Українським олімпійцям у Пекіні бракувало нашого сала

Волинська олімпійка, майстер спорту України міжнародного класу з важкої атлетики Надія Миронюк має намір взяти участь у наступній олімпіаді й завоювати там звання олімпійської чемпіонки.
–  Надіє, нещодавно ви повернулися з олімпійських ігор. Як вас там приймали?
– Скажу відверто, китайці дуже постаралися й зробили все можливе для того, щоб у їхній країні ми почували себе якомога комфортніше. За містом вони збудували спеціальне олімпійське селище територією майже в чверть нашого Луцька. Тут проживали й відпочивали лише спортсмени. Селище дуже охороняли, так, що ніхто сторонній туди потрапити не міг. У поселенні зробили штучний струмок, ніби невеличку річечку, викладену камінням. Всюди на воді цвіли прекрасні лотоси.
Були створені всі умови для відпочинку та релаксації перед змаганнями. На території був басейн та зал для загальнофізичної підготовки. На тренування ми їздили в професійні спортзали в місто. Їхні зали дійсно відповідали європейським стандартам. Там були всі умови для якісних тренувань
Кормили нас також дуже добре. Переважно намагалися готувати страви за європейською рецептурою, проте все одно там була своя специфіка. Їжа була смачна, але якась не наша. Переважно готували  усілякі спагетті з соусом та сиром з італійської кухні.  Нам, українцям, там дуже бракувало нашого сала супу та борщу.
– Скільки часу ви пробули в Китаї? Які залишилися враження від Пекіну і чи доводилося спілкуватися з місцевим жителями?
– Я виїхала четвертого, а повернулася двадцять першого липня. Взагалі-то я вболівала за наших важкоатлетів. Один раз ходила дивитися на змагання по метанню молота. Там були місцеві волонтери, які знали українську або російську мови. Було дуже цікаво спілкуватися з ними. Китайці – дуже привітний народ. Те, що це трудолюбива нація, – видно здалеку.
Єдине, що мені не дуже сподобалося, – це їхня екологія. В перший день було якось не по собі, бо й навіть неба не було видно. Лише коли пройшов дощ, то вся пилюка ніби осіла. Америка й Європа більшість своїх підприємств будують саме тут, де дешева робоча сила. Населення в Пекіні дуже багато, через те вони мусять якось виживати.
Архітектура в Китаї просто вражає. Всі будинки переважно величезних розмірів. Чимало споруд дуже кумедних, нестандартних форм. Як в’їжджаєш в саме місто, то складається враження, ніби потрапляєш у майбутнє.
– Як ви вибороли право брати участь в олімпіаді?
– Протягом останніх двох років я постійно їздила за кордон на різноманітні змагання. На відбіркових, ліцензійних чемпіонатах світу в Домініканській Республіці я зайняла восьме місце, а в Тайланді – одинадцяте. На чемпіонаті Європи у Польщі посіла третє місце, а в Стразбурзі – п’яте. На подібних світових ліцензійних чемпіонатах команди заробляють собі очки й ліцензії для участі в олімпійських змаганнях. Наша країна виборола чотири жіночі й п’ять чоловічих ліцензій з важкої атлетики. Потім за цими результатами відбирали кращих важкоатлетів і важкоатлеток країни, до складу яких увійшла і я.
– Як проходили олімпійські змагання? На олімпіаді ви мали підтримку рідних  чи близьких?
– Я їздила у складі української збірної з важкої атлетики. Нас супроводжували лише наш головний тренер і старший тренер збірної. На змаганнях було дуже багато українців, тож самотньо мені не було. На мій великий подив, публіка надзвичайно жваво підтримувала мене, коли я виходила на поміст. Кричали «Надя!», «Надя!». Від цього у мене було  таке відчуття, ніби виступаю у себе вдома.
Під час змагань між спортсменами триває тактична боротьба. Вага постійно збільшується. В ривку я трішки недопрацювала, а в поштовху підвела ситуація. Я поступово збільшувала вагу на два кілограми. Підняла 125 кілограм, потім – 127 і, хотіла випередити суперників та не встигла зробити одне замовлення ваги. Довелося підіймати відразу на п’ять кілограмів більше. В загальній сумі я підняла 237 кілограмів: 105 – в ривку і 132 – в поштовху. Посіла дев’яте місце в світі. Якби поряд був мій тренер, тоді було б легше. Взагалі, вважаю, що відпрацювала у своїй збірній я непогано.
– Як давно почали займатися важкою атлетикою і чому?
