Єпископ Маркіян: «Ми б хотіли мати сестру – єдину УПЦ»

Цього року виповнюється 20 років з того часу, як ординарій Луцької дієцезії Римсько-католицької Церкви Маркіян Трофим’як отримав ранг єпископа. Протягом цього часу він тричі займав посаду заступника голови конференції Римсько-католицьких єпископів України та нині займає посаду відповідального за зовнішні зв’язки Римсько-католицької церкви в Україні. Разом з тим Маркіян Трофим’як продовжує вести службу в кафедральному соборі Петра і Павла та опікується поверненням сакральних святинь до власності церкви.

- Сьогодні поширена думка, що «колиска католицизму» Європа, поступово втрачає свій християнський дух. На зміну традиціям приходить вседозволеність. Для прикладу, сучасні митці використовують образи святих отців чи Діви Марії у своїх суперечливих за змістом картинах. У Голландії храми здають в оренду. Церква втрачає свою роль житті суспільства?

– Я би не драматизував так ситуації. Бували часи, коли авторитет Церкви міцнішав, а бували також, коли слабшав. Якщо прослідкувати історію Церкви, та й взагалі історію людства, то вона завжди мала кшталт подібний до синусоїда. Головне, що загальна тенденція розвитку зберігається.

Водночас те, що діється зараз у Європі, не може не непокоїти. Але це якщо дивитися на короткий відрізок часу. Якщо ж споглянути на усю історію Церкви, починаємо до всього підходити спокійніше. Слова Ісуса Христа завжди дивовижно сповнювалися і ворота Аду Церкви не здолають.

Факт, що у деяких країнах зараз поширене більш вільне трактування істин віри чи християнства, нажаль, беззаперечний, і дуже болісно за цим спостерігати. Я був у Голландії та бачив храми, які продавали і перепрофільовували для вжитку відмінного від сакрального. У Німеччині деякі дієцезії відчужують храми, бо їхні настоятелі кажуть, що такої кількості храмів непотрібно – інколи храм від храму знаходиться на відстані 300 чи 500 метрів.

Це – сумне явище, адже храм для нас є чимось більшим, ніж тільки пам’ятка архітектури. Це – частина життя наших предків. Нажаль, на Заході це інакше сприймають. Подібні тенденції в історії Церкви вже були.

– В Україні така ж ситуація? І взагалі – що робить Ваша Церква, аби вберегти свій авторитет?

– На Україні – ситуація діаметрально інша. Ми повертаємося до наших храмів. Відбудовуємо знищені та будуємо нові. І ця потреба храмів ще досі не заспокоєна.

Щодо свого авторитету, Церква ніколи не боялася і не боїться, адже поки Церква залишатиметься Церквою, її авторитет не може впасти.

Негативні тенденції, що поширюються в країнах Заходу, не мусять од разу з’являтися в Україні. І, якщо наша влада, наші політики та суспільні діячі не накинуть нам силою певних стереотипів чи небезпечних тенденцій Заходу, Україна буде в безпеці. Це не лише моя думка, це – позиція предстоятелів усіх головних конфесій України, яка проявляється в діяльності Всеукраїнської Ради Церков та Релігійних Організацій, до складу якої входять представники різних конфесій. Ми однодумні: мораль – єдина для всіх

– До речі, про об’єднання. Сказане вами – і є та ідея, що може об’єднати українські Церкви?

– Я вжив би іншого вислову: не об’єднання, а повернення до первісної єдності. Поділ Церкви є чимось ненатуральним, а це означає, що рано чи пізно його потрібно буде подолати.

– І в який спосіб це станеться?

– Очевидно, що не шляхом адміністративного вирішення. Це може статися лише на шляху любові і поваги один до одного. Люди прагнуть єдності. Різноманітність традиції не є в цьому жодною перешкодою.

– Та все ж маємо в Україні, як на мене, глибокий і складний міжконфесійний конфлікт – між Московським та Київським патріархатами Православної Церкви…

– Аби розібратися в цьому, треба ґрунтовно проаналізувати історію. Але я не є спеціалістом в цьому питанні і, напевно, не маю права проводити такий аналіз. Ми би лише хотіли мати сестру – єдину Українську Православну Церкву. Питання підпорядкування, де має бути патріарх, і таке інше – то вже їй самій вирішувати. Ззовні вирішити це неможливо.


