Степан Івахів: про політв'язнів, або Чому блокується трибуна ВРУ

З першого дня, коли мене обрали депутатом Верховної Ради, я помітив, що політика, яку ми бачимо по телебаченню значно відрізняється від того, що можна спостерігати та відчути безпосередньо у сесійній залі серед інших депутатів.

Іноді здається, що в українській політиці триває нескінченна театральна вистава, в якій політики грають свої ролі. У когось роль першого плану, але переважна більшість – прості статисти, в більшості з яких навіть власних реплік немає. І головна мета цієї вистави – щоб вона тривала максимально довго. Та найбільш неприємне, що до людей наші політичні зірки ставляться як до мовчазних глядачів, які мають єдине право – раз на кілька років змінити головних акторів вистави чи просто поміняти їх місцями. Численні блокування, торгівля за посади, позбавлення мандатів, виходи з фракції та непослідовні ознаки боротьби за визволення політв’язнів. А що ж насправді стоїть за цими подіями? Подальші мої роздуми — без претензії на те, щоб бути істиною в останній інстанції. Це лише спроба зробити аналіз тих процесів, які сьогодні тривають в парламенті. Маю надію, що ці роздуми стануть початком дискусії з колегами-депутатами, й народні обранці врешті припинять гратися в політику, а закотять рукави та розпочнуть врешті втілювати в життя очікування тих людей, які їх обрали.

Під час виборів особливо запам`ятався момент, коли мої опоненти запитували, чи підтримаю я звільнення політв’язнів з тюрми. Відповідаючи їм, виступаючи перед численними аудиторіями , де збирались люди, я незмінно казав: «Політичні в’язні – це ганьба для демократичної держави, і тому вони мають бути на волі». Особисто я буду голосувати за звільнення політв’язнів, але хотів би, щоб і ті люди, які під час виборів розміщували на білбордах своє фото поряд зі світлиною Юлії Тимошенко — також не забували, що обіцяли.

На жаль, сталося саме так, як я й передбачав.

Давайте відтворимо хронологію подій. Останнє засідання, яке відбулося в стінах Верховної Ради на Грушевського, датоване 2 квітня. Після цього засідання опозиція заблокувала трибуну. Але про це згодом. Згадаймо, що відбувалося тоді на пленарному засіданні. Комуністи влаштували велику театральну постановку навколо скасування пенсійної реформи, «Батьківщина» створювала ажіотаж довкола голосування, що стосувалося виборів у Києві, і за усім цим майже непомітною лишилася ще одна значуща подія – Верховна Рада мала можливість звільнити політв’язнів.
Народний депутат України, позафракційний Олег Ляшко вийшов на трибуну та звернувся до депутатів із проханням проголосувати за те, аби включити до порядку денного законопроект №2457, автором якого він був. І називався цей законопроект дуже промовисто: «Про звільнення політичних в’язнів в Україні». Автор переконаний, що судові рішення щодо Тимошенко Юлії Володимирівни та Луценка Юрія Віталійовича порушили конституційні права й свободи цих громадян і політичних діячів, що й спричинило блокування країнами-членами Європейського Союзу підписання угод з Україною. А це, в свою чергу, завдає непоправної шкоди національним інтересам України. Тому основний пункт цього законопроекту звучить так: «Звільнити від відбування покарання Тимошенко Юлію Володимирівну та Луценка Юрія Віталійовича».

Чи не цього вимагала «Батьківщина» на виборах? Голова Верховної ради Володимир Рибак виносить на голосування питання про включення законопроекту №2457 «Про звільнення політичних в’язнів в Україні».

Депутати натискають кнопки і… рішення не прийнято. Я проголосував тоді за цей законопроект. Як і ще 14 позафракційних депутатів. Навіть п`ятеро депутатів від Партії Регіонів проголосували «За». А що ж опозиція? Лише ВО «Свобода» в повному складі проголосувала за цей законопроект, а решта опозиції чомусь не була такою одностайною. Не проголосували двоє представників від «Удару» та... двадцять (!) представників від «Батьківщини».

