«Збитий гвинтокрил, ракета у дворі та пожежа на АЕС»: вимушені переселенці, які знайшли прихисток у Луцьку, – про реалії війни

«Київ бомбили, а нам оголосили, що почалася війна», «за підрив мосту в Запоріжжі готові садити окупанта на вила», «у наш двір впала ракета» – це не кадри з фільмів про Другу світову війну, це – реалії ХХІ століття, епізоди боротьби України проти російського агресора. І вони назавжди залишаться у пам’яті тих, кому довелося кидати домівки, втікаючи від ракет та ворожої авіації. До слова, більшість вимушено евакуйованих уже ніколи не повернуться до своїх осель, бо їх стерли з землі.

Для прихистку вимушено евакуйованих осіб у Луцьку створили Центр допомоги переселенцям. Функціонує він у приміщенні РАЦСу за адресою просп. Соборності, 18.

Як розповіла начальниця управління соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді Луцької міської ради Ліна Галан, у воєнний час управління соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді розгорнуло дуже інтенсивну роботу.

«Тут ми маємо банк одягу. Люди приходять, приносять допомогу, а ми, своєю чергою, роздаємо речі людям, які вскочили в автівки чи потяги у чому були. Також маємо пункт видачі продуктів харчування. За допомогою підприємців та благодійників, простих людей ми формуємо продуктові набори та сухпайки, які можна приготувати у тих помешканнях, де немає умов для повноцінного приготування їжі. Заразом маємо пункт допомоги для немовлят: памперси, дитяче харчування, візочки, ліжечка, манежі – це також нам жертвують люди і завдяки цьому маємо змогу допомагати», – розповіла Ліна Галан.

Вона зазначила, що психологи радять: кожна людина під час війни має відчувати свою причетність до роботи на шляху до перемоги. Саме тому в Центрі допомоги вимушеним переселенцм розгорнули штаб, куди запрошують волонтерів плести маскувальні сітки. Для цього облаштували спеціальні стійки в обрядових залах.

«Тому, якщо є бажання долучитися, можна приходити до нас. Також плетіння сіток гарно розгорнули у школах міста. Сьогодні військові потребують цих сіток, тож потрібно, аби їх було у наявності більше. Окрім цього, всі охочі можуть приходити до нас і допомагати сортувати одяг, допомагати людям його вибирати, бо здебільшого біженці приїжджають у паніці, у них розконцентрована увага. Тому важливою є підтримка кожного небайдужого мешканця громади. Дуже потребуємо продуктів харчування, тому що запаси швидко закінчуються, адже одна з найважливіших базових потреб людей – у харчуванні та одязі. Утім є необхідність у постелі, рушниках, посуді. І якщо наш банк одягу досить наповнений, то усі харчі, що привозять, за день роздаємо. Рідко хто із гарячих точок має можливість взяти із собою речі, які були важливими у мирному житті», – каже співрозмовниця.

Окрім цього, в Центрі організували роботу психологічного штабу, об’єднали навколо себе провідних психологів Луцька, які мали приватну практику, є викладачами ВНУ тощо. Тож станом на сьогодні у цьому штабі працюють понад пів сотні топових психологів міста.

Люди, яким випало на долю скуштувати «русского міра», прислуховуються до шуму. Їм здається, що знову бомблять, летять снаряди

«До Луцька вимушено евакуйовані приїжджають у великому розпачі, страху, депресії. Вони притишують голос, прислухаючись до звуків. Бояться від себе відпускати дітей. Їх тримає і матеріальне, і емоційне, бо втратили все, що нажили. Коли вони отримують допомогу, розуміють, що речі – це дурниці, які можна втратити й набути. Але з емоціями набагато важче. Тому потрібно вдаватися до послуг спеціаліста, який допоможе правильно розставити акценти і приборкати емоції. Ці емоції не потрібно придушувати пігулками та снодійними, а звертатися до фахових психологів. Вони помаленьку зможуть розплутати цей клубок. Але один візит нічого не дасть», – розповідає Ліна Галан.

З її слів, комплексна психологічна допомога переселенцям – це ціла система, яку потрібно будувати з кожною людиною індивідуально. Бували випадки, коли люди приходили кілька разів на день, утім так часто консультувати людей не можна, бо воєнна психологія має певну періодичність.

