«Забрати Рибака за будь-яку ціну – живого чи мертвого». Спогади про сержанта-десантника Андрія Климюка
24 жовтня на сайті Президента України Володимира Зеленського з’явилася петиція про надання звання Героя України головному сержанту аеромобільного взводу аеромобільної роти аеромобільного батальйону 77-ї бригади ДШВ Андрію Климюку.
Андрій родом з Боремля, що на Рівненщині. Це недалечко від Луцька. Багатьом лучанам знаний цей край.
Молодого чоловіка було прийнято на військову службу 12 червня 2023 року Дубенським РТЦК та СП. 12 червня 2024 року його життя обірвалося. Вдовою залишилася молода дружина, а донечка Катруся – без батька.
Завжди з усмішкою на вустах, добрий, щирий, справедливий, відчайдушний… З усмішкою на обличчі його й поховали… А йому ще жити й жити б…
На похороні Андрія один із його побратимів сказав: «Людина живе доти, доки її пам’ятають, тож ми розповідатимемо про Андрія своїм дітям, а ви розказуйте своїм».
Читати ще: «З цією калиною ріс наш Андрійко. Вона далі росте, а його вже немає»: спогади про загиблого бійця з Волині
Ці слова стали поштовхом, щоб написати про загиблого, адже багато кому він знаний як рибалка, але мало кому відомо про нього як про воїна.
«Він був для мене всім моїм життям»
Заходжу до хати. Востаннє я там була, коли привезли Андрія додому. На столі так само, як і тоді, стоїть його світлина. Слово за словом – і в нас з Іриною, дружиною Андрія, зав’язується розмова.
Іра розповідає, що з Андрієм вони почали зустрічатися ще з 15 років. Усе почалося зі шкільної дискотеки, додає. І, коли він закінчував школу, в них уже народилася донька Катруся.
«Але я не шкодую, що так рано народила», – запевняє Іра.
Вони скрізь були разом, усе робили разом.
«Він був для мене всім, всім моїм життям», – додає вона.
Для Андрія його дівчата – дружина й донька – теж були всім. Іра згадує, як він завжди все лишав, поспішав додому, до них. Він завжди приїжджав, коли був уже там (служив, – ред.), хоч на годину-другу, коли мав вихідний, навіть неофіційний. Одного разу він проїхав з Житомира туди й назад по чотири години за кермом, щоб лишень дві години побути вдома.
Читати ще: «У нього мало бути світле майбутнє»: спогади про Героя України Владислава Лонського з Волині
Катя сумує за татком, каже Іра. Часто можна почути від неї, що вона хоч і схожа на маму, але робить усе так, як тато, бо в неї його характер. Вона так і каже: «Я ж таткова».
Дівчинка переживає загибель батька. Ніби не показує того, але часто передивляється фото і відео з ним, навіть з похорону. Часом дивиться на світлини й плаче.
«Я рада, що в день поховання, а хоронили Андрія на дев’ятий день після загибелі, дитині показала батька. І коли її підвели до труни, вона сіла біля мене, а я питаю: «Ти не боїшся?», відповіла, що ні, бо знає, що то її тато. А я похорон неясно пам’ятаю. Мене дуже всі підтримали тоді: і моя мама, і його, рідні, друзі, сусіди. Якби не та підтримка, то не знаю, якби я впоралася. А якби була сама, в мене не було би Каті, то, певно, і мене вже не було б», – згадує дружина Андрія.
До останнього не вірила, що він загинув
Андрій – з багатодітної сім’ї. У Людмили, окрім нього, ще троє дітей. Жінка дізналася про смерть Андрія від старшого сина Юрка.
«Я не вірила, що то він», – згадує. Вона запевняла себе в тому, що то якась помилка, і навіть коли приїхала додому із Польщі, то відганяла від себе думку про те, що її Андрійка вже нема, аж поки не побачила в морзі, коли вони приїхали забирати його тіло.
