«Гру закінчено. Ви програли, спробуйте ще...»

Біда людська
 
Ось уже вісім років я, як священик, постійно приймаю сповідь у православних християн. Різні люди приступають до Таїнства – одні регулярно сповідаються протягом цілого року, інші приходять, як повелося, раз у рік перед Пасхою, третіх приводить у храм Божий якась біда. Це може бути хвороба, смерть близької людини, алкоголізм, сімейні проблеми тощо; але останнім часом різко побільшало тих сповідників, бідою яких стала пристрасть до азартних ігор. Причому, на жаль приходиться констатувати, що приходять, як правило, не самі «ігромани», а їхні змучені матері та дружини, які вже не знаходять у собі більше сил на продовження нерівної боротьби за визволення душі сина або чоловіка від згубної пристрасті. Гра перемагає сім’ю... Доводиться чути про віддані у заставу квартири, програні позичені гроші, які доводиться віддавати батькам-пенсіонерам, про розлучення міцних раніше сімейних пар, відміну весілля заручених.
 
Здається, що різноманітні казино та зали ігрових автоматів, буквально заполонивши нашу країну за останні роки, запустили свої щупальця у саму душу людини, щоб позбавити страху Божого та елементарного почуття обов’язку перед сім’єю, вирвати з суспільства тих, кого не зумів побороти алкоголь. Адже «азартною лихоманкою» хворіють, як правило, непитущі, цілком нормальні люди, часто з вищою освітою та хорошею сім’єю.
 
Закон
 
 Відрадно, що всю згубність такого стану речей зрозуміла, нарешті, і держава – 25 червня тимчасово зачинили свої двері усі заклади грального бізнесу в Україні. Таке рішення було прийняте Верховною Радою 15 травня, коли за законопроект Валерія Писаренка проголосувало аж 340 народних обранців, і підтверджене 11 червня, коли депутати подолали вето Президента Ющенка, який назвав закон «популістським». Щоправда, Рада спромоглася звернути свою увагу на стан справ у галузі лише після трагедії 7 травня цього року в Дніпропетровську, що сколихнула всю Україну (коли в результаті пожежі у залі ігрових автоматів тут загинуло дев’ятеро людей). Тому й закон, підготовлений у спішному порядку, можна вважати лише першим кроком до наведення порядку в ігровій сфері. Згідно з ним, Кабмін протягом трьох місяців має розробити спеціальний закон про ігровий бізнес і про спеціальну територію, на якій можуть розміщувати відповідні заклади. Зокрема, передбачається облаштування території, де дозволяється діяльність ігрового бізнесу. Серед можливих місць, де ігрові заклади будуть дозволені для функціонування, називають передусім Чорноморське узбережжя, а спікер Верховної Ради Володимир Литвин запропонував тим, «в кого гроші давлять у кишенях» острів Зміїний або косу Тузла.
 
Гральний бізнес вже давно регулюється в інших країнах. У Франції, наприклад, гральні заклади можна відкривати лише в офіційно визнаних туристичних центрах із населенням понад 500 тисяч (крім Парижа і Марселя). У цих містах вони на 40% утримують історичні пам’ятки та заклади культури. В Бельгії заборонено заохочувати клієнтів усілякими подарунками, а в Італії усього 5 казино, причому всі вони муніципальні і знаходяться на кордонах країни. В Болгарії заборонено відвідувати гральні заклади в нетверезому стані, особам в уніформі (честь мундира!!!) та без ідентифікуючих документів. Майже водночас з Україною – 1 липня – закрилися двері усіх казино і в Росії (лише в Москві таких закладів було 513, як пише «Российская газета»), але, на відміну від нас, сусіди ще у 2006 році ухвалили відповідний закон. Відповідно до нього, азартні ігри відтепер можна буде грати лише у чотирьох спеціальних економічних зонах (Алтайський край, Приморський край, Калінінградська область, і спільно Краснодарський край та Ростовська область).
 