«Весь час ці люди прислуховуються до шуму. Їм здається, що знову бомблять, летять снаряди. Дуже гостро реагують на сирену повітряної тривоги. Але психолог заспокоює, каже, що сирена – це безпека», – каже посадовиця.

Ліна Галан зазначила, що дуже часто до психологів звертаються і підлітки 16-17 років. У них своєрідний максималізм. Якщо це хлопці, то вони пориваються брати до рук зброю. Таким підліткам потрібно пояснювати, що армія має бути професійною, а люди робити те, що у них найкраще виходить.

Для того аби стабілізувати стан людини, психологи часто приписують трудотерапію

Батькам рекомендують більше звертати увагу на дітей, читати їм казки, спілкуватися, прогулюватися на свіжому повітрі, якщо це можливо. Діти відчувають емоції батьків.

«Напевне, синдром дітей війни спостерігаємо і в дітей Луцької територіальної громади, і в інших. Тільки коли спілкуємося з дітьми, які приїжджають із гарячих точок, бачимо, що вони розгублені. Але щасливі, що вижили. Паніка – це також ворог, що володіє кожною людиною і зводить емоції нанівець. Я тішусь тим, що у нас працюють дуже висококваліфіковані люди, які в цивільному житті мають великий авторитет. І я бачу фідбек, коли люди дякують та кажуть, що це важливо і потрібно», – зазначила Ліна Галан.

«Київ бомбили, нам оголосили, що почалася війна». Відчути війну у 70 років – не найкраще, що може трапитися в житті»

68-річний киянин Олександр Куніченко каже, що коли 24 лютого все сталося, разом із рідними відчули справжній шок.

«Все як в тій пісні Висоцького: «Київ бомбили, нам об’явили, що почалася війна». До останнього не хотілося вірити, що у житлові масиви почнуть прилітати ракети. Думали, що день-два і все закінчиться. Але йшов третій, четвертий, п’ятий день, а ситуація тільки загострювалась. Після того як побачили, у якому стані сусідні Ірпінь, Ворзель, сумнівів щодо геноциду українців не залишилось. До того ж, наш однокласник пішов у ЗСУ захищати країну. Як тут не вірити?» – запитує чоловік.Олександр народився під Харковом. Жили і в Казахстані, і у Феодосії. Каже, що має рідну сестру і в Тюмені, вона кровопролитну війну Росії з Україною засуджує.

«У нас нема ні друзів, ні родичів, які на боці загарбника. Ви що! Таких людей потрібно було викреслювати із життя ще у 2014 році, якщо не раніше. Як кажуть, до побачення, ми вас не знали і не хочемо знати», – емоційно висловлюється чоловік.

«Ця війна невиправдана, жорстока. Це так визволителі прийшли нас визволяти? Вбивства людей ніяк і жодним чином не можна виправдати»

До того як переїхав до Луцька, Олександр разом із родиною мешкав у житловому масиві на Троєщині.

«Перші вибухи почули вже 24 лютого зранку. Гуркотіло так, що шибки дрижали. Ставало моторошно. Відчути війну у 70 років – не найкраще, що може трапитися в житті. Взагалі у квартирі нас проживало п'ять членів сім’ї. Я бачив руйнування, які принесли в наше місто окупанти. Зокрема – як на нашій рідній Троєщині рятувальники розбирали завали. Хотів допомогти, але мене попросили піти, сказали, що це мають робити відповідні служби. Коли ракета впала у двір, згоріло сім автомобілів, вікна повилітали… Це сталося за 400 метрів від мого дому. Спочатку не думали кидати домівку. Попри те, що наші підвали не пристосовані як укриття, ми з сусідами облаштували все, що могли. Під час повітряних тривог спускалися туди. Довго ми відмовлялися покидати Київ. Жінку довелось умовляти, вперлась, мовляв, не поїду і все. Плакала… Тому зять повіз нас власним авто до Луцька», – розповідає переселенець.

Загалом, аби дістатися до більш безпечного місця, ніж буремний Київ, біженці провели у дорозі 34 години. Вирішили їхати на Луцьк, бо тут – знайомі, які знайшли для родини киян житло в оренду.