«Всі мої сподівання тоді у морзі і розвіялися, на жаль. Бо то був-таки мій Андрійко. А як то важко поховати свою дитину! Він тільки почав жити. Але я мусила триматися. Мусила бути сильною. Бо якби дозволила собі горювати, як це все пережила б моя Іра, а Катруся?» – каже Люда про невістку і внучку.
Читати ще: Доба, що тривала вісім місяців: історія Героя з Ратнівщини Дмитра Арендарука
«Якби я була вдома, а не в Польщі на заробітках, то було б набагато важче. А так цілий день з роботи на роботу, то й сумні думки в голову не йдуть, а як вже приходиш з роботи додому і починаєш переглядати фото в телефоні, то сльози самі котяться. Тоді сиджу і плачу, а донька каже: «Мамо, ти знову плачеш». А як тут не плакати?» – зітхає вона.
Андрій більше себе ніде не бачив, окрім як в армії
12 червня 2023 року Андрія прийняли на військову службу. Хлопці дали йому псевдо Рибак.
«Це не лише тому, що в цивільному житті дуже любив рибалку і завжди на неї ходив. Якось під час навчань вони перепливали ставки, і він показав, що вміє ловити рибу руками. Через те йому побратими дали позивний Рибак. І дуже часто, хай де він був, чи то під Бахмутом, чи на Харківщині, виходило так, що їхні позиції були біля водойми. То можливості порибалити навіть і там він не упускав», – каже Іра.
Офіційно 12 червня 2023-го став на військову службу. Його на тиждень відпустили додому, 20 червня Андрій поїхав у Житомир на полігон, а 23-го – у Великобританію. Повернулися з навчання тільки 3 серпня.
Читати ще: Прикрив собою побратима: спогади про загиблого на війні лучанина Івана Газюка, іменем якого назвали бульвар
Зі слів Іри, у Великобританії тренували хлопців дуже добре. Він вчився на снайпера-штурмовика.
5 січня 2024-го Андрія знову відправили на навчання. Цього разу в Німеччину.
Йому пропонували бути офіцером, але він не хотів, продовжує розповідати дружина. Все казав, що його місце з хлопцями, а не папірці перебирати.
«То було його. Це не так, як в школі, коли він не хотів учитися. Щоразу, коли приїжджав додому, то казав, що більше себе ніде не бачить, окрім як в армії, – згадує Іра. – Багато хто каже, що він такий молодий – і за рік вже дослужився з рядового до головного сержанта, керував хлопцями».
Йому не було важко керувати хлопцями, провадить дружина Героя. Всі його слухали, навіть набагато старші за нього, і довіряли йому. Андрій дуже сильно хвилювався за своїх бійців. Навіть коли приїжджав додому, то був з ними на постійному зв’язку, вони йому звітували про все. Було й таке, що багато хто відмовлявся без нього йти на позиції.
Важко для нього було лишень те, що керувати – це велика відповідальність, це завести і привести всіх живими, додає вона.
Багатьох навчив виживати на нулі
Побратим Андрія Михайло з позивним Скубіду в телефонній розмові згадує про нього як про відважного воїна, який завжди оберігав своїх хлопців.
«Якщо виникала якась проблема, він сам намагався все залагодити. Андрюха – справжній воїн. Він був для мене як учитель. В останні місяці, десь два-три, ми разом проживали у бліндажі, разом ходили на позиції. Хоча з Андрієм знайомі ще з Бахмута. Він тоді повернувся по мене під час обстрілу, а в той момент у нього осколок влучив, – згадує Скубіду. – Андрій у будь-яких ситуаціях виявляв відвагу. Багатьох навчив виживати на нулі. Але й рибу ловити теж встигав. Якось прийшли із завдання о другій ночі, перепочили трохи, а о шостій вже були на риболовлі. О восьмій ранку вже чистили рибу. Правда, ходити на риболовлю з автоматами доводилося.
Були й кумедні ситуації. От якось сидимо з Андрієм у бліндажі, а він почав довбати між нашими ліжками землю. Як виявилося, хотів зробити для кицьки окремий бліндаж», – сміється Михайло.
