«Злого ложа син»: історія луцького байстряти Андрія Федоровича

Діти, народжені поза шлюбом, здавна перебували на марґінесі соціуму. Попри суспільний осуд та релігійну богобоязливість людських спільнот, підвищено активну в ранньому Новому часі, «злого ложа» сини і доньки все ж з’являлися на світ. Не було винятком у цьому контексті й «місто його королівської милості Луцьке».

Інформацію стосовно позашлюбних дітей, а також ґенезу суспільної думки щодо них у Великому князівстві Литовському (далі – ВКЛ) знаходимо в кодифікованих зводах права – Литовських статутах (далі – ЛС). У дванадцятому артикулі третього розділу Першого ЛС (1529) йдеться передусім про образу честі через звинувачення у непристойному походженні та шляхи залагодження неприємної ситуації: «Коли би хто кому рек: «Ти єси злого ложа син», а того би на него не довел, тогди сказуєм, иж таковой маеть того нагабаня судовне очистити под тими слови: «Што есми менил на тебе, ижби ти бил злого ложа син, менил есми на тебе, яко пес».

Разом з тим, зазначалося, кого можна беззастережно іменувати бенкартом – людиною нечистого народження. Таким вважали сина, якого батько визнав не своєю дитиною, нічого не заповів у тестаменті чи народив із жінкою без вінчання. Законодавство застерігало батьків, аби не віддаляли від спадку синів, яких виховували з дружинами, в часі другого шлюбу – «при мачосе».Читати ще: Як села стали містом. Коротка історія проспекту Волі

Статутом 1566 року батькові заборонялося відмовлятися від сина, змалку його «за дитя своє признавши». У решті тверджень стосовно позашлюбного потомства Статут 1566 року повторював усі зауваги свого правового «попередника» 1529 року. Надто суттєвих поправок щодо дітей-бенкартів не містив і Третій (Новий) ЛС 1588 року. У двадцять восьмому артикулі вже традиційно третього розділу йшлося про грошову кару за несправедливе звинувачення у народженні від «неучъстивое матки» з «нечистого ложа». А в тридцять третьому артикулі чотирнадцятого розділу наголошувалося на відсутності потреби скарання на горло того, хто звів зі світу/ убив бенкарта.

Класифікацію дітей-претендентів на спадок по смерті батьків у контексті систематизації міського права Речі Посполитої подав Бартоломій Ґроїцький. У праці-книжці Tytułyprawamajdeburskiego він вказав на народжених у шлюбі – naturalesetlegitimi чи liberiiusti. Вони були найпершими й беззаперечними спадкоємцями-дідичами. До другої категорії законно народжених і здатних претендувати на батьківські маєтки належали всиновлені діти – adoptivos, arrogatosчи legitimostantum.

Читати ще: Фотосалон Sztuka. Портретна спадщина міжвоєнних лучан

Наступними Ґроїцький називав дітей illegitimos – тих, які з’явилися на світ поза шлюбом. Ці люди, на відміну від легітимних нащадків, були позбавлені «шлюбного» права, маючи за собою «природжене». Упорядник зводу міського права подав способи, які давали можливість народженим від неодружених батьків претендувати на спадок. То був батьківський шлюб або королівський привілей про законне народження.З-посеред «дітей злого ложа» Ґроїцький виокремлював кілька правових випадків. Перший із них стосувався народжених від двох вільних людей. Матір означених дітей жила в домі «цивільного» чоловіка, як «коханка». Такі по смерті батька, якщо панотець у духівниці їм нічого не заповів і легалізації народження від короля вони не отримали, не могли претендувати ні на що, окрім материзни. Та й то лиш у випадку, коли матір не мала інших дітей у «святому шлюбі».

Дитина невільної матері та невідомого батька спадкувала лиш материні пожитки. У вкрай складному матеріальному становищі, за Ґроїцьким, були народжені в результаті шлюбу кровних родичів. Відповідно до норм міського права, вони не отримували абсолютно нічого ні від материних статків, ні від батька.