Реакція Заходу
 
Тим часом, незабарилася, як завжди, реакція західних ЗМІ. Впливові Time (США) та The Financial Times (Великобританія) пишуть про те, що 400 тисяч росіян і 200 тисяч українців залишились без роботи, та пробують пов’язати заборону в Україні з майбутніми виборами. Разом із тим, Time наводить слова автора закону Валерія Писаренка: «Азартні ігри стали епідемією, яку можна порівняти зі СНІДом і туберкульозом. Вони знищують українську націю на рівні моралі. 75% українців, які відвідують гральні заклади, – студенти вищих навчальних закладів та учні старших класів, і що до 5% населення великих міст – ігромани. Проведене в травні дослідницькою організацією «ФОМ-Україна» опитування засвідчило: 55% українців вважають, що азартні ігри викликають залежність у дорослих людей, 46% опитаних стверджують, що вони руйнують сім’ї, а 44% асоціюють їх із злочинністю. А експерти запевняють, що внаслідок поблажливого законодавства близько 60-70% гральних закладів в Україні працюють нелегально. Оборот індустрії складає близько 5 млрд. доларів на рік, і лише 2% із цієї суми потрапляє до державного бюджету, оскільки оператори гральних закладів ухиляються від сплати податків».
А представник одного з київських казино передбачає, каже Time, що «майже неминуче заклади знову відкриються, але вже під орудою кримінальних груп. Існує величезна сформована клієнтська база, клієнти й надалі хочуть грати. Люди знудяться за кілька тижнів».
 
Критика
 
Звичайно, кожен, хто критикує нововведення, заслуговує на розуміння, якщо зважати лише на інтереси суспільства як інституції, і не брати до уваги конкретну людину як особистість із безсмертною душою – тут і сотні тисяч живих людей, котрі у такий скрутний час залишились без роботи; і мільйони гривень податків у бюджет країни; і небезпека криміналізації бізнесу. Так, але все це має свою ціну, а ось душа людини – безцінна...
 
Зрозуміло, що багато хто зауважить, що ніхто не заставляє людей іти програвати гроші, що в кожного свій розум і таке інше. Але як це схоже за своїм убивчим цинізмом до фрази «Я вас туди не посилав», кинутої у спини «афганцям» та «чорнобильцям» жорстоким можновладцем, або до сердитого «Я йому в горло не лила» – від підпільної торговки сивухою. Мабуть, для того, щоб зрозуміти згубність якогось явища, знайти в собі сили у боротьбі із ним відмовитись від якихось його переваг (в даному випадку – податки, робота), треба побачити пред собою трагедію хоча б однієї людини та її сім’ї. Ні, не дізнатися про суху статистику, хай навіть і неочікувано-шокуючу, а доторкнутися своїм серцем до хоча б однієї біди, тисячі і тисячі яких складають ці статистичні дані. І я точно знаю, що противники нового закону щоденно пересікаючись із жертвами «ігроманії» ніколи не відчували, що робиться в їхніх душах, інакше – змінили б свою думку. Священнослужителі, Богом поставлені бути свідками сповіді людини, відчувють і пробують пережити цю трагедію десятки  і сотні разів. А тому глибоко переконаний, що закон потрібний і своєчасний.
 
Ускладнення доступу до ігрових закладів саме по собі не змінить людей, і вони будуть продовжувати шукати можливість для гри – скажуть інші. Справді, інтернет дає можливість скористатися різноманітними віртуальними-казино, виграти в яких ще важче, адже на серверах стоять спеціальні програми, які контролюють ставки клієнтів, і тому обіграти такі шахрайські автомати практично нереально. Проте, це не насторожує бажаючих легко заробити – вже зараз деякі колишні казино перетворюються в інтернет-кафе з доступом до віртуальних казино. Збільшився попит на лотерейні квитки: за даними газети  «Коммерсантъ» в Росії «сегмент лотерей в цьому році зріс на 33%». Зрозуміло, що подібна статистика має місце і в Україні.
 
