Петро Ластівка: «Голодний митець може тільки захворіти»

Режисер, художній керівник Волинського обласного академічного українського музично-драматичного театру, заслужений діяч мистецтв України Петро Ластівка нині – лучанин. Проте його творчу натуру не можна асоціювати тільки зі столицею Волині. Штрихи до біографії показують, що Петру Ластівці довелось змалку знайомитись з різними куточками України і, напевне, кожен із них щось вклав йому у серце, у світобачення, характер.

- Народився я в Ужгороді, де мої батьки працювали акторами в театрі. Потім на запрошення Чернігівського театру вони переїхали у Чернігів. Згодом поїхали у Тернопіль, куди їх запросив народний артист Радянського Союзу Володимир Грипич. І там уже мені діставались різні дитячі ролі. Особливо запам’яталось, як був зайнятий у п’єсах «Циганка Аза», «Північна мадонна».

Із 12 років я почав зніматися у кіно, спочатку у фільмі «Чортова дюжина», який був закуплений 26 країнами світу. Тоді, у 70-х роках, це була одна з перших спроб зняти фільм про козаків. Я там грав хлопчика Петьку, сина начальника застави, куди вислали козаків. Другий мій фільм – «Вершники» Одеської кіностудії, де я грав головну роль Борьки Штепи. Знімав його кінорежисер Вадим Костроменко, нині заслужений діяч мистецтв України. Зразу після цього запросив зніматися до себе уже покійний Тимофій Левчук (народний артист Радянського союзу, лауреат багатьох премій, - «ВН») у «Думу про Ковпака», де я грав роль Радика Руднєва.

Ще як вчився у школі, зараховував себе до певної категорії учнів, які знали, куди їм вступати. Хотів я їхати у Москву на кіноакторський факультет ВГІКа, куди мені давав рекомендацію той же Левчук. І я міг легко поступити. А батько мені сказав: «Чого ти їдеш у Москву? Чому не в Лондон?» Я був спантеличений цим питанням. - «У нас в Києві є прекрасний інститут імені Карпенка-Карого. І подумай, чи ти поїдеш вступати на акторський, чи на режисерський факультет».

Після цієї розмови я поїхав у Київ і поступив на режисуру театрального інституту. Це був 1974 рік, я ще знімався у Левчука, а поступив на курс до художнього керівника Михайла Рудіна (Шермана), який мав школу МХАТу. Це – інтелігентна, розумна людина. Режисуру в нас викладав Володимир Неллі-Влад – це «ікона» в режисурі, він працював з Меєрхольдом, беззаперечний професіонал, великий теоретик і практик театру. Я отримав чудові знання, тим паче, мені дозволялося кожен семестр їздити на практику до Москви або Петербурга і вибирати собі наставників.

Я часто їздив в Москву, був там асистентом у Любімова, Ефроса, Єфремова, Гончарова, в Петербурзі - Товстоногова. Після закінчення інституту я отримав направлення у Чернігівський театр, але ще до того, як здав дипломну роботу в Одеському театрі ім. Жовтневої революції (нині він імені Василька), у мене було 4 запрошення на «Одесфільм», кіностудію імені Довженка, «Ленфільм» і «Мосфільм».

Коли постав момент вибору між акторською професією, де я мав уже успіх, і режисурою, в якій був початківцем, я все-таки вибрав останню. Тому що у театрі мені було цікавіше займатися філософією і трактуванням творів, які я вже прочитав. Я не шукав кумирів, але був уважний до всіх постановок, котрі бачив. Багато читав, знав про творчість Пітера Брука, багато чого у ті роки від нас ховали, і мене мало не вигнали з інституту за те, що читав самвидав з Польщі режисера-психолога Гротовського. Слава Богу, за мене тоді постояли і мій шеф, і Неллі-Влад, отак я залишився та завершив навчання.

З 1979 року до 1988-ий працював у Чернігівському театрі, далі мене запросили у Тернопільський театр на посаду головного режисера. Там я був до 1992 року, та з’явились певні труднощі з колективом, артистами, які не розуміли мого потягу до більш європейського мистецтва. Їм хотілось жити більш по-хуторянськи, у мене так не виходило. Я їх прагнув підняти до себе, а вони не хотіли навіть книжок читати. Були скандали на всю Україну, і я пішов з того театру «на вільні хліба».