Довідка з офіційного сайту Верховної Ради України:
Не голосували за включення до порядку денного законопроекту №2457 «Про звільнення політичних в’язнів»

Від «Батьківщини» - Гриценко А.С., Джемілєв М., Ємець Л.О., Кожем’якін А.А., Кужель О.В., Купчак В.Р., Кутовий В.Г., Павелко А.В., Скосар І.Є., Стець Ю.Я., Турчинов О.В., Дзензерський Д.В., Донець Т.А., Дубовой О.Ф., Лук’янчук Р.В., Луценко І.С., Мартиненко М.В., Петренко П.Д., Сенченко А.В.
Від «Удару» - Паламарчук М.П., Ковальчук В.А.

Не коментуватиму це голосування: результати й так цілком промовисті. Але мені дуже важко зрозуміти, як можуть політики так сміливо говорити на чорне, що воно - біле? Невже вони дійсно сподіваються, що в людей така коротка пам'ять, що люди настільки наївні?

Усе життя вважав, що якщо ти щось робиш – ти маєш за це відповідати. Переконаний, що саме так має бути. І неважливо, хто ти за фахом - лікар, вчитель, бізнесмен чи політик. Але дуже часто в Раді я бачу, як люди виголошують гучні промови, проводять масові акції й... зовсім не думають про наслідки! От, бодай, ще один приклад: вівторок, 2 квітня, Рада блокує трибуну Верховної Ради через те, що в Києві не буде виборів. Наступного дня до цих вимог додається відміна пенсійної реформи, звільнення політичних в’язнів та відставка Азарова.

Що ж це за вимоги?
Нагоду відмінити, чи, якщо точніше, змінити пенсійну реформу, опозиція отримала того ж таки 2 квітня. Тоді за законопроект комуністів проголосувало 220 депутатів. Для того, щоб законопроект пройшов - треба 226 голосів. Отже, не вистачило всього шести. Про свою позицію щодо цього законопроекту я вже казав, тож не буду повторюватись. Але, якщо «Батьківщина» так хоче змінити пенсійну реформу, то чому аж шестеро депутатів від «Батьківщини» та четверо - від «УДАРу» не проголосували за ці зміні 2 квітня?

Напрошується висновок, що провалили зміни до пенсійної реформи і самі ж через це заблокували трибуну?

Довідка з офіційного сайту Верховної Ради України:
Не голосували за законопроект про зімни до пенсійної реформи

Від «Батьківщини» - Москаль Г.Г. ,Турчинов О.В., Оробець Л.Ю., Іванчук А.В., Луценко І.С. Скосар І.Є., Дубовой О.Ф., Лук’янчук Р.В.;

Від «УДАРу» - Віталій Кличко – лідер фракції, Паламарчук М.П., Агафонова Н.В., Пинзеник В.М..

Те ж саме стосується й звільнення політичних в’язнів. Якщо «Батьківщина» так прагне їх звільнити, що навіть через це депутати заблокували трибуну, то чому чверть фракції не проголосувала за звільнення політв`язнів 2 квітня? Стільки акцій проведено заради визволення Юрія Луценка, але жоден опозиційний лідер не поїхав зустрічати Юрія Віталійовича на виході з колонії. Невже це так важко було зробити?

Відставка уряду Азарова – це взагалі нереальна вимога, і я поясню чому. Для відставки Уряду треба 226 голосів. У «Батьківщини» сьогодні - 95 депутатів, в «УДАРу» - 42, у «Свободи» - 36. Загалом опозиція нараховує 173 депутати. Якщо додати до цього навіть 31 голос позафракційних депутатів – буде лише 204 голоси. Для звільнення Уряду цих голосів не достатньо. Опозиційні лідери не вміють рахувати?

Впевнений, що вміють. А якщо вони розуміють, що голосів для відставки не вистачає – то навіщо ставити вимогу, яку неможливо виконати? Певен, виборці це також чудово розуміють.

