Ольга Куліш: При новій владі працювати стало спокійніше і відповідальніше

Ще донедавна Ольгу Куліш називали другою людиною у Волинській облдержтелерадіокомпанії. Однак з травня цього року, коли Святослав Пирожко пішов на пенсію, її призначили виконувати його обов’язки. Кандидатуру Куліш, яка пропрацювала у цій структурі 26 років, вважали найімовірнішою на посаду гендиректора ВОДТРК. І дива не сталося: на початку листопада офіційно повідомили, що конкурс виграла таки Ольга Куліш… Поговорити з новою гендиректоркою спонукало не лише її нове призначення. Але й професійне свято, яке усі телевізійники відзначають 16 листопада. А ще – 70-річний ювілей структури, очолюваної Куліш.

«З колегами по конкурсу продовжую спілкуватися»

– Чому ж так довго не було результатів конкурсу?

– Така досить довга процедура передбачена постановою Кабміну, яка вже кілька років діє в Україні. Коли звільняється керівник, тоді оголошується конкурс на заміщення вакансії. Потім у три етапи відбувається сам конкурс. Ці всі етапи я пройшла. Перемога у конкурсному відборі була оголошена наприкінці вересня. Після того, як конкурсна комісія переглянула бізнес-проекти і документи усіх претендентів, у закритому режимі обговорила потенційні можливості кожного кандидата, на заключному засіданні члени комісії одноголосно проголосували, що найкраща пропозиція моя, і тому переможець у конкурсі я.
Але це ще не означає, що я була прийнята на посаду. Готувалися документи для того, щоб мене затвердили. Крім того, відповідно до вже згаданої постанови на таку посаду мало бути погодження з головою облдержадміністрації. Погодження Борис Петрович Клімчук оформив досить швидко, і я вдячна йому за довіру.
А потім у нас в державі почалися вибори. І, звичайно, мабуть, більше уваги всіх нас було зосереджено на тому, як провести вибори. Я виконувала обов’язки генерального директора від травня цього року. Тому бути на місяць більше чи менше виконувачем – не так уже було принципово.

– Важко було брати участь у такому конкурсі?

– Не так важко, як відповідально. За мною стояв колектив Волинської державної телерадіокомпанії, вся історія нашої компанії і все, що ми надбали за ці роки спільною працею разом із генеральним директором Святославом Костянтиновичем Пирожком. Хотілося продовжити всі ці традиції, зберегти колектив, структуру такою, якою вона є, і розвинути далі. Бо є плани, напрацьовані не за один день. Тому трошки була тривога. Можливо, тому я й брала участь у конкурсі.
Хоча, з другого боку, бути директором такої великої телерадіокомпанії досить складно. Зараз на моїх плечах лежить велика відповідальність. Це відбивається і на моєму особистому житті, і на інших життєвих справах. А тут повністю треба віддаватися. Я це розуміла, але йшла на конкурс.
На сам конкурс мені нічого не довелося придумувати чи шукати. Усе було напрацьовано роками. Просто це треба було оформити документально, а також написати стратегічний план розвитку компанії. Документ серйозний, тому зайняв досить багато часу. Але зараз він нам допоможе працювати.

– А з конкурентами, які теж претендували на посаду гендиректора, підтримуєте стосунки?

– Я б їх не називала конкурентами. Це мої колеги по конкурсу. Ми з ними спілкувалися нормально, і не відчувалося якогось там несприйняття одне одного.
Може, десь глибоко в душі і було відчуття конкуренції. Але спілкувалися нормально. І зараз продовжуємо спілкуватися. Віктор Гомоль час від часу дзвонить, цими днями маємо з ним зустрітися. З Олександром Серватовичем нормальні стосунки були до конкурсу і залишаться після нього.

– Як ви думаєте, чому вибрали вас?

– Це більш точно можуть сказати члени комісії... Я думаю, що тут зіграв роль мій великий професійний досвід. Те, що я знаю у цій телекомпанії практично усе. Починала тут 26 років тому з інженера і випускового редактора. Пройшла всі щаблі. За першою вищою освітою я інженер-звукотехнік. Тому, з професійної точки зору, мені легко тут працювати.
Багато було курсів, стажувань і за кордоном, і в Україні. Цікавлюся питаннями розвитку медіасфери, розвитку інформаційного простору не лише за основною роботою, а просто мені це цікаво.

«Нашим телевізійникам бракує технологічних можливостей»

– Ваш прихід на посаду означає, що й обличчя каналу скоро зміниться?