І от до 2011 року я був у театрі, але не в штаті, і їздив як вільний художник ставити вистави. У 2004 році покійний Богдан Береза запросив мене до Луцька на постановку «8 люблячих жінок» Робера Тома. Далі я поставив виставу «Мартин Боруля» Івана Карпенка-Карого, «Приборкання норовливої» Вільяма Шекспіра, які досі йдуть, і пішло-поїхало.

- Чим Луцьк переманив, захопив, що Ви погодились тут осісти?

- Тут було подвійне перехоплення. Тому що я, очевидно, у волинський театр приніс якісь нові режисерські віяння, а, по-друге, цей театр знаходився у стадії зачаття.

- Тобто було цікаво працювати з «сирим» матеріалом?

- Звичайно. Я пам’ятаю, що з 2002 року мій однокурсник Михайло Ілляшенко пішов із театру (чому – мене ці історії не обходять), а я прийшов, коли театр потребував розвитку, роботи.

- Хочете сказати, що глина потребувала гончаря?

- Можна й по-інакшому сказати, але цей колектив потрібно було «озадачити».

- Сьогодні наскільки ви задоволені колективом? Чи вважаєте, що він потребує «омолодження»?

- О, якби я був не задоволений, мене б тут не було. Я дуже горда людина, і коли щось мене не влаштовує, то я так і кажу. А гордий не тому, що пишаюсь, а просто я дуже відданий своїй професії.

- Мені відомо, що нині ви виступаєте ще й педагогом, викладаючи в культосвітньому училищі. Чимало молоді дивиться на акторське ремесло надто зачаровано, потім же проза буднів їх запал гасить. Оскільки маєте великий досвід (і родинний, і з особистого життя), розкажіть, що у фаху театрального митця є позитивного, а що – негативного?

- Почну з останнього. Я не знаю такої людини, яка б прийшла в театр і в неї відпало бажання працювати. Це «болото», яке засмоктує так, що не відпускає. І ти не хочеш з нього вилазити і не можеш. Це – наркотик. Тому що, коли ви потрапляєте у творчу атмосферу, коли ліпляться образи разом із акторами, коли артисти виходять на сцену і починає «визрівати» вистава – цього дива не може дати ні телебачення, ні кіно, ніщо інше. Це – творчість жива, це – магія театру, яку пояснити дуже важко.

У цьому мистецькому закладі негативного майже нічого немає. Серед акторів є заздрість один до одного, але вона минає швидко, тому що наступного дня ти отримуєш головну роль, і вже тобі заздрять. Це – перманентні заздрощі на рівні білого сухого вина. Тут любов і ненависть існують поруч, сьогодні партнери цілуються, завтра – сваряться, це дійство театру, і актори в нім наполовину люди і наполовину образи. А режисура і акторське мистецтво - це зовсім різні речі.

- Невже режисер не може бути одночасно актором і навпаки?

- Ні, тому що це різні професії. Режисер, ну, може вийти, зіграти, але справа у тім, що актори, які ставлять вистави, не стають режисерами. У режисера інший, філософський, альтруїстичний, науковий склад мислення, у нього є інтуїція, перевірена знаннями. Актор же – це егоїст, який повинен всмоктати в себе всю інформацію, аби в нього вийшла роль. Режисер все віддає, а актор – вбирає. Вони зіштовхуються на рівні творчості, коли режисер у залі, а актори – на сцені.

- Чи справджується у театрі правило «митець повинен бути голодний»?

- Ні. Голодний митець може тільки захворіти. Усяка людина повинна нормально харчуватись. Тим паче, коли актори віддають стільки енергії на виставах, вони повинні мати сатисфакцію, відпочити у нормальних умовах нормальної квартири з нормальним добробутом. Вони не повинні ганяти по «халтурах», заробляючи додаткову копійку.

- У яку суму зарплати Ви б оцінили працю і актора, і режисера?

- Було б дуже добре, якби всім творчим працівникам Волинського театру наша облдержадміністрація і облрада дали по 100% академічної надбавки, і технічним цехам – 30%. Було б нормально й 70% та 25%. Але ж ми маємо тільки 10% зараз.

- Чи може стати актором будь-яка особа?