Читати ще: «Відчуватиму його тепло, доки битиметься моє серце», – сестра загиблого на війні волинянина Сергія Турука
Із командиром Андрія, який має позивний Куб, вдалося поспілкуватися, коли той перебував у госпіталі після поранення. Йому найбільше запам’яталося те, що коли позицію крили дронами, Андрій їх успішно збивав, тоді перехопили розмову ворога по рації про те, що треба достати того є**йшого снайпера, бо він їм заважає робити їхню роботу.
«Побратими до Андрія гарно ставилися, поважали його. Він був справжнім воїном. Завжди, коли виходили на позицію, то брав ініціативу в свої руки. Він розставляв хлопців на позиції та керував боєм безпосередньо з окопів. Андрій заслуговує звання Героя України», – розповідає Куб.
Сармат, інструктор і наставник Андрія, казав, коли був на його похороні, що це перший взвод, який не мав жодного двохсотого за той час, коли він був головним сержантом у ньому. Були трьохсоті, але легкі. Першим двохсотим, на жаль, став сам Андрій.
Ціль номер один – забрати Рибака за будь-яку ціну, живого чи мертвого
Найбільше із рідних Андрій спілкувався з дядьком Романом, дзвонив йому, як ішов на позицію і як повертався із завдання. Йому розповідав те, що не можна було сказати дружині, щоб не хвилювалася.
«Коли він був під Бахмутом – було простіше, незважаючи на те, що позиції гірші, але там був сам за себе. От під Бахмутом якось ішов на завдання, і з п’яти людей в них залишилося двоє з половиною: двоє неушкоджені й один трьохсотий. Йшов обстріл, трьохсотий загинув, ще одного бійця поранило, і Андрій лишився сам. Тоді він приблизно 9 годин сам утримував позицію. А потім виніс на плечах трьохсотого. Якщо я не помиляюся, то за це він отримав нагороду – хрест ДШВ», – розповідає Роман.
Читати ще: «Якщо я загину на цій війні, ти будеш мамою Героя. Колись зустрінемося на небесах…» Пам’яті Миколи Мялковського
А на Харківщині було багато відповідальності, додає дядько Героя. Його групу «Десяткою» називали, під командуванням Андрія було 40 людей, він за кожного відповідав.
«Коли виходили на позиції, то він додатково ставив пастки-міни для ворогів, робив усе під себе і своїх хлопців», – каже дядько.
Одного разу, згадує Роман, Андрій розповідав, що він з двома хлопцями вирішив взяти штурмом ворожі позиції без відома керівництва. Хлопці успішно пройшли посадку, а попереду – будівля закинута. Згідно з даними розвідки, пусткою мала бути. Андрій з хлопцями туди зайшов, а там повно ворожих солдатів. Ледь вибралися звідти живими.
«Того разу вони знову отримали від командування на горіхи, але згодом і нагороду йому вручили. Вочевидь під час тої вилазки викрили плани противника. Хтозна, може, на них штурм готували», – припускає Роман.
Андрій намагався вести бойовий відеощоденник. З нього дізнаємося, що на Харківщині, під Боровою, ворог труїв їх газом, засипав боєприпасами зі шрапнеллю, FPV-шками.
В одному з відео сказав дядькові: «Бач, а ти казав, щоб я не їхав. То був би п**дець, засипають моїх хлопців».
Роман розказує, що тоді він якраз приїхав додому на день-два (його відпускали, бо відмінно виконував свою роботу). Тільки зійшов з автобуса, подзвонили хлопці, сказали, що наступ почався. Кажу йому: «Відпочинь, ти ж тільки приїхав», а він мені: «Ні, це мої хлопці, треба вертатися».
Читати ще: «Моя душа завжди буде під цією гранітною плитою», – волинянка-вдова білоруського добровольця
«А ще дзвонить якось і хвалиться: «Прикинь, у мене жодного двохсотого…» Він перший, хто загинув з його взводу за той час, коли керував ним», – зі сльозами на очах каже дядько Андрія.