– Найближчими днями змін не буде. Оновлена сітка мовлення, сподіваюсь, оновлене обличчя телеканалу у нас буде із 1 січня. Але це не пов’язано із моїм переходом в іншу якість. Це наші плани. Ми просто продовжуємо їх втілювати в наше життя.
Я думаю, значні зміни відбудуться у нас через рік. Бо оптимістично вірю в те, що за рік-півтора ми введемо в дію наш телецентр на Горького, 12. Це дуже складне питання. На відсотків 40 телецентр уже готовий. Але ще дуже багато робіт – будівельних, монтажних – там потрібно виконати. От коли ми вже введемо в дію цей об’єкт – тоді це буде велике зрушення.

– Як це помітять телеглядачі?

– Передусім будуть нові студії. Зараз нашим людям, моїм колегам, журналістам, телевізійникам дуже бракує технологічних можливостей. Ми маємо незручності в монтажі, в перегляді відеоматеріалу. Бракує виробничих площ. Але коли введемо в дію телецентр, наші передачі, кінофільми стануть значно якіснішими в художньому плані, за змістом. Тобто з’явиться більше можливостей виразити свої думки телевізійними засобами.
Хоча й зараз наші журналісти, які працюють у публіцистичному, художньому мовленні, роблять шедеври. Техніка у нас це дозволяє, фахівці монтажу теж хороші.
З 1 січня ми плануємо зробити зміни і в роботі інформаційної служби. Це проявиться у випусках новин. Можливо, це буде з 1 лютого, бо у січні багато вихідних. Йдеться про те, що ми маємо завершити об’єднання інформаційних служб наших підрозділів.
З 2008 року у нас є служба інформації Волинської ОДТРК, яку очолює Вікторія Іванівна Олещенко. Ця служба готує новини для двох радіо – для Волинського радіо і радіостанції «Луцьк». Зараз настав час долучити сюди і редакцію інформації телевізійну.
Ці структурні зміни дадуть можливість подавати інформацію більш оперативно і більш повно. Якщо зараз на наших подіях присутні мінімум два журналісти – від служби інформації радіо і телебачення, то після об’єднання можна буде обмежитися одним журналістом. А це дасть змогу задіяти наших журналістів на більше подій.

«Не треба нас ліквідовувати»

– Вам подобається те, що показує канал «Нова Волинь»?

– Те, що закладене в темплані і реалізовується нашим колективом, мене влаштовує. Але іноді побачене викликає відчуття, що десь хтось недодивився, недопрацював, не там наголос поставив, не дай Бог, русизм застосував – і вже загальна картинка псується.

– А як телеглядач що скажете?

– Як глядачеві? Так, мені цікаво дивитися канал «Нова Волинь» і слухати Волинське радіо. Тому що це про нас, про волинян, про людей, про ті теми, які цікавлять волинян. На центральних каналах ми бачимо або серіали, або ток-шоу. Вони привертають увагу до себе усім яскравим. Але там не наше життя – воно якесь синтетичне, целофанове.
А наш телеканал показує чи, принаймні , намагається показувати життя у більш складному вимірі з його всіма проблемами і здобутками.
У нас багато передач, націлених на духовність, на розкриття сторінок історії і нашого краю, і країни. І тут я кажу не лише про наш продукт, а й про ті передачі інших виробників, які ми ставимо в програму. Ми не розважальні. Наш напрямок мовлення – інформаційно-просвітницький, культурологічний. А в майбутньому ми будемо громадським телерадіомовленням. Тому наше завдання – підтягувати глядачів і слухачів до трохи вищого рівня сприйняття цього світу.

– До речі, про суспільний канал… На початку жовтня під час засідання регіональної ради гуманітарного розвитку, здається, ви не дуже оптимістично про нього відгукувалися…