Історія луцького незаконнонародженого міщанина Андрія Федоровича веде документальний відлік від 13 квітня 1584 року. Оскільки в цій доволі резонансній судовій справі брали безпосередню участь львівські міщани, низка актів опинилася серед актів Львівського міського магістрату.

Так, 1 червня 1612 року до міських актів ратуші Луцька у присутності магістрату в особах лентвійта Андрія Рачковського, бурмистра Романа Трушевича і лавників Єва Вакулича, Яцька Федоровича, Жиґмунда (Сиґізмунда) Ігнатовича та Івана Стефановича до міських актів було внесено офіційну відмову луцького вірменина Богдана Мурадиновича від претензій на статки його рідного брата Федора. Випис датовано 13 квітня 1584 року.Наступний документ, що чітко фіксує ім’я незаконнонародженого Андрія, Федорового сина, славетного луцького міщанина, датовано 9 листопада 1612 року. Тоді міський уряд Луцька «зволив» Яну Шмоневському та Іванису Якубовичу, двом опікунам «літ недорослих хлопчика» Андрія Федоровича, внести до актів королівський привілей про підтвердження його порядного народження. Латиномовний документ від 26 жовтня 1612 року урівнював луцького вірменина з іншими «людьми, порядно народженими».

Читати ще: Сексуальне насилля над жінками на Волині другої половини XVIст.

Подальший судовий процес розкривав усе більше деталей справи. Так, 10 травня 1613 року стався гайний суд у домі луцького вірменина Федора Мурадиновича. Причиною тому була потреба засвідчення й внесення до міських актів тестаменту-духівниці чоловіка. Лентвійт Сиґізмунд Русовецький, бурмистр Кирило Дем’янович, райці Михайло Половкович, лавники Роман Трушевич, Ян Матвієвич, Іван Андросович та Іван Стефанович заслухали й дозволили записати заповіт Федора Мурадиновича у присутності священика луцької Покровської церкви, отця Йони, і міщанина Івана Сезеновича.

Тестатор зазначав, що віддає душу й тіло Всемогутньому Богу. Останній спочинок Федір Мурадинович волів знайти «при церкві нашій вірменській у Луцьку». Опікунами для свого недорослого сина Андрія, який, відповідно до заповіту, отримував у спадок практично усі статки вірменина, Мурадинович просив бути львівського міщанина Івашка Торосовича, львівських вірмен-аведиківЛазаря і Михайла й старого луцького райцю Матвія Демковича.У заповіті йшлося і про матір Андрія, дружину вірменина Федора. Її частина спадку залежала від вибору подальшого шляху. Якби вона захотіла вийти заміж і те вчинила, то не могла б розраховувати ні на що більше, ніж 200 злотих, одяг та прикраси, які у тому часі мала на собі. Гроші за срібний пасок, заставлений у луцької міщанки Аннуші Климівни, за останньою волею тестатора, належало віддати «старшому з парафіян» Покровської церкви. Хом’яківський ґрунт Федір Мурадинович ділив порівну між своїми зятями Іванисом й Михитаром.

Читати ще: Не ХАМАС, але зі зброєю. Як луцькі євреї відбивалися від лихоліть

Синові опікуни по смерті батька мали дати йому добру освіту й виховання. У разі порушення постулатів заповіту на невиконавців чекатиме зустріч із тестатором на Страшному суді. Документ було скріплено печаткою луцької лави й підписано manupropria (рукою власною) луцького міського писаря Івана Половковича.

Здавалося б, усе в житті «злого ложа сина» Андрія Федоровича налагодилося: привілей про порядне народження і спадок він отримав. У жовтні 1614 року ситуація кардинально змінилася. 10-го дня того місяця із претензією на спадок спочилого у Бозі брата до міського уряду Луцька звернувся уже згаданий Богдан Мурадинович. Наміснику луцького війтівства Парфену Голузці, Кирилу Дем’яновичу, що у тім часі заміщав Михайла Половковича, лавникам Роману Трушевичу, Яцьку Федоровичу, Яну Загайці, Яну Матвієвичу і Єву Вакуличу належало розглянути справу поміж уже не луцьким, а замойським міщанином Богданом Мурадиновичем як позивачем та його племінником, відповідачем Андрієм Федоровичем. Разом із неповнолітнім позваним його честь і правдивість позиції відстоював опікун, якого призначив покійний батько – львівський міщанин Іван Торосович.

