«За нами тільки ви, а перед нами – білоруси. І не лише вони», – бійці волинської бригади тероборони

Бійці 100-ї окремої бригади територіальної оборони Волині жартують про свою «біологічну зброю» – комарів, яких хочуть приручити й використовувати як розвідників, і одночасно буденним голосом говорять про те, що «краще ми ляжемо там, але не пустимо сюди ворога». А ще цілком усвідомлюють, що їх за потреби спрямують на «нульовий рубіж».

У день нашої розмови депутати ВРУ внесли зміни до закону «Про основи національного спротиву», якими дозволили територіальній обороні виконувати завдання в районах ведення бойових дій. Тому такий сценарій – цілком імовірний. Нині ж бійці волинської бригади територіальної оборони несуть службу на території області. Нещодавно вони приїхали з місця виконання завдань і погодилися розповісти про себе та свій підрозділ. Наша зустріч відбулася у знаковому місці – під стінами замку Любарта в Луцьку.

«Ми не дарма зустрілися в цьому священному для Луцька історичному місці. Усі покоління наших пращурів захищали свій дім, у тому числі й на цих стінах. Спершу – з луків, згодом – з гармат. Сьогодні ми – міцна оборона області, країни. Як стояли наші пращури на сторожі свого дому, і ми готові захистити й захищаємо свою землю», – наголошує боєць з позивним Боцман.Більшість з них прийшли у бригаду одразу ж після 24 лютого. Дехто – саме того дня. Причому багато бійців досі не мали жодного бойового досвіду, а дехто навіть не проходив строкову службу. Але разом з тим сюди прийшли й вояки з досвідом в АТО/ООС, які воювали під час найзапекліших боїв у 2014-2016 роках.

«Нічого складного не було. Зрозуміти, що війна почалася, – оце було складно. А далі – нічого складного, сила волі й бажання», – кажуть бійці.«Ми всі прийшли у військкомат і ніхто не знав, куди він потрапить. Ніхто не чекав, що 24 лютого до нас щось прилетить. Ми прийшли, бо ми ж чоловіки і маємо захищати свою країну. Коли прийшов, не було різниці, куди тебе відправлять, де ти залишишся. Так вийшло, що ми потрапили в територіальну оборону і так лишилися й несемо службу», – розповідає військовослужбовець з позивним Лютий.Особовий склад бригади укомплектований більш як на 95% практично з перших днів. Сьогодні цим уже опікуються центри комплектування та соціальної підтримки (колишні військкомати), і до територіальної оборони не скеровують людей без бойового досвіду, відповідної освіти. Урешті всі, хто хоче потрапити до війська, сьогодні мають піти до центру комплектування і після навчальних зборів їх скеровують у ті частини, де вони найбільше потрібні.

А в перші дні вторгнення бригада сама набирала бійців, тож була можливість сюди потрапити навіть без бойового досвіду. Так до її лав стали мотивовані люди. Тому на питання, що важливіше – досвід чи мотивація, військові відповідають однозначно: мотивація.«Що більше мотивації, то боєць краще вчиться, уважніше слухає. Якщо його просто призвали, а він не хотів сюди, у нього мотивація відсутня, він багато пропустить, у нього більше шансів загинути. А в мотивованої людини більше шансів вижити», – каже Лютий.

У перші дні, зізнаються, ніхто не думав про якісь надбавки чи оплату. Вже згодом, коли люди дізналися про них, попит на службу в ЗСУ зріс, почали цікавитися, як сюди втрапити.

«У когось був бізнес, в когось – робота, всі йшли не по гроші. Ми сюди йшли захищати свою країну. А коли сказали, що ще будуть платити… Так, це такий собі бонус, але то не головне. У перші дні, коли телефонували знайомі й питали: «Ти де?», то почувши, що я у військкоматі, казали що ще почекають. Тепер же дзвонять і питають, як сюди потрапити. У нас сформувалась бригада з тих, хто прийшов не за гроші, а добровільно. Вони всі прийшли в один момент», – зазначає боєць.Його побратим з позивним Самурай пригадує: «Коли нам сказали: «Давайте картки, вам будуть нараховувати зарплати», ми казали: «Нащо? Ми прийшли захищати свій дім». Я пам’ятаю слова Баті, який сказав: «Не забувайте що у вас залишилися сім’ї, вам все одно доведеться їх утримувати». Я пам’ятаю ранок 24 лютого. О 5:30 перша ракета прилетіла на аеродром, я тоді саме пішов годувати собаку. Ми живемо поряд. За пів години у мене був зібраний рюкзак, а о 8:15 був готовий виходити. Рішення я ухвалив ще до того, бо багато хто розумів і усвідомлював, що війна буде з дня на день, багато хто чекав, що ось-ось почнеться. Тому так, у перші дні прийшли мотивовані люди».