– Я почала займатися цим видом спорту ще в п’ятирічному віці. Мій тато, Микола Демидович Миронюк, працював й досі працює тренером із важкої атлетики. Саме він привчав мене з раннього дитинства до спорту й був моїм першим професійним тренером. Моя мама працювала в колгоспі, відтак тато завжди забирав мене з собою на роботу. Спочатку я спостерігала за спортсменами, бавилася у спортзалі, а потім і сама вирішила спробувати.
Мене ніхто не змушував займатися спортом. Але, як самі знаєте, всі малі діти що бачать, то те й самі хочуть робити. А мені в дитинстві найчастіше доводилося бувати у спортзалах, спостерігати за спортсменами-важкоатлетами на тренуваннях, вболівати за них на виступах. Від п’яти до чотирнадцяти років мене тренував мій тато. А тепер уже дев’ять літ, як тренуюся у Миколи Григоровича Авраменка.
 –А чому ви вирішили змінити тренера?
– Це було спільне наше з татом рішення. З батьком я дійшла до першого дорослого розряду. У Миколи Григоровича на той час був значно більший тренерський досвід. Він готував чемпіонів вищих розрядів. Та й матеріально-технічна база у місті набагато краща, аніж у нас в Рокинях чи в Маяках, де тренує мій батько. Після тренувань у Миколи Григоровича я стала кандидатом та майстром спорту та ще й отримала змогу виступити на олімпіаді.
– Які маєте нагороди й коли отримали першу?
– З 1994-го року я почала виступати на різних місцевих та регіональних чемпіонатах. Тоді й уперше стала чемпіоном області. Коли почала тренуватися у Миколи Григоровича, то стала їздити й на всеукраїнські змагання. Три чи чотири (вже точно не пам’ятаю) роки підряд я була чемпіонкою та володаркою кубку України з важкої атлетики.
– У вас ніколи вас не виникало думки, навіщо молодій дівчині ті штанги? Чи ніколи не хотілося полишити все й почати жити звичайним життям?
– Інколи бувало. Після надто тяжких і виснажливих тренувань та різноманітних довготривалих зборів, коли настає не так фізичне, як психологічне перевантаження, то все це, звичайно, набридає. Буває, думаєш –  все, досить, набридло!  Проте таке трапляється нечасто й триває недовго. Як тільки подумаю, навіщо й для чого стільки часу я мучила себе і що ж я буду робити без спорту – тоді миттєво знаходжу в собі сили й знову беруся за штангу. Доки немає іншої альтернативи, то, звичайно, що не можна й допускати такої думки, щоб полишити спорт. Як-не-як, але спорт – це стиль мого життя.
– А як ваші друзі та знайомі ставляться до такого не зовсім жіночого захоплення?
– Друзі пишаються мною, підтримують. Інколи, буває, подруги жартома говорять: «Та ну їх, ті тренування. Ідемо краще де погуляємо». Але я ніколи не пристаю на такі пропозиції. Та й вони добре розуміють, що це моя професія і мій основний дохід, і я мушу постійно й наполегливо працювати.
– Чи отримували ви якусь допомогу та підтримку від органів влади?
– Обласна рада і обласна та районна адміністрації сприяли та виділяли мені кошти, зокрема на олімпійську підготовку в Конча-Заспі. Хочу подякувати голові обласної ради Анатолію Грицюку за те, що посприяв виділенню коштів мені на житло в місті Луцьку. Також дякую за підтримку голові Луцької райдержадміністрації Володимиру Демчуку. Окремо хочу висловити вдячність президенту спортивного клубу СКФК «Волинь» Василю Столяру. Я вдячна Богу за те, що мене оточують, підтримують і ведуть далі такі люди, як мій тренер Микола Григорович і мій тато. Я дуже дякую їм за це.  
– Які маєте плани та наміри на майбутнє стосовно спорту?
– Маю намір через чотири роки знову поїхати на олімпіаду. Трішки отримала досвіду й тепер хочу знову заслужити можливість ним скористатися. Кожному учаснику олімпійських ігор олімпійський комітет видав заохочувальні медалі, що підтверджують його учать в олімпійських змаганнях та статус олімпійця.  Тепер моя мета – стати олімпійським чемпіоном, потрапити хоча б у трійку переможців й отримати чемпіонську медаль. Але для того, щоб стати олімпійською чемпіонкою, ще треба добре потрудитися, вкласти багато праці, коштів і часу.
Розмовляв Андрій ПЕТРИК
Фото з особистого архіву Надії Миронюк

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---