Своєю заявою чоловік фактично відмовлявся від слова, даного брату й засвідченого на ратуші 1584 року, про відсутність будь-яких претензій на статки Федора Мурадиновича. Із аргументами у часі судового засідання не забарився і відповідач. Іван Торосович апелював до королівського привілею на «порядне народження» й вповні легітимний батьків тестамент, затверджений печаткою луцької лави у недавньому часові. Заслухавши обидві сторони, міський уряд цілком справедливо став на бік малолітнього спадкоємця.Тільки-но давши відсіч майновим зазіханням стрия, Андрій Федорович разом із своїм оборонцем-опікуном опинилися у ще складнішій ситуації. На рухомі й нерухомі статки луцького вірменина-небіжчика з дозволу польської королеви Констанції став претендувати її слуга Андрій Колачковський. Ба більше, документ на посесію, попри попередній привілей на законне народження і підставове успадкування батькових маєтностей, означеному служебнику дав сам король.

Зміна пріоритетів змусила міських владців Луцька відправити до будинку Федора Мурадиновича трьох лавників – Яна Загайку, Антона Добряновича й Івана Олексійовича. Вони якраз і мали офіційно віддати дім із рештою статків пану Колачковському. Цьому, втім, завадив Івашко Торосович, «озброєний» заповітом покійного вірменина. Чоловік зазначав, що хлопчик зростав у доброму вихованні. Відтак уся біда з народженням лежить на совісті батьків. За його словами, це й слугувало підставою для короля дарувати малому привілей.

Читати ще: Різні за вірою й походженням: мультикультурний Луцьк 400 років тому

Магістрат відповідав аргументами про неналежну поведінку батька, який спочатку мешкав з однією жінкою, а пізніше народив сина з її донькою, своєю пасербицею. А що король дав дозвіл на посесію королівському слузі хронологічно пізніше від привілею на добропорядне народження, то прикінцевий документ міські урядники вважали суттєвішим. Єдине, на що міг розраховувати хлопчик, – то материнський спадок. Урешті міські урядники почасти зняли із себе відповідальність у цій судовій справі, відправивши її на розгляд до королівського суду.

Вердикт монарха був аж ніяк не на користь Андрія Федоровича. Сиґізмунд ІІІ вказував, що не знав про народження хлопчика від інтимного зв’язку вітчима й пасербиці. Цей факт від нього приховав Іван Торосович. А тому про спадок батька для Андрія не могло йтися. Король змагав до детального розслідування справи: з’ясувати, як усе було насправді, належало урядникам Луцького магістрату. Результати розгляду справи, за розпорядженням монарха, вони мали надіслати до королівської канцелярії.25 травня 1616 року Луцький магістрат в особах тодішнього лентвійта Олександра Бендермана, бурмистра Яна Матвієвича, райці Шимона Злоторовича й лавників Романа Трушевича, Яна Загайки і Яцька Федоровича наказували слухати свідків. Тоді ж війтівський урядовий слуга Федько Фомич просив уписати до міських актів про особисте вручення судового року (позву) сімом луцьким міщанам: Романові Трушевичу і Яцькові Федоровичу – луцьким лавникам, Якубу Козицькому, Якубу Ткачові, Матису Беднару (Бондару), Матису Веселовському й ковальському цехмістрові Федору Нагончому. Чоловіки мали прийти «на ратушу» в справі за позовом шляхетного Станіслава Павловського – умоцованого Андрія Колачковського, аби з’ясувати всю правду «мешкання у Луцьку Федора Мурадиновича, його дружин чи кухарок і народження сина».