Андрій казав, що на нього вороги оголосили полювання. Хлопці перехопили їхню розмову по рації. У них була і його фотографія: зазнімкували з дрона. Він бачив її, коли вони з побратимами штурмували ворожі бліндажі.
«Ціль номер один – забрати Рибака за будь-яку ціну, живого чи мертвого», – каже.
І часто так збігалося, коли він з групою виходив на завдання, то ворожі обстріли посилювалися, як тільки їх змінювали інші – все затихало.
Перед останнім виходом він дзвонив мені, був дуже сильно пригнічений. Розповів, що застрелив одного з ворогів, підійшов трофеї забрати, зняв балаклаву – ніби копію себе побачив. Він тоді аж розплакався. Це дуже похитнуло його моральний дух.
А загинув Андрій, коли мінував нову позицію, бо поряд був прорив і треба було закріпитися на нових рубежах.
«Я іду востаннє. Ти маєш бути сильною»
27 травня Андрій востаннє приїжджав додому.
«Тоді ввечері він сказав мені, що він іде востаннє. Я тоді ще насварила, що він за дурниці говорить. Андрій сказав: «Ти знаєш, що маєш бути зараз сильна, в тебе є заради кого жити, не скиглити, у тебе є Катя». Я його виправила, що в нас є Катя. Але Андрій сказав, що я його почула.
І, коли проводжала його на автобус, казав, щоб не хвилювалася, він за два тижні повернеться», – згадує Іра.
Дотримав слова, повернувся, але, на жаль, на щиті…
«Зараз минає просто день за днем, я розумію, що в мене є ще дитина… – зі сльозами на очах каже Іра. – А час не лікує, з кожним днем стає все гірше. У голові крутиться: «Чому? За що? А чого так сталося?»
Читати ще: «Тепер квіти мені дарують доньки», – дружина загиблого на війні тренера з Луцька Романа Гаврилюка
Скринька скорботи з особистими речами Андрія, прапор, яким була накрита його труна, багато світлин з побратимами, нагороди, могила на цвинтарі – все, що лишилося від її коханого.
«Я майже щодня приходжу до нього на могилу. Мені тут добре, спокійно. А як їду кудись, то перше, що роблю, коли повертаюся додому, – біжу до нього на могилу. Раніше він мені дарував квіти, а тепер я йому їх приношу», – розповідає дружина Андрія.
«Днями подала петицію про надання йому звання Героя України. Він її заслужив своєю відвагою, ціною власного життя», – додає Іра.
Підписати петицію про надання Андрію Климюку звання Героя України можна, перейшовши за покликанням.
Інна ОЛІЙНИК
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Андрій родом з Боремля, що на Рівненщині. Це недалечко від Луцька. Багатьом лучанам знаний цей край.
Молодого чоловіка було прийнято на військову службу 12 червня 2023 року Дубенським РТЦК та СП. 12 червня 2024 року його життя обірвалося. Вдовою залишилася молода дружина, а донечка Катруся – без батька.
Завжди з усмішкою на вустах, добрий, щирий, справедливий, відчайдушний… З усмішкою на обличчі його й поховали… А йому ще жити й жити б…
На похороні Андрія один із його побратимів сказав: «Людина живе доти, доки її пам’ятають, тож ми розповідатимемо про Андрія своїм дітям, а ви розказуйте своїм».
Читати ще: «З цією калиною ріс наш Андрійко. Вона далі росте, а його вже немає»: спогади про загиблого бійця з Волині
Ці слова стали поштовхом, щоб написати про загиблого, адже багато кому він знаний як рибалка, але мало кому відомо про нього як про воїна.
«Він був для мене всім моїм життям»
Заходжу до хати. Востаннє я там була, коли привезли Андрія додому. На столі так само, як і тоді, стоїть його світлина. Слово за словом – і в нас з Іриною, дружиною Андрія, зав’язується розмова.