«Доїхали фактично безпечно, тільки коли їхали біля Вінниці, в місцевий аеропорт вдарили вісім ракет, там все загорілося, ми якраз проїжджали неподалік. Слава Богу, ця війна у нашої родини не забрала нікого. Поки що… І я дуже хотів би, щоб так і залишилось. Ця війна невиправдана, жорстока. Це так визволителі прийшли нас визволяти? Вбивства людей ніяк і жодним чином не можна виправдати», – очі чоловіка починають блищати.

«Це війна. Потрібно захищатися і боронити свою країну. Я теж готовий до цього після того, як вивіз сім’ю у більш безпечне місце. У територіальну оборону мене не взяли. Сказали, що нема місця, але записали контакти. Я раніше розмовляв російською мовою і ніколи патріотом себе не вважав. Нині ж, коли чую гімн, то у мене на очі навертаються сльози. Путін зробив диво, об’єднав нас усіх. Але це єдине із того, що зробив хорошого. У мене є друзі, в яких уже немає дому», – додає син Олександра Антон Куніченко.

«Перший напад панічної атаки стався, коли за кілька десятків метрів від нас із дітьми впав підбитий гвинтокрил... Діти спали на партах, на підлозі, під стінами»

47-річна Світлана Проданік приїхала до Луцька із Запоріжжя разом з двома дітьми: 10-річним сином Андрієм і 14-річною донькою Варварою.

Натомість її чоловік захищає країну в ЗСУ, тому лишився у гарячій точці боронити рідні землі від ворога. Виходить на зв’язок щодня… Поки що. При згадці про коханого жінка щоразу не стримується і плаче.

«Зранку 24 лютого ми прокинулися від дзвінка батька, який мешкає у Києві. Він сказав, що Київ обстрілюють і щоб ми збирали речі. Через тиждень ми приїхали до Луцька. Все сиділи вдома, чекали, що війна закінчиться. Не хотілося вірити, що це надовго і матиме аж такі наслідки. Ми не кидали домівку, поки бої не стали відбуватися за 50 кілометрів від нас. Бігали в укриття у школу, одну ніч там ночували. Діти спали на партах, на підлозі, під стінами. Коли все сталося на Запорізький АЕС, ми також були вдома. Я не могла повірити в те, що вона горить. Це жах! Це не передати і не пережити!» – емоційно розповідає Світлана.

Каже, що перший напад панічної атаки у неї був, коли за кілька десятків метрів від неї з дітьми впав підбитий гвинтокрил.

«До Луцька доїжджали важко, дуже завантажена траса, хоча виїзди відкриті. Військові, техніка… На щастя, наша. Особливо біля Умані. Затори були по 30 кілометрів. Загалом у дорозі провели дві доби. Я дуже хочу додому. Я дуже чекаю перемоги, щоб війна закінчилась. Наш будинок поки ще стоїть. Сподіваюсь, що вистоїть. Але якщо окупанти щось зроблять із новим мостом у Запоріжжі, певно, місцеві винесуть їх з міста на вилах, 18 років особисто я чекала на той міст», – ділиться переживаннями жінка.

Сім’ю із Запоріжжя прихистив у власній квартирі 75-річний лучанин Ананій Федчук.

Як пояснила начальниця управління соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді Луцької міської ради Ліна Галан, штаб психологічної допомоги при Центрі допомоги вимушеним переселенцям працює у трьох напрямках.

Зокрема консультації фахівців можна отримати, зателефонувавши на гарячу цілодобову лінію психологічної підтримки 0-800-400-332. На цій лінії є психологи, які мають можливість надати психологічну підтримку, можуть провести експрес-консультацію та спрямувати до тих психологів, які працюють вузькопрофільно.

Окрім цього, луцькі психологи надають індивідуальні консультації на місці, у приміщенні Центру.

Третій напрямок психологічного блоку – інформаційна підтримка через соцмережі. Ми інформуємо людей, як саморганізуватися, як здолати панічні атаки, зупинити емоції та спрямувати у позитивне русло.

«Минулого тижня психологічної допомоги потребували лучани та мешканці громади. Зі збільшенням потоку людей, які переїхали з територій країни, де відбуваються воєнні дії, виявилось, що ці люди найбільше потребують психологічної підтримки», – підкреслила Ліна Галан.

Вона нагадала, що у приміщенні РАЦСу на просп. Соборності, 18 функціонують два кабінети психологів. Також отримати консультацію або домовитися про таку безплатну послугу можна за номером телефону гарячої лінії 0 800 400 332.

Вікторія СЕМЕНЮК

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---