У колись неперспективне село під Луцьком повертаються люди. ФОТО

У село Всеволодівка, що під Луцьком, повертаються люди і зводять нові будинки, хоч ще нещодавно молодь виїжджала до міста у пошуках кращої долі.

Про життя у волинських, так званих, неперспективних селах продовжує розповідати «ВН» у серії своїх матеріалів.

Село Всеволодівка, хоч і знаходиться недалеко від Луцька, проте ‒ не вельми людне. За останнім переписом, мешкає тут лише 30 осіб.

І дійсно, у розташованому неподалік від автодороги поселенні, інакше і не назвеш, живе від сили три десятки людей.

За словами місцевих, шлях існує вже давно. Це була вимощена каменем дорога на Польщу, яку згодом заасфальтували. Тож, і досі збереглася ця траса: веде вона до Устилугу.


Майже біля самого знаку, на якому вказана назва села, примостилися дві хатини. Поряд з однією стоїть закинута будівля, яка майже загубилася у чагарниках. Мешканка будинку, який знаходиться трохи обабіч, Людмила Никончук каже: то стара хата її батьків. Мовляв, раніше це був хутір, адже будуватися біля дороги ще у 1980-их роках забороняли.




«Ми хотіли будувати там хлів всього-на-всього. Оця хата, де вже валиться. Зробили дерев’яний, тобто розборний, не кірпічний, повністю звели. Приїхали з сільської ради, приїхали з райкому: в приказному порядку розібрати», ‒ розповідає пані Людмила. Мовляв, село – неперспективне і розбудовувати його не варто.


Лише у 1992-му році виділили для сім’ї Никончуків земельну ділянку понад дорогою. «Ото перший участок. Того що батько пішов тоді в сільську раду, і от вони довго думали, як, бо не хотіли давати, їм було шкода. І отут почали віддавати людям землю», ‒ каже жінка.

Саме ж село Всеволодівка починалося за два кілометри від шосе. Розташовувалося на горбочку.




Назву отримало, бо належало сину місцевого поміщика Шепеля, який поділив свої землі між трьома нащадками: Всеволодом, Антоном та Олександром. Так і залишилися назви, адже біля Всеволодівки є ще два села: Антонівка і Олександрівка.



Трималися люди тут, бо була ферма. Спочатку був телятник, потім – овечник. Людмила Никончук розповідає, що її батько теж там працював.



Тепер у Всеволодівці – понад 50 хат. А колись було набагато менше, ще й декілька хутірців, ‒ згадує пані Людмила.



Колишній хутір, де мешкали батьки Людмили Никончук, теж став частиною села. Тож, вулиця Степова, яка тягнеться через усю Всеволодівку, нині починається з двох придорожніх будинків.

З часом люди почали купувати земельні ділянки у селі і будувати своєрідні літні «резиденції».



Листоноша відділення поштового зв’язку села Забороль Луцького району Лілія Ясюк, яка якраз принесла кореспонденцію у Всеволодівку, каже, що людей у селі можна легко порахувати. З її слів, більшість мешканців вимерли, а лишилися тільки старожили. Перераховує їх листоноша: Валяниха, Садиха, Сениха. «А далі… Ну як Вам сказати… Навіть і тридцяти жителів корінних нема. 15 хат», ‒ каже Лілія Ясюк. Мовляв, інші хати і землю у селі покупляли, будуються, а ніхто не живе.
«Тут тільки літом: дачі, дачі», ‒ додає інша місцева мешканка.




«Мало жителів… А шо зробите, як так було, шо молодіж пішла в город вся, а старі – повимирали. І нема села. А от почали, ну, з города покупляли ту землю, чи як… Побрали участки, то строяться вже. Але ще все рівно мало, де шо там є…», ‒ розповідає Марія Сад, яка живе у Всеволодівці з 1960-их років.



Про село жінка розповіла, що побудували його давно, але точну дату заснування не знає. Мовляв, її сім’я почала тут жити після переселення з Польщі у 1944-ому.
«Поляків звідці вигнали в Польщу, а українців – сюди. То ми приїхали сюди, то жили зразу тут. Ми на Всіволодівку оту прийшли. То тут були більше німці і поляки. А як ото німці виїхали в Німеччину, а поляки – в Польщу, то тут і мало осталося отих мєсних. 5 хат отих мєсних людей», ‒ веде далі Марія Сад.

За її словами, село завжди було невеличким. «Як хутор був: ні школи тут, ні магазина, нічого», ‒ зазначає жінка. Мовляв, нещодавно у селі поставили невеличкий торгівельний кіоск, однак, практично відразу він припинив працювати. «Кажуть, мало людей, то не оплатиться продавцьові сидіти», ‒ додає пані Марія.

Продукти жінці привозить дочка, яка «вийшла заміж у Забороль». «А я ше тако ше трохи ворушуся, то ше звару шось. Кажу, не вези хліба, бо посохне. Бо старий скіко з’їсть? А я собі дам раду», ‒ каже жінка.

Дочка Галина вже насамкінець додає: «Приїжджайте ще, мама може багато розповісти».
І хочеться сюди повернутися, відволіктися від міської метушні, зануритися у спокій, що панує у місцині, а тишу порушує лиш гавкіт сільських собак та дзижчання комах.





Юля ШРАМКО

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---