– Ні для кого не секрет, що такий конфлікт вигідний окремим українським політикам. Ви й самі щойно згадували про них – мовляв, якщо вони не будуть впливати на Церкву – все буде добре. Тобто ви вважаєте вагомим «християнській фактор» у політиці?

– Є політики, котрі дійсно стоять на позиціях християнських цінностей. Такі політики ніколи не намагаються використати Церкву як знаряддя для досягнення своїх політичних цілей.

Але є також група політиків, котрі хотіли би використати авторитет Церкви у власних інтересах. В таких випадках ми намагаємося сторонитися їх і не піддаватися впливу.

– Про яких саме політиків ви говорите?

– Не буду конкретизувати, я говорю лише про проблему.

– А місцеві політики намагалися залучитися вашою підтримкою?

– Іноді такі спроби мали місце. Ми ввічливо відповідали, що Церква не може стати на сторону тієї чи іншої партії…

– До речі, ще про один аспект стосунків «політика-Церква»: чому католицькі священики на відмінну від духовенства інших конфесій, не висувають своїх представників у депутати?

– Я, як громадянин України, маю право голосувати і цим правом я користуюся. Моя справа, за кого я голосую. Я ніколи не намагався вплинути на політичні вподобання інших.

Але ми, як служителі Церкви, не маємо права вмішуватися в політику, займати якісь політичні пости, належати до політичних партій, висувати свої кандидатури в структури влади. Священикам це абсолютно заборонено. Це – загальний принцип Римсько-Католицької Церкви.

Є один виняток у світі, в Латинській Америці, де президентом є римсько-католицький єпископ. Він просив Папу Римського дозволу зайняти цю посаду, аби уникнути громадянської війни в країні. Але Папа Римський йому відповів: або ти – президент, або єпископ. І тепер, займаючи державну посаду, цей єпископ не має права виконувати здійснювати релігійне служіння. Це – єдиний виняток, який Апостольська Столиця зробила заради блага конкретної держави.

– Ваша єпархія на Волині – чисельна?

– У нас немає статистики, нема членства. Ми людей не рахуємо. Кожен може прийти, може піти.

Був час, що ми розширювалися, коли ми старалися відкрити парафії, де є римо-католики, прагнули повернутися до своїх храмів, і добивалися, щоби нам їх віддали. Зараз цей процес сповільнився. Тепер триває час стабілізації і відродження парафіяльного життя.

Ми всі повертаємося до свого коріння, шукаємо своєї ідентичності. Це стосується також релігійного життя. Кожен повинен сам визначитися, в який спосіб він найкраще зреалізує себе, як християнин. Для нас поняття прозелітизму – чуже. Ми ніколи нікого не агітували і не агітуємо, але водночас не закриваємо дверей ні перед ким. Кожен має розум і вільну волю і це ми повинні вшанувати. Ми закликаємо лише до братньої любові та взаємної поваги.


– Чи багато випадків, коли православні приймають католицьку віру? І, до речі, цікаво, який обряд такого переходу?

– Тут немає якогось особливого обряду. Я свідомо уникаю якихось статистичних даних, бо ми їх по-перше, не маємо, а по-друге, можна створити хибну картину.

В нашій дієцезії випадки переходу від православ’я до католицизму не чисельні. І тут немає якогось особливого обряду, адже віра в нас одна й та сама. І Католицька і Православна Церкви сповідують ті самі істини віри. Нас різнить лише традиція, спосіб звершення літургії та адміністративне підпорядкування. В православ’ї є підпорядкування Київському чи Московському патріархату чи автокефалія. У нас же – підпорядкованість Папі Римському.

Понад 20 обрядів католицької Церкви у підпорядкуванні Ватикану. В нас абсолютна монархія. Папа Римський вирішує усі питання – ми можемо йому лише радити. Над Папою немає нікого, лише Господь Бог. Така монархічна система вже майже два тисячоліття нам дуже добре служить.

Якщо ж говорити про перехід на католицизм, то це явище сьогодні дуже розповсюджене. Відомо, що в Англії зараз багато людей, включно з колишнім прем’єром Тоні Блером, перейшло до Римсько-Католицької Церкви відтоді, коли Англіканська Церква згодилася на так звані одностатеві шлюби та рукоположення жінок. Але справа переходу – це сфера вільної волі кожної людини.