Позиції блокувальників трибуни щодо виборів міського голови Києва й поготів не розумію. Опозиція стверджує, що хоче призначити ці вибори. У той же час політичні експерти вважають, що опозиції ці вибори наразі не вигідні, бо в них нема єдиного кандидата, який може перемогти. Особливо після того, як Віталій Кличко офіційно заявив, що він не буде балотуватися у мери Києва. Деякі з депутатів від «УДАРу» пропонували цю посаду навіть Юрієві Луценку, але й той відмовився. Один із найяскравіших представників опозиції VI скликання Тарас Стецьків у своєму інтерв’ю на радіо також заявив про те, що в опозиції немає кандидата, тому вибори мера Києва їй не вигідні. Так навіщо тоді блокується трибуна і вибори мера Києва – одна з вимог?

Я також не розумію як депутати від Комуністичної партії, потрапивши до Верховної ради на гаслах боротьби з олігархами, в перший же день роботи Парламенту до тих самих олігархів приєдналися в обмін на посади. А як ви, шановні політики, будете пояснювати це людям перед наступними виборами? Знову за 6 місяців до виборів оголосити себе в опозиції, владу назвете – бандитською, а людей закликатимете розкулачувати багатих? І про що ви взагалі думали, коли не вшанували хвилиною мовчання десятки мільйонів людей, які загинули під час голодомору?

Але особливе обурення викликає в мене скандування депутатами-регіоналами жахливого слова «фашисти». Не погоджуюсь і ніколи не зможу погодитись з тим, що людину, яка говорить українською та має інші політичні погляди треба називати «фашистом». Шановні панове регіонали, навіщо ви взагалі використовуєте такі терміни? Навіщо ви, вільно володіючи українською мовою, свідомо говорите в Парламенті російською та провокуєте депутатів від «Свободи»? Ви думаєте, що у такий спосіб образите свободівців? А чи не замислювались, що таким чином ви ображаєте половину україномовних громадян нашої країни? І особливо мільйони тих українців, що віддали за «Свободу» свої голоси. Які, до-речі, платять депутатам заробітну плату із своїх податків. Невже так має працювати Парламент? Невже в Іспанії депутати від Барселони називають депутатів-басків – терористами? Невже в Парламенті Великобританії після обрання прем'єр-міністром лідера Консервативної партії Девіда Кемерона його попередник лейборист Гордон Браун заблокував трибуну британського Парламенту?

Політична культура європейських депутатів ніколи не дозволить їм таке робити, ганьбити себе, свої партії та своїх виборців. А чому наші політики собі таке дозволяють?

Відповідь у мене на всі ці питання лише одна – наближаються вибори Президента України і Парламент цю виборчу кампанію вже розпочав. Тому багато того, що відбувається сьогодні в Раді – це відлуння майбутніх виборів. Але тоді, шановні політики, будьте відповідальними перед людьми й говоріть їм правду.

Щось на кшталт: «Люди, скоро вибори, тому і влада, і опозиція будуть активно піаритись. А всі ті заходи, які вони проводитимуть, не будуть мати на меті досягнути конкретного результату, бо ціль зовсім інша – щоб ці заходи просто показали по телевізору!»
Якщо проаналізувати історію та згадати, кому з сучасних політиків останнім часом ставали пам’ятники чи називали їхніми іменами державні установи, то на думку одразу ж спадають такі постаті як Вінстон Черчилль, Шарль де Голь, Конрад Аденауер. Тобто політики часів Другої світової війни чи післявоєнного часу. Ці політики гуртували націю, говорили людям правду та несли відповідальність за свої вчинки. Тому у своїх країнах вони - національні герої. Тому й пам'ять про них жива досі.

Чи зможе наша нація пишатись іменами сучасних українських політиків у недалекому майбутньому? Доки сучасні політики своїми діями ще більше переконують людей в тому, що політика це брудна справа, чекати не повагу від людей та народну пошану вітчизняним політикам не доведеться. Я завжди на зустрічах згадую слова Уінстона Черчилля: «Відмінність державного діяча від політика в тому, що політик орієнтується на наступні вибори, а державний діяч - на наступне покоління».

Тому я не хочу бути політиком, а хочу бути державним діячем. І не треба вимагати від мене приєднатися до тієї чи іншою політичної сили. Я вже давно визначився. Моя партія – це партія волинян. І тільки їхні інтереси для мене є головним пріоритетом в депутатський роботі.

Степан Івахів, позафракційний народний депутат України

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---