Тендерний чортик

Львівський видавничий форум щоразу викликає неабиякий резонанс серед люду, якому небайдужа доля книги, освіти, культури. Незмінний інтерес також і до волинської книги, творчих здобутків наших земляків.

Що діється на видавничій царині сьогодні розповів письменник і журналіст, член правління Національної спілки письменників України, член редколегії газети «Літературна Україна» Іван Корсак.

– Насамперед, за останні роки в нас розвіялися старі ілюзії та байки, що ми ‒ нація, яка любить читати. Якщо середній українець купує у рік книг на 2,5 долара, то росіянин на 19 «баксів», поляк – на 41,6, француз – на 65, німець – на 154 долари. Тому «зіштовхувати» в державі різні мови, не піклуватися про мовний розвій – непростимий злочин. Звісно, свої корективи вносить різний життєвий рівень, але не тільки він.

Сьогодні вельми мізерні наклади книг. Дивовижна річ: триста з хвостиком років тому український шляхтич Данило Братковський видав свою знамениту книгу «Світ, по частинах розглянутий» накладом чотири тисячі примірників. Нині ж звичні тиражі – одна-дві тисячі екземплярів. Камо грядеші?

Доводиться чути від фахівців, що триває свідома футболізація і дебілізація суспільства. Щоправда, в областях, де влада розуміє ситуацію і в міру можливостей сприяє книзі, стан дещо ліпший. Думаю, волинським літераторам приємно було чути на минулому з’їзді письменників України, що хіба в Івано-Франківській області та на Волині переймаються долею книги

– У трикутнику «автор» – «видавництво» – «обласна влада» може складатися різний мікроклімат. Яким він Вам видається на Волині?

– Недавно в електронних ЗМІ значного резонансу набули матеріали Василя Слапчука і Миколи Мартинюка, де висловлювалася низка критичних зауважень щодо того, як живеться, як дишеться книзі в нашому краї. В тих публікаціях багато наболілого й гіркого. Водночас частина читачів сприйняла ті рядки як персональний докір профільному управлінню обладміністрації. Тому, знаючи, що мене можуть негайно звинуватити у всіх смертних гріхах, все ж мушу відверто висловити і свою думку.

Очолюючи в минулій каденції обласної ради постійну комісію з питань духовності і культури, доводилося мені досить щільно контактувати з колективом управління. Сотні непростих питань: ось шанований в краї автор здавав до друку книгу в одному видавництві, а виконувало замовлення інше, бо так склалося, одне одному видавництва заборгували, всі праві при тому, а борговий «вузлик» не розв’язується – сам Соломон не розбереться. А управління мусить…

Прикладів безліч, ще й при нашому невідшліфованому законодавстві.

Зрештою, ці люди вкладають душу у справу (що, вчителю чи лікарю можна, держслужбовцю ж – зась?!) Хто не вірить, хай спробує міркувати від протилежного: десь на високих київських пагорбах сидить дядько чи дядина, і оце денно і нощно вони тільки й думають, голови свої велемудрі сушать про волинську книгу. Вже повірили?

А коли люди у справу вкладають душу, справу, за яку начальство спитає хіба раз в десяток років (якщо ще спитає), то мимоволі може в них ненароком спливти отака собі гадка: знаєте, творці шедеврів і титани думки, а чи не могли б ви свої проблеми вирішувати самі?

До слова, гріхом буде оминути депутатський корпус нашої обласної ради. Як-не-як, за якихось п’ять чи шість років державна підтримка української книги у волинському краї збільшилася з двохсот п’ятдесяти тисяч гривень до дев’ятсот шістдесяти. Будемо сподіватися на мужність депутатів, які не спиняться на півдорозі і надалі будуть не обділяти книгу. І ні в якому разі не підуть стежками одного сусіди. Там на підтримку видавничого діла сперш виділили мізер, а тоді засоромилися, розщедрилися аж на сто тисяч гривень. За іронією долі, й ті кошти бухгалтер помилково перерахувала… зоопарку – реготало пів-України.

Звісно, проблем вистачає. Цілу веремію чиясь голова з тих же київських пагорбів зчинила з порядком підтримки та державного фінансування видавничої справи. Існуючу досі усталену систему, яка ні в кого не викликала спротиву, геть поламали, натомість всі видавничі проекти зсипали в один казанок і відправили… на тендер. Мовляв, так вимагає законодавство. По-перше, це неправда, цілком некоректне з погляду того ж закону подібне змішання різних проектів. По-друге, оті «куховари» пішли всупереч статуту, затвердженого сесією обласної ради. По-третє, подібна тендерна «колотуха» ніяк не узгоджується із деклараціями влади про розвиток місцевого самоврядування, делегування повноважень регіонам. Я вже не кажу, що отакий хапальний інстинкт Києва викликає пересуди, непотрібні владі розмови та підозри в «дерибані» бюджетних коштів. Внаслідок тендерної «новації» в нинішньому році близько тридцяти книг (стількох же авторів) не встигли, на жаль, на львівський книжковий форум.

А мені ця історія чомусь нагадує оповідання Леоніда Андреєва «Правила добра». Пам’ятаєте, там головний герой, отакий собі миршавий чортик, різні капості чинив старому священику. Коли ж це йому набридло, то вирішив «профіль» змінити: надалі проповідувати взявся тільки добро.

Що з того вийшло? Знаєте, щось схоже на нинішній книжковий тендер…

Петро ЖАБСЬКИЙ

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---