Богом. Тираж мине, а наслідки залишаться. На крові і збоченнях ще ніколи ніхто не заробив собі хорошого імені. Усе в житті спрацьовує за принципом бумеранга. Його запустили, і він має повернутися. А повернеться він із подвійною силою й зможе знищити того, хто його запустив. Ісус Христос не пропагував насильство, але є авторитетним до сьогоднішнього дня і скільки має послідовників! Церква сьогодні також не пропагує зла й має найбільший авторитет у суспільстві.
– Саме за Вашого керівництва Волинською єпархією Київського патріархату його віряни вперше отримали змогу організовано здійснити паломництво та відвідати Святу Землю Єрусалим. Як часто Ви проводите паломництва і наскільки важливими вважаєте їх для християн?
– Поодиноко люди їздили до Єрусалиму, напевно, й раніше, але таких організованих поїздок до цього часу, звичайно, ще не було. Паломництво – це частина християнського життя. У кожної людини, окрім щоденних буденних потреб, існує й необхідність повернутися до того райського стану, пам’ять про який завжди зберігається у її серці. Звідси й прагнення іти і до одного храму, і до іншого, щоб скрізь почерпнути щось добре для себе.
Паломництво як таке при сприятливих умовах є досить важливим у житті християн. За минулий та позаминулий роки від десяти до чотирнадцяти тисяч людей від нашого собору протягом року брали учать у паломницьких поїздках. У нас є паломницька служба та куратор цієї служби. Ми їздимо не лише по святих місцях Волині, а й України. Зараз, наприклад, триває відпочинково-паломницький маршрут у Крим. Паломники день відпочивають на морі, а день їздять по святих місцях. Щодо закордонних поїздок, то люди хочуть побувати не просто далеко, а саме там, де відбувалися євангельські події.
– У Православ’ї існує термін «богослужбова мова». Невже є мови недостойні для проведення богослужінь?
– Богослужбова мова – це мова, на якій звершується богослужіння. А богослужіння повинно здійснюватися на мові зрозумілій для людей. Церква як інституція – консервативна. Всі мови вона сприймає, але дуже обережно. Через те цей процес затягується в часі. Вічні речі завжди є сталими. Проте загалом релігійна мова має бути зрозумілою для кожного. Певні історичні обставини склалися так, що церковнослов’янська мова залишилася у нас богослужбовою. Якщо брати стару церковнослов’янську мову і ту, якою проводять службу сьогодні, зокрема, в УПЦ МП – це дві різні мови. Теперішня церковнослов’янська дуже віддалилася від старої і стала цілком зросійщеною.
У Росії ще за митрополита Никодима (Ротова) почали запроваджувати богослужіння на сучасній російській мові. А у нас, щоб не відокремлювати Української Церкви, ще й досі триває насаджування церковнослов’янської мови. Апостол Павло каже, що краще сказати одне слово на зрозумілій мові, ніж п’ять слів на незрозумілій. Тому кожен народ просто зобов’язаний здійснювати богослужіння своєю рідною мовою. День П’ятидесятниці – це не лише щастя й благодать Святого Духа, а й можливість кожному народові розуміти слова євангельські. Сьогоднішня мова дуже відрізняється від церковнослов’янської, тому й виникає необхідність змінювати мову Служби. Богослужбовою тепер має стати сучасна, для всіх зрозуміла мова.
– Як Ви особисто ставитися до інших релігій і до інших християнських конфесій зокрема?
– Якщо Господь попустив на сьогоднішній день їм бути, значить, не можемо їм відмовляти у праві на життя. Всіх людей неможливо змусити думати однаково. Євреї, бачачи чудеса живого Бога, який вів їх через пустелю, коли Мойсей відійшов, – зробили золотого тельця й почали йому кланятися... Не буде однієї конфесії чи однієї релігії у всьому світі. Поліконфесійність буде завжди. Причини утворення можуть бути різні: від політичних до гріховно-особистих.
Наприклад, взяти саме українське Православ’я: є Київський Патріархат, є Московський і є Автокефальна Церква. Греко-католики, загалом, – це ті ж православні. Наша суттєва відмінність лише в тому, що одні підпорядковуються Риму, інші Москві, а інші Києву. Тут втручається політичний і матеріалістичний фактори, створюючи протистояння. Хтось хоче мати більше церковних матеріальних цінностей, керувати більшою кількістю церковних здобутків, хтось намагається використати Церкву в політичному впливі, а хтось уявляє себе намісником Бога на землі. Це все людське, яке вривається в Церкву. Це не із вчення Ісуса Христа. Бог став людиною для того, щоб допомогти людям спастися.