- Ні. Це, все-таки, повинен Бог поцілувати таку людину.

- А Ви самі віруюча людина?

- Я не фанат, але дуже віруючий у народ, у його прадавню і сучасну релігію.

- Запитала тому, що у Вашому кабінеті над робочим столом висить велика ікона апостола Петра. Одразу подумалось, що такий режисер, напевне, мав у задумах зробити якусь виставу на релігійну тематику. Ви зробили чимало різних постановок по всій Україні. Який відсоток належить Волинському театру?

- Загалом я поставив 76 вистав. Волинському театру, здається, належить з них 15-17. На релігійну тематику я щороку роблю постановку на Різдвяні свята. Це – не різдвяна казочка, це – глибинні традиції нашого народу. Якби ви побачили останню коляду, то зрозуміли б, що я ставлю акцент на тому, що вона святкувалась ще за ведичної культури, потім перейшла у християнство і розвивається у сучасному житті.

Літочислення українці завдяки аріям ведуть з 5508 року до нашої ери. Так от, моя творчість, мої гени – з цим народом, тому я вірую у свій народ, у свою націю, в їх релігію і в цього святого Петра, який буде берегти мене і мій театр.

- Тоді плавно переходимо до Ваших творчих планів. Яку тематику вибираєте, за котрою бачите актуальність на наступне десятиліття?

- Зі студентами я ставлю містерії – це уривки з Нового Заповіту, де розповідається про зачаття Івана Хрестителя та Ісуса Христа, про відвідини Ісусом міста Капернаум. Це все буде об’єднане в одну виставу. Думаю, наприкінці цього сезону ми її зможемо показати на малій сцені і вона ввійде у репертуар нашого театру. Зараз ставиться п’єса французького драматурга (точніше, це новела, а наш актор Дмитро Мельничук зробив інсценівку) «З любов’ю… Оскар» Еріка-Емануїла Шмітта, а сама новелка називається «Оскар і Рожева пані». У неї божественна тема милосердя, коли одна людина може свою часточку серця передати другій людині, яка невиліковно хвора; коли ми, як люди, можемо співчувати; коли можемо плакати за те, що не відбулося життя, але й будемо вірити у його продовження на небесах.

Приїде до нас Валентин Кузьменко-Делінде з Словаччини ставити «Ревізора» Гоголя. Він професор філософії, мій друг, на курс вище від мене вчився в Київському театральному інституті. Працював у Пряшівському театрі, а як там українці стали русинами, посварився і тепер ставить вистави у театрі імені Франка. Буде дивина для наших акторів – одну з ролей гратиме онук Богдана Ступки, Дмитро. Оце такий проект ми готуємо з театром імені Франка.

Я берусь також за твір Шіллера «Підступність і кохання». Це дуже симптоматично, що я беру цю п’єсу – до виборів вона буде дуже актуальна, а після виборів - ще актуальніша. Це романтична драматургія, боротьба добра зі злом, але які там характери, як сюжет виписано! Оце є планка для мене і для акторів – кожну драматургію прочитати так і задати акторам такі завдання, щоб вони весь час підвищували свою кваліфікацію. А майстерність актора – це запорука успіху театру на багато років.

- Якби вдалося зібрати таких акторів, яких Ви хочете, і зробити таку постановку, як хочете, то що б це була за вистава?

- Я про таке не думав, тому що це зі сфери фантазій непрофесіоналів. Я маю сьогодні Волинський театр, отаких народних і заслужених акторів, які є.

- Тобто виходите з практичної точки зору.

- Абсолютно. Мріяти можемо про все, що завгодно, а режисура – дуже практична річ. Мріяти можуть художники, і в них є пензлі для втілення мрій. А я якщо почну думати про Смоктуновського, то ж він переді мною не з’явиться.

- Як я собі уявляю, режисер має бути добре начитаним…

- Енциклопедичних знань, не просто добре начитаним.

- … Мати високу освіту і ще педагогічний талант, щоб працювати з акторами, і самому вміти перевтілюватись, щоб показати актору, як потрібно зробити ту чи іншу роль…

- Не показати, а пояснити.

- …То я б хотіла з’ясувати, чи правда, що одна з необхідних рис справжнього режисера – це жорсткість, наполегливість у доведенні своєї правоти?