– Ідея суспільного телебачення відома з інших країн, там, де демократія розвивалася десятиліттями і століттями. Народи тих країн намагалися захистити себе від влади за допомогою незалежного ЗМІ. Зробити це за допомогою комерційних ЗМІ не дуже виходить. Десь у середині минулого століття у США з’явилася ця ідея. Є вона і в Європі. Потрібно було, щоб на телебаченні й радіо були такі канали, які б фінансувалися за допомогою громади і були на службі цієї громади.
Однак суспільне телебачення – не популярне. Там практично немає жовтизни. Там є серйозні концерти класичної музики, глибокі бесіди з філософами, з елітою для того, щоб людина могла підніматися, здобувати нові знання. У жодній країні громадське телебачення і радіо не є рейтинговим. Воно не може бути популярним, тому що йдеться там про серйозні речі. Це не для тих людей, які дбають тільки про те, що з’їсти і як провести весело і легко вечір.
І ще один камінь спотикання – абонплата, за рахунок якої суспільне телебачення мало б існувати. У минулому столітті, коли телевізійних каналів була обмежена кількість в будь-якій країні, коли наші технології не так швидко розвивалися, це було реально. Наприкінці минулого століття з’явилося супутникове телебачення. Уже у цьому столітті ми маємо інтернет-телебачення, мобільне телебачення… Вірити в те, що люди будуть платити абонплату за те, щоб дивитися не розважальне, а, скажемо так, повчальне телебачення з класичними концертами чи виставами Шекспіра, не доводиться. Тому до питання фінансування треба підходити з іншого боку. Не спиратися на абонплату, а шукати інші варіанти фінансування.

– І наскільки практично ми близькі до суспільного телебачення?

– Є два проекти закону про суспільне телебачення і радіомовлення. Автор одного – Андрій Шевченко. Цей законопроект зареєстрований у Верховній Раді від опозиції. Кілька років тому він уже з’являвся у парламенті. Тоді його відхилили. Зараз Андрій його знову зареєстрував.
Мені як багатолітньому фахівцеві в цій галузі хочеться, щоб його знову відхилили.
Бо там йдеться про те, що ми маємо швидко все ліквідувати – і національну телекомпанію, і національне радіо, й обласні телерадіокомпанії, й Укртелефільм – все, що входить до системи Держтелерадіо України. Усе одночасно ліквідовуємо, майно здаємо у Держмайно України, а ліцензії – у Нацраду з питань телебачення і радіомовлення. А потім на цьому всьому начебто має постати нова структура, причому дуже велика.

– Це – нереально?

– Не в тому справа. Я просто не знаю, як будуть управляти цією структурою. Бо все оце, що ліквідовується, має «випливти» як одна юридична особа. Це буде монстр. Управляти ним буде важко.
Але нам, регіональникам, найбільше болить те, що ми маємо здати всі наші ліцензії на право мовлення.
А ці ліцензії ми здобували важкою працею, брали участь у конкурсах, не завжди перемагали в тих конкурсах. Бо багато комерційних структур теж беруть участь у них.
У нас, наприклад, у Нововолинську не чути радіостанції «Луцьк». Тричі брали участь у конкурсах на частоту в Нововолинську. І тричі перемагали комерційники, а не ми. Не зрозуміло, немає логіки. Шахтарський край на кордоні з Польщею. Чути там кого хочеш, тільки не голос волинської громади.
А вигравали тернополяни, львів’яни. Для них це комерційний інтерес. Одну частоту, яку виграли не ми, вже перепродали іншому мовнику.

– Але ж це ринок, бізнес…

– Хай буде бізнес. Але ж не треба забувати про державне мовлення, яке згодом буде громадським. А як глибше зануритися – то ми і виконуємо функцію громадського мовлення. У нас теж немає багато розважальних програм. Ми теж намагаємося наситити наші телерадіоканали серйозною інформацією для людей, які мислять.
Але повернуся до ліцензій. Ліцензії нам потім начебто повернуть. Але чи всі повернуть? І чи повернуть 24 години, чи дві години мовлення на тому каналі? Оце великий острах. І добре, що це розуміє і Держтелерадіо України – наш засновник і орган, який управляє обласними державними телерадіокомпаніями.
Тому найкраще було б зробити суспільне телебачення і суспільне радіо на базі наших національних телекомпаній і національного радіо. Нічого не треба ліквідовувати. Просто переписати статут, зробити нормальні наглядові ради на базі цих великих структур. У них є свої мережі мовлення на всю Україну.
А що робити з обласними державними телерадіокомпаніями – треба дуже добре подумати. Можливо, це будуть громадські регіональні телерадіокомпанії. Але не треба нас ліквідовувати. Навіщо ці зайві рухи, які вимагають дуже багато нервів? Ліквідація – це значить весь колектив звільнити з роботи. А потім прийняти. Але вже можуть прийняти не всіх… Для чого витрачати дуже багато нервів, коли це можна зробити спокійніше? З тим же результатом.

«Телерадіогазету» плануємо розширити»

– Вашій телерадіокомпанії вистачає державного фінансування?