– Чому сталося так, що під час святкування ювілею Хрещення Русі УПЦ КП брала не зовсім активну участь?
– У деяких заходах наша Церква на рівні ієрархів взагалі участі не брала. Причина цьому абсолютно проста. Для нас важливішим було розв’язання питання створення Помісної Православної Церкви, аніж можливість бути присутніми на якомусь заході. Та й сам факт святкування хрещення Русі саме в Україні був для нас святом. Наступна причина у тому, що святкування очолював Вселенський Патріарх, а Москва використовувала різноманітні важелі впливу, аби звести нанівець торжество й питання визнання Української Церкви.
На жаль, вплив Москви пішов не лише по церковній лінії, а й по державній. Патріарх Московський розіслав листи всім Предстоятелям Помісних Церков, щоб не їхали святкувати, тому що може піднятися питання визнання Української Церкви. З неофіційних джерел стало відомо, що до Грузинського Патріарха зателефонували й пригрозили: якщо той приїде в Україну на це свято, то, крім політичної проблеми, в Абхазії та Осетії створять ще й церковну.
Ми ж не хотіли створювати напругу. Для нас важливо, щоб кроки до визнання були поступальними. Приїзд в Україну Вселенського Патріарха – це черговий етап становлення і визнання нашої Церкви. Україна – найбільша православна держава, котра так чи інакше відіграє та буде відігравати важливу роль у церковному житті всього Православ’я, у тому числі й у плані протистояння між Константинополем і Москвою.
– Цілком зрозуміло, що створення Помісної Української Церкви – явище неминуче. У який саме спосіб, на Вашу думку, це повинно відбуватися?
– Створення Помісної Української Церкви – явище незворотне. Як уявляти Помісну Українську Церкву на сьогодні? Це визначення єдиної ідеології людей. Церковної різниці між Київським і Московським Патріархатами немає. Є різниця в ідеології. Київський Патріархат стоїть на державницьких позиціях, а Московський – на імперських. Окрім Христа, ми єднаємося й навколо України. І наша ідеологія є проукраїнською, патріотичною. Прогресивна частина нашого Московського Патріархату також розуміє, що церковні дії повинні бути спрямовані на благо України та українців. Ми також є вихідцями з Радянського Союзу, з Російської Православної Церкви, але опираємося на Правила апостольські, на практику інших народів: якщо відокремлюється держава, то на її території відокремлюється й Церква для зручності в адміністративному управлінні. Віра ж залишається та ж сама. Різниця лише в тому, хто має керувати Українською Церквою – Москва чи Київ.
Вважаю, що на сьогодні держава повинна долучитися до цього процесу. Впливали та втручалися в подібні питання в різні епохи різні державні мужі. Наша держава просто зобов’язана втрутитися в це питання. Тому, що розділення Церкви може породити розділення держави, а занепад домінуючої Церкви призведе до занепаду держави. Держава повинна співпрацювати з цією Церквою так, як це відбувається зараз у Росії. І це зовсім не означає, що не будуть існувати інші конфесії чи що вони будуть гонимі.
Можливо, через років тридцять у Росії виникне питання, чи варто називати себе православною державою, тому що інших релігій там значно більше, аніж православних. Так чи інакше єднання православних в Україні відбудеться. Але своїми діями ми можемо або прискорити, або призупинити його. Якщо це справа рук людських – то вона розвалиться. Але якщо це справа Божа – ми маємо зважати на це, щоб не стати противниками волі Господа. При об’єднанні Церков ніхто не постраждає ні у плані своїх посадових місць, ні у плані фінансових доходів. А от що знайдемо – то це можливість краще виконувати свої пастирські обов’язки.
Зараз ми витрачаємо багато часу й ресурсів, щоб один одному доводити, хто більше православний і хто більше українець. А так будемо більше працювати над тими питаннями, які покладені безпосередньо на Церкву, над спасінням душ людських. Як поступальний крок до об’єднання потрібно припинити ображати один одного, що має зблизити нас. Спілкуватися один з одним і чути один одного. Потрібно дійсно проявляти терпимість і ту християнську любов, яка повинна бути між людьми, любити свій народ, свою Батьківщину, перейматися проблемами свого краю. Ми повинні відстоювати свої інтереси, а не підігрувати чужим. Коли кожен почне робити такі кроки зі своєї сторони, лише тоді ми зможемо утворити Єдину Помісну Українську Церкву.
Розмовляв Андрій ПЕТРИК
Світлини надані прес-службою Волинської єпархії УПЦ КП

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---