- Я б сказав, своєї цілі. Тому що правоту доводити – трішки глупство. Найважливіше для режисера – це наукове підґрунтя всього, що ти пояснюєш. Твої теорії повинні бути підтверджені життєвою і науковою практикою. А для того, щоб довести до кінця задумане тобою, необхідні жорсткість, вольова рішучість і віра, що ця постановка буде «класною». І разом з тобою повинні у це повірити актори, адже все це - мистецтво. Як тільки режисер почне казати: «Ой, може, ми не те ставимо», «Ой, ви знаєте…», то для чого ж він береться?

- А радитись з акторами варто?

- Варто, але на якому рівні? Це – секрет. Неллі-Влад мене вчив: «Ти можеш розказати актору 99,99%, а 0,01 відсотка не розкажи, щоб він мучився. Розкажеш після прем’єри». Актор, якому ти все вкладаєш і кажеш, як йому око примружити і голову повернути, стає паразитом і перестає бути творчою особистістю.

- За час нашої розмови Ви не назвали жодного прізвища акторів Волинського театру. Розцінюєте всіх, як один організм чи не хочете розпалювати ревнощів між ними?

- І те, і інше. Тому що актори, крім того, що вони індивідуальності, все-таки є цілісним організмом, мікрокосмосом самому у собі. Вони живуть не по тих законах, які ми їм встановлюємо за кулісами. І ми не повинні туди втручатися, називаючи одне чи друге прізвище «всує».

- Як лідер творчих особистостей театру, проаналізуйте основні напрямки театрального мистецтва в Україні. Порівняно зі закордонним колегами, чого ще в нас є такого недосягненого?

- Скажу. В Україні дуже погані справи з технічним забезпеченням світловим обладнанням. Світло є дійовою особою у виставі. Так само не зовсім гарно з технічного боку у театрах України зі звуковим обладнанням, що у нашому театрі якраз є. Акустика у нас – конференц-залу, тому треба робити його переобладнання. Але я кажу про освітлення і про звучання оркестру, як палітру до музичних вистав. Мало того, у нашому театрі таке світлове і музичне обладнання, якого ви не знайдете більше у жодному театрі. Лучанам просто пощастило і це заслуги минулого й теперішнього керівництва області та міста.

- Вертаючись до теми, підкреслюю: яке може бути новаторство, коли в дядька світить одна лампочка у театрі і нема звуку? А якщо й грошей у нього нема і йому кажуть йти заробляти їх десь, то яке новаторство у нього в голові? Технічні засоби підштовхують людей на нові звершення. Якщо залишаються одні актори, звичайно, можна ставити Шекспіра, але як? По-дідівськи чи по-сучасному?

- Це, звичайно, ще залежить від режисерів, а їх, як щурів, у нас «вибивають», «виїдають». От Ілляшенка в Кіровограді «злопали» разом з його сином. Саме трактовка режисера і є новаторством. Іншого в театрі немає. У театрі виходить жива людина. І хоч ти її назви сюрреалістом, хоч експресіоністом, але це виходить жива людина. Тому чим живіший театр, тим він цікавіший.

- Чи плануєте створити свою театральну школу, уже не при театрі, а з власним юридичним статусом?

- Ні. Тому що у такому разі треба піти з театру і займатись цією школою. Я не маю такої сміливості присвятити себе тільки педагогіці. Я теоретик і практик театру, тому викладаю дітям, яких набрав на курс «Майстерність актора», і зразу вводжу їх у практику. По-друге, з школою я мороки не оберуся, це ж треба мати штат адміністраторів, юристів і так далі. А по-третє – навіщо? Я знаю, що можу дати студентам, до чого їх можу виховати, кого можу взяти в театр, а кому скажу «вибач». Думаю, що я їх зумію довести до того, що вони зможуть виконувати завдання будь-якого режисера. Відбирали їх довго, десь півроку, з 27 осіб залишили 6.

- За якими ж ознаками вони припали до вподоби?

- Іноді – за поглядом, іноді – за одним словом, реченням видно, що у тій особі є те, що дає йому жити. Їм по 15 років, вони ще ледачі, незграбні, ще ростуть, але як я побачив, вони хочуть вчитися і вірять, що театр дасть їм краще життя. От один вчиться у мене з села: ще необтесаний, ще такий, як Буратіно, але він – «глина», в якій є цупкість. І ти «зліпив» отак - він тримає, «зліпив» інакше – тримає.