Іра розповідає, що з Андрієм вони почали зустрічатися ще з 15 років. Усе почалося зі шкільної дискотеки, додає. І, коли він закінчував школу, в них уже народилася донька Катруся.
«Але я не шкодую, що так рано народила», – запевняє Іра.
«Він був для мене всім, всім моїм життям», – додає вона.
Читати ще: «У нього мало бути світле майбутнє»: спогади про Героя України Владислава Лонського з Волині
Катя сумує за татком, каже Іра. Часто можна почути від неї, що вона хоч і схожа на маму, але робить усе так, як тато, бо в неї його характер. Вона так і каже: «Я ж таткова».
«Я рада, що в день поховання, а хоронили Андрія на дев’ятий день після загибелі, дитині показала батька. І коли її підвели до труни, вона сіла біля мене, а я питаю: «Ти не боїшся?», відповіла, що ні, бо знає, що то її тато. А я похорон неясно пам’ятаю. Мене дуже всі підтримали тоді: і моя мама, і його, рідні, друзі, сусіди. Якби не та підтримка, то не знаю, якби я впоралася. А якби була сама, в мене не було би Каті, то, певно, і мене вже не було б», – згадує дружина Андрія.
До останнього не вірила, що він загинув
Андрій – з багатодітної сім’ї. У Людмили, окрім нього, ще троє дітей. Жінка дізналася про смерть Андрія від старшого сина Юрка.
«Я не вірила, що то він», – згадує. Вона запевняла себе в тому, що то якась помилка, і навіть коли приїхала додому із Польщі, то відганяла від себе думку про те, що її Андрійка вже нема, аж поки не побачила в морзі, коли вони приїхали забирати його тіло.
«Всі мої сподівання тоді у морзі і розвіялися, на жаль. Бо то був-таки мій Андрійко. А як то важко поховати свою дитину! Він тільки почав жити. Але я мусила триматися. Мусила бути сильною. Бо якби дозволила собі горювати, як це все пережила б моя Іра, а Катруся?» – каже Люда про невістку і внучку.
Читати ще: Доба, що тривала вісім місяців: історія Героя з Ратнівщини Дмитра Арендарука
«Якби я була вдома, а не в Польщі на заробітках, то було б набагато важче. А так цілий день з роботи на роботу, то й сумні думки в голову не йдуть, а як вже приходиш з роботи додому і починаєш переглядати фото в телефоні, то сльози самі котяться. Тоді сиджу і плачу, а донька каже: «Мамо, ти знову плачеш». А як тут не плакати?» – зітхає вона.
Андрій більше себе ніде не бачив, окрім як в армії
12 червня 2023 року Андрія прийняли на військову службу. Хлопці дали йому псевдо Рибак.
«Це не лише тому, що в цивільному житті дуже любив рибалку і завжди на неї ходив. Якось під час навчань вони перепливали ставки, і він показав, що вміє ловити рибу руками. Через те йому побратими дали позивний Рибак. І дуже часто, хай де він був, чи то під Бахмутом, чи на Харківщині, виходило так, що їхні позиції були біля водойми. То можливості порибалити навіть і там він не упускав», – каже Іра.
Офіційно 12 червня 2023-го став на військову службу. Його на тиждень відпустили додому, 20 червня Андрій поїхав у Житомир на полігон, а 23-го – у Великобританію. Повернулися з навчання тільки 3 серпня.
Читати ще: Прикрив собою побратима: спогади про загиблого на війні лучанина Івана Газюка, іменем якого назвали бульвар
Зі слів Іри, у Великобританії тренували хлопців дуже добре. Він вчився на снайпера-штурмовика.
5 січня 2024-го Андрія знову відправили на навчання. Цього разу в Німеччину.
«То було його. Це не так, як в школі, коли він не хотів учитися. Щоразу, коли приїжджав додому, то казав, що більше себе ніде не бачить, окрім як в армії, – згадує Іра. – Багато хто каже, що він такий молодий – і за рік вже дослужився з рядового до головного сержанта, керував хлопцями».