– Нас фінансує держава десь на 2/3. Одну третину ми змушені заробляти. Хоча коштів у різні роки вистачало по-різному. Донедавна вкрай не вистачало. Усі оці попередні роки держава нам давала тільки на заробітну плату і поширення нашого телевізійного і радіосигналу на територію області. І десь, може, на відрядження кілька тисяч гривень. Дуже малі суми були. Про капітальні видатки і не говорилося. Тобто про капітальне будівництво, основні фонди, про придбання магнітофонів, камер. Це називалося «заробляйте і купуйте», що ми й робили. Заробляли рекламою, трохи виробництвом кліпів.
Зараз ми відчули з фінансуванням полегшення. І вже більш-менш оптимістичні прогнози на наступний рік. Я нещодавно повернулася з наради генеральних директорів, яку проводили у Держтелерадіо України. Мабуть, це одна з перших нарад, коли всі генеральні зітхнули з полегшенням. Бо вже йдеться не лише про утримання, а й про розвиток. Є надія, що на наступний рік будуть заплановані кошти на капітальне будівництво нашого телецентру. Приємно також, що обласна рада продовжила нам програму розвитку інформаційного простору Волині, і там теж є заплановані кошти на добудову телецентру.

– У вашій структурі є газета. Не секрет, що газету «розкручувати» тяжко. А «Телерадіогазета» одна з тих, що з’явилася на газетному ринку Волині найпізніше. Виправдала вона сподівання засновників?

– Газета – це, звичайно, справа клопітна. Якби не Святослав Костянтинович Пирожко, то ми б і не мали тієї газети. Це його ідея і його газетярський досвід. До того, як 27 років тому він прийшов сюди керувати, він був редактором газети, причому дуже успішної – горохівської районної. Тоді вона була одна з кращих районок на всій території Радянського Союзу. Свій попередній досвід він вирішив втілити і в телерадіокомпанії…
Потихеньку газета стає на ноги. Вона цікава тим, що це газета про телебачення і радіо, про наших героїв. Унікальна вона й тим, що ми не скорочуємо телепрограм, як багато інших газет. У нас йдуть повні варіанти всіх програм.
До того ж газету плануємо розширити. Зараз Святослав Костянтинович вже повністю відновив здоров’я і буде працювати далі в нашій компанії. Й посеред іншого займатиметься газетою… То я думаю, що буде і новий етап розвитку нашої газети. Ми її збільшимо в обсязі. Буде більше матеріалів не лише про телебачення, а про все наше життя. Адже у нас є великий масив інформації. Щоденно в наших новинах іде не менше 8 репортажів із подій. У нас щоденно йдуть передачі, у яких звучать голоси наших цікавих людей. Просто розшифровуй, оформляй це як газетний матеріал – і давай. Тому цей інформаційний потік ми будемо використовувати, аби він не пропадав після трансляції в ефірі.

«У нас колектив більш потужний, ніж в «Аверса»

– Чи відчуваєте конкуренцію з боку каналу «Аверс»?

– А ми з ними навіть дружимо. У нас же різні завдання. Конкуренція у чому може бути? В рекламній службі. Але ми досить спокійно до цього ставимося. Вони намагаються робити гарний телепродукт і ми намагаємося. В кого краще виходить – це телеглядачеві судити. У нас колектив більш потужний. Це і зрозуміло – у нас можливості значно більші. Але вони теж виконують позитивну роль в нашій волинській громаді – інформують людей так, як можуть і вміють. Тому в нас нормальні стосунки.
А на цих останніх виборах у нас була взагалі хороша співпраця. Коли вже був опублікований закон і коли я в нього вчиталася, то подзвонила до директора пана Володимира Сінькевича і привітала з тим, що вони можуть багато заробити на цих виборах, і ми їм не конкуренти, бо ми будемо надавати ефір виборчим комісіям – обласним, районним, міським. Тому ми багатьох політиків змушені були відправляти на «Аверс».

– Рік тому Святослав Пирожко в інтерв’ю «Волинським новинам» сказав, що в радянській журналістиці було багато хорошого, що можна використати зараз. А вам відомий ще й західний журналістський досвід. Ви будете поєднувати їх у своїй роботі чи дотримуватиметеся однієї лінії?