– Ви згадали про одностатеві шлюби і відносини. Багато Церков стають все більш ліберальними до такого роду речей. Що про це думаєте ви?

– Церква завжди мала один принцип – любити грішника, але не проявляти жодної толерантності щодо гріха. Засуджується гріх, а не людина, що його скоїла. Милосердний Бог дає людині шанс і благодать виправитися і відшкодувати вчинене зло. Церква ніколи не піде на компроміс зі злом, з гріхом. Що саме є гріхом, Церква навчає нас, опираючись на Святе Письмо і церковну Традицію.

Мені важко сказати, звідки береться потяг до тієї самої статі. Можливо наука колись дасть відповіді на багато запитань. Однак сфера моралі знаходиться за межами емпіричних наук, і тут ми маємо приймати і дотримуватися того, чого нас навчає вже дві тисячі років Церква.

Ми стараємося людям допомогти, щоби вони віднайшли сили повернутися до нормального життя. Римсько-Католицька Церква ніколи не згодиться на одностатеві партнерські зв’язки. Я знаю, що і Православна Церква займає таку ж позицію.

– Останнього Різдва у луцькому костелі Петра і Павла відбувся концерт джазової музики. Багатьом сподобалося. Скажіть, це може стати традицією вашого храму?

– То був один-єдиний раз. Раніше такий концерт відбувся у Львові. На ньому звучали колядки у джазовій обробці.

Я довгий час не хотів погоджуватися на такий концерт. Але врешті-решт, і владика Греко-Католицької Церкви Йосафат Говера, і я – згодилися на це. Проте, чи будуть такі концерти й надалі – це велике питання. Бо джаз дуже своєрідний. Були такі слухачі, котрі були захоплені і дуже дякували, бо почули, що колядки можуть звучати і таким чином. Однак, я не хочу прогнозувати на майбутнє, чи ми будемо щось таке практикувати.

– Чи підтримуєте ви ідею проведення уроків християнської етики у школі? Не усі це сприймають однозначно – частина батьків проти цього.

– Ми багато разів піднімали це питання на Раді Церков. І нині не стоїть питання – потрібні уроки етики чи ні. Питання – чи ми маємо відповідні кадри?

Немає сумнівів, що християнська етика у школі повинна бути. Важливо, щоб вона не перетворилася на якусь агітацію. Немає різниці, хто веде урок – священик православний, католицький, чи миряни – дітей не можна агітувати. Християнство має багато тем загальних для різних конфесій. Це дозволяє обійти питання, на які кожна окрема конфесія має свою відповідь.

Якщо говорити про атеїстів – ніхто не змушує їх вірити, однак, мені видається, нікому не завадить дізнатися, чим є християнство – навіть для загального розвитку. Ми ж живемо в одному суспільстві! І я не бачу нічого поганого, аби атеїсти чи сповідники інших релігій знали, чим живуть брати християни.

Якщо ж Міністерство освіти вважатиме, що можна звільняти дітей від занять – прошу дуже, нікого не треба змушувати.

– Сьогодні часто можна зустріти оголошення про поїздки до священиків, які зцілюють, лікують, «виганяють бісів». Чи практикує Римсько-Католицька Церква екзорцизм чи історії про людей, що одержимі дияволом – це просто вигадки?

– Екзорцизм був завжди і він практикується, але дуже обережно і дуже рідко. Зло існувало й існує, і екзорцизм – це є вигнання злого духа. Випадки біснуватості чи одержимості дійсно трапляються.

Але на сотні тисяч випадків то може бути один єдиний, коли з впевненістю можна говорити про одержимість. Найчастіше це або прояви психічного захворювання або форма істерії. В нас у дієцезії немає екзорциста і я нікому не дозволяю цим займатися. У нашій Церкві в Україні є лише один священик, якому дозволено цим займатися. Я би не хотів називати його ім’я, щоби уникнути непотрібного розголосу.

Багато людей навіюють собі цю одержимість. У цьому випадку це справа радше спеціаліста від психіатрії, а не екзорциста. Однак, як я вже сказав, випадки одержимості бувають. Вони дуже страшні, це є щось, що уявити собі неможливо і жартувати з ним не можна.