Йому не було важко керувати хлопцями, провадить дружина Героя. Всі його слухали, навіть набагато старші за нього, і довіряли йому. Андрій дуже сильно хвилювався за своїх бійців. Навіть коли приїжджав додому, то був з ними на постійному зв’язку, вони йому звітували про все. Було й таке, що багато хто відмовлявся без нього йти на позиції.
Важко для нього було лишень те, що керувати – це велика відповідальність, це завести і привести всіх живими, додає вона.
Багатьох навчив виживати на нулі
Побратим Андрія Михайло з позивним Скубіду в телефонній розмові згадує про нього як про відважного воїна, який завжди оберігав своїх хлопців.
«Якщо виникала якась проблема, він сам намагався все залагодити. Андрюха – справжній воїн. Він був для мене як учитель. В останні місяці, десь два-три, ми разом проживали у бліндажі, разом ходили на позиції. Хоча з Андрієм знайомі ще з Бахмута. Він тоді повернувся по мене під час обстрілу, а в той момент у нього осколок влучив, – згадує Скубіду. – Андрій у будь-яких ситуаціях виявляв відвагу. Багатьох навчив виживати на нулі. Але й рибу ловити теж встигав. Якось прийшли із завдання о другій ночі, перепочили трохи, а о шостій вже були на риболовлі. О восьмій ранку вже чистили рибу. Правда, ходити на риболовлю з автоматами доводилося.
Були й кумедні ситуації. От якось сидимо з Андрієм у бліндажі, а він почав довбати між нашими ліжками землю. Як виявилося, хотів зробити для кицьки окремий бліндаж», – сміється Михайло.
Читати ще: «Відчуватиму його тепло, доки битиметься моє серце», – сестра загиблого на війні волинянина Сергія Турука
Із командиром Андрія, який має позивний Куб, вдалося поспілкуватися, коли той перебував у госпіталі після поранення. Йому найбільше запам’яталося те, що коли позицію крили дронами, Андрій їх успішно збивав, тоді перехопили розмову ворога по рації про те, що треба достати того є**йшого снайпера, бо він їм заважає робити їхню роботу.
«Побратими до Андрія гарно ставилися, поважали його. Він був справжнім воїном. Завжди, коли виходили на позицію, то брав ініціативу в свої руки. Він розставляв хлопців на позиції та керував боєм безпосередньо з окопів. Андрій заслуговує звання Героя України», – розповідає Куб.
Сармат, інструктор і наставник Андрія, казав, коли був на його похороні, що це перший взвод, який не мав жодного двохсотого за той час, коли він був головним сержантом у ньому. Були трьохсоті, але легкі. Першим двохсотим, на жаль, став сам Андрій.
Ціль номер один – забрати Рибака за будь-яку ціну, живого чи мертвого
Найбільше із рідних Андрій спілкувався з дядьком Романом, дзвонив йому, як ішов на позицію і як повертався із завдання. Йому розповідав те, що не можна було сказати дружині, щоб не хвилювалася.
«Коли він був під Бахмутом – було простіше, незважаючи на те, що позиції гірші, але там був сам за себе. От під Бахмутом якось ішов на завдання, і з п’яти людей в них залишилося двоє з половиною: двоє неушкоджені й один трьохсотий. Йшов обстріл, трьохсотий загинув, ще одного бійця поранило, і Андрій лишився сам. Тоді він приблизно 9 годин сам утримував позицію. А потім виніс на плечах трьохсотого. Якщо я не помиляюся, то за це він отримав нагороду – хрест ДШВ», – розповідає Роман.
Читати ще: «Якщо я загину на цій війні, ти будеш мамою Героя. Колись зустрінемося на небесах…» Пам’яті Миколи Мялковського
А на Харківщині було багато відповідальності, додає дядько Героя. Його групу «Десяткою» називали, під командуванням Андрія було 40 людей, він за кожного відповідав.
«Коли виходили на позиції, то він додатково ставив пастки-міни для ворогів, робив усе під себе і своїх хлопців», – каже дядько.
