Військова еліта УНР: волинський генерал Олександр Осецький

30 Липня 2015 19:00

Олександр Осецький – відома постать упівської сторінки української історії, генерал Армії УНР, родом з історичної Волині. Осецький зробив вагомий внесок у процес національного державотворення. Але, водночас, його діяльність доволі скромно висвітлена. Дослідники також згадують про цього волинянина як про ініціатора ліквідації мародерства і бандитизму в Україні.

Дев’ятого січня 1918-го року Центральна Рада своїм Четвертим Універсалом проголосила Українську Народну Республіку самостійною, незалежною, вільною державою українського народу. А 22 січня 1919-го року відбулося об’єднання УНР із Західно-Українською Народноюї Республікою.

«Дев’яносто шість років тому на Софійському майдані в Києві урочисто проголосили Акт Злуки українських земель - Наддніпрянщини, Волині, Буковини, Поділля, Галичини, Закарпаття - в особі двох тодішніх українських держав - УНР і ЗУНР. Досі точаться суперечки, чи мав практичне значення цей Акт, адже незабаром незалежна Україна перестала існувати, але, здається, вже ніхто не береться заперечувати того факту, що день 22 січня 1919 року справді був історичним для українського народу. Свій край боронили наші краяни віддано із давніх-давен, зокрема і в обороні Української Народної Республіки», - розповідає історик Петро Шамринський.

ОФІЦЕРСЬКИЙ ШЛЯХ У РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

УНР відродилася, фактично, у грудні 1918 року після антигетьманського повстання, організованого Українським національним союзом на чолі з Винниченком і Петлюрою.

«У другій половині грудня війська УНР вступили на Волинь, яка виявилася останнім оплотом гетьманщини, 22 грудня зайняли Луцьк, а за ним - Володимир-Волинський і Ковель. Лінією розмежування між українцями і поляками став Буг, але деякі українські частини нетривалий час знаходилися навіть на Холмщині. Зокрема, група військ УНР, яка знаходилася на Західній Волині і якою командував генерал-хорунжий Олександр Осецький, і називалася Холмською групою», - каже Петро Анатолійович.

Олександр Вікторович Осецький народився у 1873 році в українській шляхетській родині у Волинській губернії. Завдяки сім’ї здобув хорошу освіту у кращих російських навчальних закладах. Закінчив у 1892 році Полоцький кадетський корпус, 1-е військове Павлівське училище у 1894 році. Вийшов підпоручиком до 59-го піхотного Люблінського полку в Одесі. У 1900 році Олександр закінчив два класи Миколаївської академії Генерального штабу за 2-м розрядом. 19 листопада 1900 рокустав молодшим ад’ютантом штабу 15-ї піхотної дивізії. У 1902 році – отримав звання молодшого офіцера 6-го Фінляндського полку. А 1903-го закінчив історико - філологічний факультет Петербурзького університету.

Як і переважна більшість дворян, Олександр пов’язав своє життя з армією. З 1907 року він став командиром 6-ї роти лейб-гвардії Преображенського полку. У січні 1909 року отримав звання гвардії капітана. 26 липня 1914-го уже підполковника Осецького перевели до 6-го гренадерського Таврицького полку у Москві.

На початку Першої світової війни Олександра Осецького направили на західний фронт. І вже 19 листопада 1914-го року за бойові заслуги його призначили командиром 3-го гренадерського Перновського полку. 18 грудня цього ж року його нагородили Георгієвською зброєю за бій 7-9 листопада 1914-го біля села Віржбіце. У 1914 -1915 роках його двічі контузило.

Восени 1916 року Олександра Вікторовича зарахували до Академії Генерального штабу, яку успішно закінчив влітку 1917-го.

Саме у цей період гостро відчувалася сильна нестача офіцерських кадрів, тому його відправили на фронт, а пізніше його призначили командиром бригади 31-ї піхотної дивізії. У травні 1917 року Олександра назначили командиром бригади 2-ї гренадерської дивізії Гренадерського корпусу. Останнє звання Олександра Осецького у російській армії - генерал-майор.

ПЕРЕЛОМ ДОЛІ: З ІМПЕРСЬКОГО ВОЇНА У БІЙЦІ УНР

«У 1917-ому Російська імперія як монолітне державне утворення фактично перестала існувати. Тимчасовий уряд виявився нездатним вивести країну із стану економічної кризи та політичного хаосу. На російській постімперській території почали формуватися нові незалежні держави з власними урядами та арміями», - розповідає історик.