– Будемо поєднувати. Чим більше працюю, тим більше переконуюся, що в західному досвіді є позитив, а є й недопрацювання. Все треба розглядати у проекції на певну громаду, на певну територію з певними традиціями.
Що ми вже взяли із західного досвіду і намагаємося чітко дотримуватися нашим редакційним статутом – це щодо роботи служби інформації. Тут нам західний досвід стовідсотково годиться. Йдеться про репортерство, коли подається все безвідносно. Подія відбулась – треба показати одну сторону, іншу сторону, третейську сторону, якщо це конфлікт. І ніяких власних емоцій чи власних суджень репортер не має права вносити. Це чисто західний підхід. Ми його впровадили у нашу інформаційну службу і так працюємо. Але цей підхід починає просочуватися і в інші наші редакції й передачі. І це не тільки в нас. Це, мабуть, така невеличка хвороба росту української журналістики.
Ми вже такі стали безвідносні, що навіть коли нам в очі політики кажуть неправду, ми слухаємо, ще й киваємо головою, бо ж не маємо права висловлювати свою позицію… А потім транслюємо це для глядачів.
Тому в публіцистичне, аналітичне мовлення треба вносити елемент отієї радянської журналістики, коли журналіст повинен дуже глибоко знати тему, вміти аналізувати і навіть прогнозувати, вміти заперечити співрозмовнику, якщо той говорить відверту неправду…
Але це минеться. І політики зрозуміють, що не можна так відверто говорити те, що їм хотілося б бачити, а говорити те, що є насправді. І нам, журналістам, тут потрібно бути більш відповідальними перед людьми у своїх матеріалах.

«Окремі журналісти піддалися впливу політики»

– Коли президентом став Ющенко, журналістам стало «легше дихати». З приходом до влади Януковича були побоювання, що повернеться те, що називали цензурою, темниками, які були характерні кучмівській епосі. Пропрацювавши при Януковичу, що скажете – були підстави боятися?

– Я не можу казати за всю нашу державу. Ми бачимо певний журналістський рух, спротив, що нібито є якісь загрози свободі слова. Я знаю багатьох людей, які стоять за цими рухами. Не буду зараз нічого говорити конкретно, але мені здається, що окремі журналісти теж піддалися впливу політики. І тут не так загроза їхній свободі слова, як загроза, можливо, їхнім політичним вподобанням.
Щодо Волинської області, я не помітила ні у своїй громадській роботі, ні в нашій телерадіокомпанії, що на нас почався якийсь глибокий тиск чи вплив. Ми відчули, як я вже говорила, з матеріальної точки зору, що поліпшилося наше фінансування, працювати стало спокійніше і відповідальніше.
При Вікторі Андрійовичу вдалося зробити дуже великий крок уперед у розвитку демократії. І це добре, що президентом у той час був Віктор Ющенко. Він дав зрозуміти, що ми – українська нація, він повернув нас до витоків, дав відчути, що таке свобода слова, але не дав відчути, що ти є ще й відповідальним за це слово. Що за кожне вимовлене в ефірі чи надруковане слово треба відповідати...
Мені здається, що і в інших волинських ЗМІ не було інформації про те, що хтось заборонив тираж газети, чи вилучив якусь статтю, чи що ми пускаємо в ефір не те. Кроку назад ми не зробили однозначно. Тепер потрібно самим журналістам більше дбати про відповідальність за свої слова, про свій фах. Люди нам вірять, і це дуже добре. Це велика відповідальність перед людьми. Треба серйозніше ставитися до того, що ми даємо…

– Ви – член Жіночого парламенту України, голова Волинського прес-клубу, член правління обласної організації Національної спілки журналістів. А тепер ще й – гендиректор телерадіокомпанії. Як збираєтеся суміщати стільки обов’язків?

– Починаючи від весни цього року, я все менше беру участь у роботі прес-клубу. Там уже більше керує Богдана Володимирівна Стельмах. І молодець, що з усім справляється. Бо зрозуміло, що якщо прибуває в одному місці, то в іншому мусить зменшитися. На жаль, у добі тільки 24 години. З них 12 я проводжу тут, в телерадіокомпанії. І дуже мало часу залишається на сім’ю, на громадську роботу. Можливо, з часом, коли ми тут уже вирішимо найважливіші питання – з будівництвом, з переформатуванням роботи, з оптимізацією штату…
Звичайно, моя душа лежить до громадської роботи, і від прес-клубу я не відмовлюсь ні в якому разі. Ми часто спілкуємося з Богданою, я їй дещо раджу. Але виконує уже вона. Думаю, що лише на пенсії повністю віддаватиму себе громадській роботі. Бо задумок є багато. А зараз – усі мої зусилля і можливості націлені на розвиток Волинської ОДТРК, колектив якої 26 років тому взяв мене на роботу зі студентської лави, а цьогоріч держава доручила мені ним управляти.

Розмовляла Ірина СЕРГІЄНКО

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---