Одного разу, згадує Роман, Андрій розповідав, що він з двома хлопцями вирішив взяти штурмом ворожі позиції без відома керівництва. Хлопці успішно пройшли посадку, а попереду – будівля закинута. Згідно з даними розвідки, пусткою мала бути. Андрій з хлопцями туди зайшов, а там повно ворожих солдатів. Ледь вибралися звідти живими.
«Того разу вони знову отримали від командування на горіхи, але згодом і нагороду йому вручили. Вочевидь під час тої вилазки викрили плани противника. Хтозна, може, на них штурм готували», – припускає Роман.
В одному з відео сказав дядькові: «Бач, а ти казав, щоб я не їхав. То був би п**дець, засипають моїх хлопців».
Роман розказує, що тоді він якраз приїхав додому на день-два (його відпускали, бо відмінно виконував свою роботу). Тільки зійшов з автобуса, подзвонили хлопці, сказали, що наступ почався. Кажу йому: «Відпочинь, ти ж тільки приїхав», а він мені: «Ні, це мої хлопці, треба вертатися».
Читати ще: «Моя душа завжди буде під цією гранітною плитою», – волинянка-вдова білоруського добровольця
«А ще дзвонить якось і хвалиться: «Прикинь, у мене жодного двохсотого…» Він перший, хто загинув з його взводу за той час, коли керував ним», – зі сльозами на очах каже дядько Андрія.
Андрій казав, що на нього вороги оголосили полювання. Хлопці перехопили їхню розмову по рації. У них була і його фотографія: зазнімкували з дрона. Він бачив її, коли вони з побратимами штурмували ворожі бліндажі.
«Ціль номер один – забрати Рибака за будь-яку ціну, живого чи мертвого», – каже.
І часто так збігалося, коли він з групою виходив на завдання, то ворожі обстріли посилювалися, як тільки їх змінювали інші – все затихало.
Перед останнім виходом він дзвонив мені, був дуже сильно пригнічений. Розповів, що застрелив одного з ворогів, підійшов трофеї забрати, зняв балаклаву – ніби копію себе побачив. Він тоді аж розплакався. Це дуже похитнуло його моральний дух.
А загинув Андрій, коли мінував нову позицію, бо поряд був прорив і треба було закріпитися на нових рубежах.
«Я іду востаннє. Ти маєш бути сильною»
27 травня Андрій востаннє приїжджав додому.
«Тоді ввечері він сказав мені, що він іде востаннє. Я тоді ще насварила, що він за дурниці говорить. Андрій сказав: «Ти знаєш, що маєш бути зараз сильна, в тебе є заради кого жити, не скиглити, у тебе є Катя». Я його виправила, що в нас є Катя. Але Андрій сказав, що я його почула.
І, коли проводжала його на автобус, казав, щоб не хвилювалася, він за два тижні повернеться», – згадує Іра.
Дотримав слова, повернувся, але, на жаль, на щиті…
«Зараз минає просто день за днем, я розумію, що в мене є ще дитина… – зі сльозами на очах каже Іра. – А час не лікує, з кожним днем стає все гірше. У голові крутиться: «Чому? За що? А чого так сталося?»
Читати ще: «Тепер квіти мені дарують доньки», – дружина загиблого на війні тренера з Луцька Романа Гаврилюка
Скринька скорботи з особистими речами Андрія, прапор, яким була накрита його труна, багато світлин з побратимами, нагороди, могила на цвинтарі – все, що лишилося від її коханого.
«Днями подала петицію про надання йому звання Героя України. Він її заслужив своєю відвагою, ціною власного життя», – додає Іра.
Підписати петицію про надання Андрію Климюку звання Героя України можна, перейшовши за покликанням.
Інна ОЛІЙНИК
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Коментарів: 1
124
Показати IP
27 Жовтня 2024 16:37
В сра&@ку засуньте свої території і державу, коли дитина залишилось без батька….
Додати коментар:
УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.