Міщан під присягою заслуховували на гайному суді посеред Ринкової площі Луцька. Першим став свідчити лавник Роман Трушевич. Чоловік пригадав, що колись у місті мешкав якийсь Іванис. Він купив собілатвійку і з нею мешкаючи, народив доньку. По Іванисовій смерті його доньку до себе забрав Федір Мурадинович. Вона йому служила кухаркою, а невдовзі стала за дружину. Ба більше – шлюбу з нею він не брав, а через певний час почав співмешкати з її ж донькою (!). Від гріховного зв’язку народився хлопчик Андрій.Лавник Яцько Федорович розповів про першу, законну дружину Федора, що походила зі Львова. Вірменин з нею розлучився, а по тому придбав у поганина (татарина чи турка вочевидь) жінку з дитиною – дівчинкою від першого шлюбу. З часом кухарка стала Мурадиновичу коханкою. А коли та вмерла, свідчив урядник, почав співмешкати з її донькою і народив з нею сина. Тож, за словами Федоровича, Андрій був не просто результатом порубства (незаконного співмешкання пари), а народився од ґвалту.

Наступним свідчив Якуб Козицький. У часі народження Андрія Мурадиновича чоловік служив місту лентвійтом. Як посадовець він пригадував, що негідний вчинок вірменина призвів до його арешту тодішнім луцьким старостою-війтом Міхалом (Михайлом) Сенявським. Відкупом від подальшого перебування у темниці стали бочка вина, шати з сукна й горщик червоних золотих.

Про викуплену у поганина Ростка жінку розповідав і Якуб Ткач. Чоловік підтвердив слова попередніх свідків про гріховний зв’язок Федора Мурадиновича із донькою своєї кухарки від першого шлюбу й народження від того дитини. Ідентичну історію повідав Матис Бондар.

Дещо вичерпнішим у деталях був Матис Веселовський. Дім міщанина стояв тилом до кладовища костелу святого Якуба. Коли поспільству луцьких вірмен стало відомо про ганебний вчинок Федора, церковні старійшини церкви святого Стефана заборонили йому приходити до храму. Тому, свідчив Матис, Мурадинович часом навідувався до костелу неподалік його будинку. Останній свідок, Федір Нагончий, не додав до попередніх зізнань нічого нового.На початку серпня «пристрасті» за спадок покійного луцького вірменина поновилися. Перед судом постали Андрій Колачковський, покойовий слуга польської королеви, і легітимізований тестаментом спадкоємець спочилого у Бозі Федора Мурадиновича, його син Андрій.

Умоцованим з боку позивача у справі був Ян Преґалинський. На початку засідання він зачитав судовий позов від луцького війта Андрія Загоровського малому Мурадиновичу про необхідність постати перед судом 5 серпня 1616 року у нагальній справі про спадок батька-небіжчика. Контраґентом горе-спадкоємця був згаданий пан Колачковський. Він не визнавав законного народження дитини, наполягаючи на кадуковому принципі поділу й переданні майна заможного покійника.

Того ж дня луцький війтівський писар Іван Половкович у ратуші Луцька зачитав королівський декрет і рішення монарха щодо статків Федора Мурадиновича. Державець вказував на особистий розгляд справи поміж шляхтичем Андрієм Колачковським як поводом й славетним вірменином зі Львова Івашком Торосовичем – опікуном «літ недорослих» Андрія, Федорового сина, Мурадиновича.

Король окреслював обставини загострення справи: Івашко Торосович противився кадуковому праву, за яким маєтності його покійного пана-товариша мали перейти у власність слуги королеви Констанції. Опікун апелював до щедрого королівського дарунку – привілею-легітимації на «порядне народження». Сиґізмунд ІІІ, як видно із документа, переінакшив своє рішення стосовно хлопця. Він наполягав на справедливості кадуку.

Єдине, на що міг претендувати Андрій, – то спадок по матері. Для остаточного з’ясування обставин життя покійного Федора Мурадиновича король наказував урядникам Луцького магістрату повторно скликати людей на інквізицію (свідчення у справі). Результати розслідування монарх волів отримати якомога швидше. На час з’ясування правди міський уряд зобов’язувався інвентаризувати усе майно покійного вірменина, довідатися про імовірні борги, що лишилися належними Федору Мурадиновичу.