Та додає, що у цей період перед українським офіцером розкривались три шляхи подальшої життєвої долі. Перший - залишитись вірним російській монархії та підтримати білогвардійський рух. Другий - приєднатись до більшовиків і боротись за встановлення нової влади. Третій - підтримати Центральну Раду та взяти участь у розбудові українських збройних сил.

Олександр Осецький обрав останній шлях – боротьба за вільну Батьківщину.

«У цьому аспекті варто зазначити, що незважаючи на русифікаційну політику російської монархії у підготовці військових кадрів, значна кількість офіцерства взяла участь в організації українського війська у 1917-ому році Це свідчить про те, що українці - незламні, волелюбні та непокірні», - розповідає Петро Шамринський.

У вересні 1917-го року Осецький повернувся до Києва. Генерала одразу призначили командиром 4-ї дивізії 2-го Запорізького корпусу, яка знаходилася на південно-західному фронті. Однак йому не вдалося її очолити. Цьому завадила анархія на українських залізницях, тому Осецького залишили при Генеральному штабі у Києві. У січні 1918 року Олександр Вікторович став начальником залоги, саме він з гайдамаками Симона Петлюри прикривав відступ українських військових частин. Нерішучість та непослідовність Центральної Ради призвели до того, що регулярна армія фактично не була створена.

Зрештою, після поразки під Києвом від більшовиків відбулося реформування українського Генерального штабу.

29 січня 1918 року почало функціонувати військове міністерство, яке очолив Олександр Тимофійович Жуковський. Того ж дня новий міністр призначив Осецького начальником Генерального штабу замість отамана Боровського. Новому керівнику доручили сформувати оперативний, мобілізаційний, розвідувальний, кадровий та інші відділи військ.

Генерал Олександр Осецький виконав це завдання професійно та якісно. Варто зазначити, що структуру Генерального штабу, що запропонував Осецький, в подальшому перейняв і гетьман Скоропадський. А це свідчить про професійний досвід штабної роботи волинянина. Результати реформування Генерального штабу мали виключно позитивні наслідки для української армії, яка у взаємодії з союзними військами досить скоро (лише за 68 днів) витіснила більшовицькі війська з території України.

Ярослав Тинченк у книзі «Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття» констатує, що, фактично, завдяки діяльності Олександра Осецького був організований український Генеральний штаб.

«Це завдання Осецький виконав блискуче. Окрім того, пам’ятаючи заслуги Осецького перед Україною, Петлюра послав його до Бельгії на чолі української військової місії», - наголосив Тинченко.

ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНА КАР’ЄРА

Далі, 17 квітня 1918 року військовий міністр Олександр Жуковський призначив Осецького командувачем 6-м Полтавським армійським полком. Далі йому дорученили організацію окремого корпусу Залізничної охорони.

Цікавим є те, що цей епізод військової кар’єри Осецького досить суперечливий та неоднозначний. Зокрема, генерал із залізничників почав створювати антигетьманський військовий підрозділ. У Києві він сформував Залізничний полк, у якому зібрав всіх тих, хто не мирився з правлінням Скоропадського. Таким чином, за сприяння кадрового офіцера генерала Осецького створили регулярний військовий підрозділ, який мали використати у державному перевороті.

У книзі Данила Яневського «Політичні системи України 1917-1920 років: спроби творення і причини поразки» автор описує, як про свої дії говорив сам волинський військовий: «Я йду на велику справу во ім’я самостійної та соціалістичної України. Во ім’я іншої України я не пішов би. Хоч я і бувший гвардійський генерал, але передовсім я українець і громадянин».

Так, Осецький брав участь в організації антигетьманського повстання у листопаді 1918 року. З грудня 1918-го по січень 1919-го Осецький виконував обов’язки військового міністра в уряді Директорії. Вже 15-го квітня 1919 року з особистої рекомендації Симона Петлюри Осецького призначенили Наказним отаманом армії УНР. Отримавши посаду Наказного отамана, генерал фактично відійшов від суто військових справ, а зайнявся політичними питаннями.