– Не так давно популярними були розмови про кінець світу – у зв’язку з черговим пророцтвом про те, що цей кінець має статися 21 травня 2011 року. В Луцьку навіть висіли білборди з подібною інформацією. Як ви до цього ставитеся?

– На того пророка, що заповів у травні кінець світу, в Америці багато людей подали до суду. Бо вони продали свої маєтки і чекали кінця світу. Зрозуміло, що суд такі заяви не прийняв.

Це було би смішно, якби не було так сумно. Ясна річ, що все, що має початок – має і кінець. Кінець світу настане. Коли і як – ми не знаємо. Вчені постійно нас лякають кометами, астероїдами, вулканами і глобальним потеплінням, хворобами та війнами. Сонце не вічне, воно також рано чи пізно вичерпає свою енергію та згасне.

Але коли це все відбудеться – невідомо. Тому варто жити мирно і спокійно. Був такий святий Алоїз Гонзага, італієць епохи Ренесансу. Колись він сидів з друзями і хтось спитав: якщо через півгодини буде кінець світу, що би ви зробили? Один каже – я би відразу писав листа до мами, інший – я би побіг до сповіді, ще один – я би молився. Алоїз, який саме грав у шахмати, сказав, що постарався би закінчити партію.

Прийде момент, коли Господь покличе всіх до себе. Церква наголошує, що ніхто не знає свого часу, тому варто бути чуйними і готовими завжди. Це не означає, що слід одягти простирадло і бити поклони. Просто жити праведним життям і тішитися ним.

– У пресі сьогодні часто можна зустріти публікації про матеріальну сторону життя священиків – про їхні дорогі авто, телефони, не зовсім зрозумілу розкіш у побуті. Як ви ставитеся до цього? І, до слова, яким авто користуєтеся ви?

– Кожна людина не лише має право, а й повинна жити гідно. Тут не може бути поділу на священнослужителів, мирян, королів, президентів чи робітників.

Колись Папа Римський Пій XII приймав на аудієнції двірників, котрі працювали у Римі. Їхній представник звернувся до Папи: «Святійший Отче, сьогодні ви приймаєте людей, котрі на суспільній драбині стоять найнижче». Папа перервав: «Я не погоджуюся з таким формулюванням. Чого б вартувало найгарніше місто світу без вашої праці? То був би суцільний смітник».

Ми не ділимо людей на вищих і нижчих. Кожен має свою гідність і має право на гідне життя. Самі люди, а також суспільство і держава, повинні це забезпечити. Кожній сім’ї потрібне житло відповідне до її складу. Якщо це науковець – то йому потрібне ще й приміщення для бібліотеки, кімната для зустрічі гостей і наукових бесід. Це не розкіш, а потреба.

Автомобіль – це також не розкіш, а потреба. Я багато їжджу, відвідую міста, де ми будуємо храми, табори для дітей. Інша річ – який має бути цей автомобіль. Він повинен бути надійним і безпечним. Але мені до голови не приходило мріяти про «Майбаха» чи «Ролс-ройса».

Автомобіль, котрим я користаюсь, в міру добрий і скромний. Для життя мені потрібні лише бібліотека, вітальня і спальня. Палаци і розкіш – чому це служить? Прийде час і все це треба буде залишити.

Коли священнослужителі живуть в спосіб, котрий надто разюче відрізняться від скромного життя тих, кому вони покликані служити – це недобре. Звісно, не можна пропагувати «уравніловки» чи силоміць плекати злидні. Соціальної нерівності не уникнути. Йдеться ж не про це, кому скільки дано і хто на що собі може дозволити, але про те, як хто вміє розпоряджатися своїми благами – на користь чи на шкоду для себе і інших. І це відноситься не лише до священиків.

На щастя, наші священики, єпископи живуть скромно і не можуть здивувати когось розкішним життям.

– Так все таки – яке у вас авто?

– У мене «Фольксваґен Пасат». Авто служить мені вже десятий рік, добре служить і я ним дуже задоволений.

– Де можна вивчитися на католицького священика і чи збільшується кількість бажаючих служити у вашій церкві у Луцьку?

– В Україні є три духовні семінарії: в Брюховичах неподалік Львова, в Городку Хмельницької області, і в Ворзелі біля Києва. Кам’янець-подільська дієцезія має найбільше священиків, там багато костелів і багатотисячні парафії.