Що робити?
 
Звичайно, лише одному Богу відомо, чи приведуть дії держави до очікуваних змін в українському суспільстві – це залежить і від добросовісності влади у реалізації відповідної державної програми, і від позиції громадськості, її соціальних інститутів, а зокрема і Церкви. Дуже важливо той вакуум, який утвориться в душах любителів пограти на гроші після втрати доступу до ігрових автоматів, заповнити животворчим духом Божої Істини. Вже зараз Церква розробляє спеціальні програми для реабілітації ігрозалежних людей та профілактики «ігроманії», діють спеціалізовані центри при єпархіях, видається відповідна література, духовенство веде активну проповідь серед людей. 
 
Не можна перебільшити і роль сім’ї у профілактиці пристрасті до азартних ігор. Батьки-християни мають навчати своїх дітей цінувати чесно зароблену копійку, а не прагнути до легких грошей, адже саме з цією метою починається гра (щоправда, зазвичай досить швидко гравець починає вже не заробляти, а відіграватися, що і приводить, на думку психологів, до згубних наслідків). Пригадую, як ми, бувало, у школі (на зламі епох – початок дев’яностих) грали в карти на дріб’язок  або «вибивали» копійки – батьки мають прагнути не допустити цього першого досвіду азарту. Адже, як правило, зумівши не скурити першу цигарку чи не випити першу чарку в шкільні роки люди мають великі шанси так і не набути цього гіркого досвіду в майбутньому. Так, мабуть, і з іграми.
 
А взагалі, проблема ця не нова, хоча і виникла в сучасному українському суспільстві порівняно недавно. Загальновідомо, що пристрасть до картярських ігор привела до самогубства тисячі людей в Російській імперії, а ще більше розорила. Ілюстрацією цього може служити величезний матеріал класичної літератури – Пушкін («Пікова дама» в першу чергу), Лермонтов, Толстой, Салтиков-Щедрін, Чехов, Достоєвський (роман «Гравець»), Островський, Гіляровський та інші знамениті письменники описували у своїх творах те, що відбувалося з їхніми сучасниками. Картярські борги були справжньою бідою величезної імперії. Натомість, в Радянському Союзі були інші проблеми, але на гроші грали лише у кримінальному середовищі, і тільки в кінці вісімдесятих, разом з першими симптомами розпаду, масово стали з’являтися різні спритники, котрі пропонували вгадати, під яким наперстком знаходиться кулька. Згодом ця ракова пухлина стала розростатися, з кожним роком поглинаючи в собі тисячі і тисячі нових жертв.
 
Мені здається, що в цьому питанні держава та суспільство мають діяти твердо та рішуче, адже напівмірами біди не подолати. Не слід зважати на заклики тих, хто втратив роботу, хто переживає про наповнення бюджету – пройде час і ці безробітні знайдуть собі іншу роботу, а бюджет «гральні» гроші не врятують. Цей час і цю критику варто просто пережити, адже інакше незабаром у деградованій нації просто не буде кому працювати і для кого наповнювати бюджет, а влада повинна думати про майбутню перспективу розвитку держави, а не лише про одне сьогодення. Іншими словами – проявляючи слабкість сьогодні, держава ставить під сумнів своє існування завтра.
 
«Ігроманія – це пристрасть, а пристрасть – це хвороба душі», – сказав єпископ Єгор’євський Марк на «круглому столі» 4 жовтня минулого року «Ігроманія: Небезпечне захоплення чи гріховна пристрасть?». Тому усім, хто відчуває на собі цю хворобу, хочеться побажати прийти у храм і звернутися з відкритим серцем до Того, Хто лікує безсмертні душі, і Господь, не бажаючий смерті грішника, допоможе позбавитися від духовного недуга і відчути радість справжнього життя у Христі Іісусі.
 
Хочеться вірити, що незабаром люди перестануть під час сповіді говорити про азартні ігри. І залежить це від нас усіх!
 
Священик Олександр ФЕДЧУК

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---