Про ОлександраОсецького згадував у спогадах генерал-полковник Микола Капустянський у своїй книзі «Похід Українських армій на Київ-Одесу в 1919 році». Він говорив про волинянина як про добру енергійну людину, але без уміння заперечувати керівнику.

«Добрий організатор, людина енергійна, з піднесеним честолюбством. Великою хибою генерала Осецького є відсутність горожанської мужності твердо висловити свою думку перед Головним Отаманом Петлюрою та Урядом і домагатися її здійснення», - говорив Капустянський.

Він вважав, що Осецький більше переймався політичними питаннями, а не військовими проблемами.

Зовсім іншим згадує постать Осецького Ісаак Мазепа у книзі «Україна в огні й бурі революції».

«Олександр Осецький дійсно був людиною ентузіястичної вдачі. Він особисто настоював на тому, щоб, не зважаючи ні на що, продовжувати боротьбу з ворогами України на всіх фронтах», - писав Мазепа.

Зрештою, розколота та розпорошена армія УНР у 1919 році не втримала жодного фронту. Хоча і Ісаак Мазепа зазначав, що «своїм молодечим запалом Олександр Осецький, на жаль, любив політикувати».

Наприкінці квітня 1919 року генерал-хорунжий Осецький очолив так звану Холмську ділянку фронту, яка тримала позиції проти польської армії.

ВІЙСЬКОВІ ПРОРАХУНКИ ТА НЕВДАЧІ, ЕМІГРАЦІЯ

Очоливши її, Олександр Осецький почав проводити низку змін у розташуванні військових частин. З військової точки зору пояснити процес реформування Холмської групи генералом досить просто - це була типова помилка слухачів та випускників російської Академії Генерального штабу. Замість того щоб об’єднати розпорошені військові частини, Осецький, навпаки, поділив їх на ще менші.

«Генерал мотивував свою позицію тим, що «після оголошеної ним мобілізації до армії з’явиться велика кількість добровольців».

Київ у 1917 році напередодні наступу більшовиків

Втім, наслідки реформ та командування розкидані на великій території українські частини не витримали польського та більшовицького наступу у травні 1919 року.

Використавши сприятливу ситуацію, польські та більшовицькі війська досить злагоджено діяли проти армії УНР. Польська армія розбила 4-у Сірожупанну дивізію і 16-го травня захопила Луцьк. У свою чергу, більшовицькі війська 19-го травня окупували Рівне», - розповідає Петро Шамринський.

ЧИТАТИ ЩЕ: ОНУК БІЛЬШОВИЦЬКОГО ВАТАЖКА ВОЮЄ ЗА УКРАЇНУ НА ДОНБАСІ

Після розгрому Холмської групи 17 травня цього ж року Осецький обіймав лише посаду Наказного Отамана. А 26 липня його усунули з цієї посади та призначили військовим радником місії УНР в Італії. Але до Італії так і не від'їхав, приватно мешкав у Кам’янці-Подільському, оскільки уряд УНР не виділив коштів для місії. У грудні перейшов на територію, що зайняли польські війська. З 26 грудня 1919-го по 6 січня 1920-го Осецький став військовим комісаром Директорії України. А з 26 квітня 1920 року - представником Головного Отамана УНР при Юзефі Пілсудському.

У 1923 році генерал Олександр Осецький переїхав до Парижу. На відміну від багатьох інших, він не брав активної участі у політичному житті української еміграції, фактично не підтримував відносин ні з представниками уенерівського, ні гетьманського таборів.

26 лютого 1937 року генерал-хорунжий, колишній Наказний отаман армії УНР, голова військової місії в Бельгії Олександр Вікторович Осецький помер у Парижі.

ПІСЛЯМОВА

Олександр Осецький був непересічною постаттю у військовій історії України періоду 1917-1921 років. Пройшовши шлях від офіцера російської армії до одного з організаторів української армії, він залишив після себе досить багато запитань щодо окремих сторінок своєї біографії. Окремі аспекти його життя, зокрема участь в антигетьманському повстанні, стратегічні помилки у травні 1919 року.

Однак, беззаперечним фактом залишається те, що генерал, незважаючи на власні суб’єктивні прорахунки, сприяв розвитку незалежної України у період революційних подій 1917-1921 років.

Вадим ПАНАФІДІН

За столом під час наради 1919 року праворуч Осецький, ліворуч Петлюра