Магістрат із тим не зволікав, віднайшовши належні небіжчику dobra у його доньки, лучанки Михитарової, та вірменського священика Шимона Миколайовича. Наступним кроком, що його наказував здійснити король, була судова інквізиція на ратуші в Луцьку.

Першим під присягою говорив учтивий старий райця Михайло Федорович. Його версія розвитку подій звучала так: Федір Мурадинович привів собі звідкись жінку з дитиною. Перший час з нею жив, поки та не вмерла. По смерті жінки пойняв собі за дружину, без шлюбу, втім, її доньку. Невдовзі у них народився син, за що вірменина заарештував староста.

Про спільне ложе вітчима й пасербиці, а від того з’яву на світ хлопчика розповів другий свідок Яцько Климович. Іван Сезенович під присягою розповів про першу дружину небіжчика Мурадиновича зі Львова, яка і тоді ще була жива. Згадав про служницю, з якою мешкав. Після її смерті з Федором зосталася жінчина донька. Гріховний зв’язок із нею призвів до народження бенкарта Андрія. Аналогічно свідчили міщани Роман Блажникович, Іван Карпович, Іван Стечич.Васько Кравець зазначив, що у того Федора Мурадиновича було три дружини. Шлюбні чи ні – він не знав. Сина ж він народив із пасербицею. Ідентично звучали свідчення ще інших міщан.

Затим до повторного заслуховування покликали лавників Романа Трушевича і Яцька Федоровича, Якуба Козицького і Якуба Ткача, Матиса Бондаря, ковальського цехмайстра Федора Нагончого й Матиса Веселовського. Чоловіки під присягою підтвердили свої попередні свідчення. Судовий акт показує процес інвентаризації майна Федора Мурадиновича.

Бачачи безвихідь власного становища, опікун і пленіпотент (довірена особа) Андрія Федоровича шляхетний Ян Андріяшевич звернувся до іншої судової інстанції Луцька – ґродського суду. Туди чоловік прийшов із протестацією на міський уряд.

Міщан-владців звинувачували у порушенні клятви чинити беззаперечну справедливість усім і кожному. За словами позивача, поважні урядники у справі його підопічного кликали за свідків зовсім непевних людей.

Останню документально відому спробу завадити слузі королеви Колачковському заволодіти статками луцького вірменина-небіжчика знаходимо в акті від 23 вересня того ж таки 1616 року. Тоді міський уряд Луцька – лентвійт Олександр Бендерман, бурмистр Шимон Злоторович, райця Труш Матюшич, лавник Антоній Добрянович відповіли Яну Андріяшевичу, який прийшов від імені Богдана Мурадиновича, брата покійного Федора, що не сміють противитися і діяти усупереч королівському декрету. Ніяких інших «потвердних» документів Андріяшевич не показував, тож уряд дав йому час на пошуки правдивості власної позиції до понеділкового дня.

Початок наступного тижня, утім, не вніс жодних коректив у справу. Представник батька й сина Мурадиновичів – претендентів на спадок брата й стрия – до ратуші так і не прийшов.

Упродовж вересня-жовтня 1616 року скарги на Луцький магістрат від міщанина із Замостя Богдана Мурадиновича і його сина Якуба фіксують документи тутешнього ґроду. Чоловіки ніяк не хотіли дозволити «увязанє» у статки покійного брата і стрия інших людей. Відтак тепер уже ґродський уряд Луцька переадресовував справу до королівського асесорського суду.

Таким чином, тривалий судовий процес не став успішним для «злого ложа сина», луцького міщанина Андрія Федоровича. Гріховний зв’язок батьків, попри легітимаційний, однак пізніш відкликаний привілей короля, все ж наклав сумний відбиток на долю хлопця. Єдине, у чому йому справді пощастило, – це сумлінні у виконанні обіцянки батьку-покійнику опікуни. Як видно із документів, вони до кінця відстоювали право на спадок і визнання порядності свого підопічного.

Оксана ШТАНЬКО

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---