І я таких вчу світогляду, задаю їм питання, хто такий Сварог, вони трактат мені пишуть, хто такий Білобог і Чорнобог, вчать Біблію, читають драматургію Квітки-Основ’яненка, Котляревського і європейських письменників. Я хочу зробити з них, окрім артистів, ще й освічених людей.

- Чому, на Вашу думку, театр стало відвідувати більше молоді? Адже до їх послуг нині й Інтернет, і телебачення, й різноманітні розваги, не виходячи з дому.

- Розумієте, у час глибокої кризи було тяжко. Я пам’ятаю ті часи і тут, і в Тернопільському театрі. Але робота театру, акторів, розповсюджувачів зробили свою справу. Думаю, що і мій внесок є у тому, адже репертуар у нас різноманітний, йде і класична «Наталка Полтавка» і сучасна «Криза», і працює мала сцена. Це один з моментів, що притягає глядачів. До речі, Волинський театр один з найбільш відвідуваних театрів в Україні. Ми у цьому кварталі уже закінчили творчий план і рухаємось далі, робимо 5-ту і 6-ту постановки. Нам треба багато ставити, щоб наші вистави були найкращі, бо ми хочемо залучити до театру всіх лучан і гостей міста.

- Чи планується піднімати ціну на квитки?

- Ми не можемо собі дозволити відмовити багатьом людям піти до театру. Але ми змушені будемо підняти хоча б на 5 гривень ціну квитків на малій сцені. Зараз квиток коштує 15 гривень. Про підняття квитків на велику сцену поки що не йдеться.

- А ще десь існує практика, що пенсіонери можуть безоплатно дивитися вистави?

- Не знаю. Це була ідея ще Богдана Берези, і вона – правильна. Весь час 5-12 пенсіонерів приходять подивитися виставу, буває й по кілька разів. А потім, театр розвиває людину, у той же час телебачення наше – зовсім не інтелектуальне.

- До речі, у Польщі транслюють телевистави. Як дивитесь на цю форму мистецтва?

- Телевистави загублені у Радянському Союзі. Колись на телебаченні була ціла група режисерів, операторів, звукорежисерів, які практикувалися і навмисне їздили по театрах, знімали вистави, з яких робили телеверсію. Це – непроста штука, потрібно пригнати апаратну, поставити 5 потужних камер, провести повний тракт, репетицію з режисером, потім монтувати. Нам зараз пропонує Національна рада з питань телебачення і радіомовлення на базі театрів розпочати знімати вистави, але сьогодні професіоналів, які зуміли б це зробити, нема.

- На завершення розмови якими переживаннями хочете поділитися з громадою? Адже митець не може байдуже спостерігати світ за вікном і не в його природі замикатися в собі зі зродженими думками.

- Зараз закликають українців єднатися, бути згуртованим. Ви знаєте, я не завжди бачу добре в тому, що називають «стабільність». Від стабільності до занепаду – один крок. Коли люди по-різному мислять, сперечаються між собою, відстоюють свою думку, не завжди компромісні між собою, то вони залишаються самі собою. Бо ці політики зі своїми компромісами доводять до того, що скоро станемо аморальними людьми. Я б хотів, що наші політики були у чомусь безкомпромісними.

Не вірте дурницям, які несуть ЗМІ. Не вчіть нас, не диктуйте, за кого нам голосувати, не залякуйте нас. Я проголосую за ту владу, яка зробить нам в театрі ремонт, яка дасть нам 50% академічної надбавки і не забере їх наступного року. Я проголосую за розвиток своєї держави. а не за брехню.

Я не хотів би очікувати, що у мене заберуть мову, щоб мене «оболванювали». Я хотів би чути правду, а якщо не вмієте правду говорити, то не змушуйте мене брехати. Я кажу про загальнолюдські цінності, яким повинні підкорятися всі партії. І всі партії мають підкорятися моєму народові, який називає себе українцями. Якщо ти живеш у цій державі, будь люб’язний зняти шляпу, чи картуз, або кепку і вклонитися цій землі. Так що я бажаю українцям любити свою землю.

Розмовляла Катерина ІВАНОВА

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---