У нас інша ситуація, ми маємо менше парафіян. Цього року я висвятив одного священика і така ситуація є для нас нормальною. Були роки, коли взагалі не було жодних рукоположень.

Поволі дієцезія заповнюється священнослужителями, які мають місцеве походження. Але їхньої кількості поки що недостатньо і ми запрошуємо священиків з-за кордону. В Україні є священики з Польщі, Угорщини, Бразилії, Мексики, Італії, Франції. Є навіть сестри монахині з Індії та В’єтнаму.

Якщо йдеться про Луцьку дієцезію, в нас щораз більше священиків і сестер монахинь місцевого походження.

– Яка ситуація зараз з католицьким храмами на Волині, чи вдалося вам повернути усі, які ви планували?

– Є місцевості, де храми не збереглися. Ми побудували нові храми. Наприклад, в Томаш-городі, в Костополі Рівненської області, в Торчині Волинської області. З села Вишеньки ми перенесли в Ковель єдиний уцілілий на Волині дерев’яний храм 18 століття. Новий храм будується також у Нововолинську.

Ще є невирішена проблема з домом жалоби в Луцьку біля Меморіалу слави, який є нашою каплицею. Але я думаю, що з часом це питання вирішиться. У Рівному також залишається невідданий парафіянам костел, де нині знаходиться органний зал.

- Яку причетність має каплиця до Римо-католицької Церкви?

- Там неподалік було кладовище і ця каплиця, в якій відправлялися здебільшого похороні богослужіння. І коли в 1945 році був закритий кафедральний собор, то до 1954 року служби тривали саме цій капличці поки був живий священик Ян Рудковський.

- Ви намагалися повернути капличку церкві?

- Є постанови, які підтверджені усіма Президентами, починаючи від Леоніда Кравчука про те, що всі сакральні будівлі і взагалі все майно церкви має бути їй повернено. Це є загальноприйняті міжнародні норми. У Луцьку майно церкви почали повертати з кінця 80-тих. Вже з 1990 року ми почали правити служби в бічній каплиці біля Собору, з 1991 року нам почали повертати Кафедральний собор. Темпи повільні, однак стабільні. Ми тоді найбільше костелів отримала в Галичині, в Тернопільщині, Івано-Франківщині.
Щодо каплички ми не ставимо питання ребром. Це не є так просто, ми це розуміємо. Було декілька звернень однак вони залишилися без відповіді. Але капличка належала і належить Римо-католицькій церкві. Вона тоді була радянською владою забрана без суду і слідства.

– В якому стані зараз костел Петра і Павла в Луцьку?

– Кафедральний собор святих Апостолів Петра і Павла в Луцьку зберігся непогано. Був час, коли дах протікав, тому його було повністю відновлено. Залишилося лише перекрити нефи і два куполи. Ми все робимо в порозумінні з відповідними органами, бо це – пам’ятка архітектури.

В подальшому ми хочемо зробити ремонт усередині костелу, але це вимагатиме дуже великих матеріальних затрат.

– Яка ситуація з підземеллям під костелом?

– Є людина, котра піклується підземеллям. Якщо починаються небезпечні процеси – підходить вода, чи з’являються тріщини – він слідкує за цим, говорить нам, а ми реагуємо. В кожному разі поки немає особливих зсувів. Думаю, вони і не мають з’являтися. Тріщини, що вже є, існують в будь-якому старому приміщенні, але вони не є небезпечні, ми їх контролюємо.

– Хто вам допомагає фінансово у відбудові і ремонті храмів?

– Ми шукаємо спонсорів. Люди завжди відгукуються, якщо починаємо ремонт. Але вони більше допомагають руками, працею, продуктами. Шукаємо допомоги західних благодійних організацій, які допомагають фінансово.

– На початку розмови ви зазначили, що історія Церкви зигзагоподібна. Де Церква знаходиться зараз і чого варто очікувати?

– Тривалий час релігія була заборонена, і коли вона знову стала доступна – був етап захоплення нею і навіть моди. Однак він минув. Релігія поволі стає інтегральною частиною життя суспільства. Але вона також повинна стати способом нашого життя. Разом із цим, те що захоплення релігією минуло – це означає не занепад, а стабілізацію. Ми починаємо жити християнськими істинами, які вже не викликають здивування. Це значить, що релігія повертається на своє місце в житті суспільства.

Розмовляла Тетяна ГРІШИНА

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---