У кожного бійця тут своя історія. Хтось успішно керував власним бізнесом, хтось був програмістом чи інструктором з водіння і ніколи не брав до рук зброї. Тому бригада всі ці дні невпинно тренувалася. Так, підрозділ ще не побував у бою; так, на те, щоб він працював злагоджено, як один організм, має минути мінімум пів року; так, іноді для цього треба «хрещення вогнем». Проте, не без гордощів кажуть бійці, наразі вони можуть пишатися своєю підготовкою.Оскільки багато бійців досі не мали справи зі зброєю, щодня відбуваються тренування зі стрільби. Також щодня – обов’язкове тренування з медицини, адже усі бійці мають володіти навичками надання невідкладної допомоги в бойових умовах. Тренують і відпрацювання бойових методик на різних територіях.

«Наша бригада отримала унікальну можливість два місяці готуватися. І це не тільки ми, а й інші підрозділи. Але ми сьогодні – один з найбільш підготовлених підрозділів. Мабуть, злагодження ще не зовсім досконале, бо цього досягають роками, але ми готові захищати і нашу Волинь, і нашу країну. Сьогодні ми тримаємо першу лінію вздовж білоруського кордону», – пояснює Боцман.І це одна з причин, чому бригада перебуває у повній бойовій готовності на відносно мирній Волині. Загрозу з боку Білорусі ніхто не знімав з рахунків, попри зменшення напруги.

«За нами тільки ви, а перед нами – білоруси. І не лише вони. Ми їх зустрічатимемо першими і пускати сюди не будемо. Як казали наші хлопці, краще ми тут всі ляжемо, бо тут наші діти, жінки, родичі, але сюди ми нікого не пустимо. Ми залишимося там, але до нас ніхто не прийде», – переконує Лютий.Читати ще: Після переговорів Путіна і Лукашенка раптово почали перевірку білоруських сил реагування

За два місяці вони лише по одному разу бачили рідних. Проте усі все розуміють, а родини – то їхня найбільша підтримка.

«Сім’ї можуть потерпіти. Дружина з дочкою відмовились виїжджати. Дочка сказала, що якщо буду наполягати, вона піде добровольцем в тероборону. Тож тепер вони нас підтримують, волонтерять. Наші сім’ї – це найбільша підтримка, це наш тил. В першу чергу ми захищаємо свої сім’ї, потім – дім, батьківщину. Нам нема куди йти, тут ближче, ніж до Києва. Якщо буде прорив, тут всього 120 кілометрів, ми стоїмо попереду, на заслоні, і дороги назад нема. Тому або воля, або смерть», – додає Самурай, який отримав такий позивний, бо у мирному житті захоплювався японською культурою і воїнами-самураями, які йшли до кінця і боролись до останньої краплі крові.До 24 лютого вони всі були незнайомцями й нічого не знали один про одного. У кожного були свої справи. Але так склалося, що вони тепер стали побратимами, тими, кому можна довірити своє життя.

«Тут усі побратими, це вже друга сім’я. Ми разом живемо, один одного підтримуємо, ми маємо покладатися один на одного, маємо бути впевненими у тому, що той, хто поруч, тебе прикриє і витягне. Якщо не буду впевнений у ньому – я можу загинути. Ми як одна маленька родина підтримуємо один одного, вчимося один в одного і так вдосконалюємось», – пояснює Самурай.

Разом з тим, зараз виникає чимало питань, хто кому підпорядковується, де закінчуються ЗСУ, а де починається тероборона.«Є ЗСУ, до яких входить волинська бригада тероборони. Її командування координує роботу всіх громадських формувань, які мають зброю (яку ми видали) і підписували контракти зі своїми командирами. Бригада – основний кістяк оборони нашої області, її командуванню підпорядковуються всі громадські формування громад. Залежно від можливостей, озброєння, ці формування дислокуються в своїх громадах і за їх межами, але вони повністю підпорядковуються ЗСУ.

Тероборона тільки називається так, а фактично ми готові виїхати в напрямку, який визначить наше командування. Якщо нас відправлять на схід, це не буде тил чи третя лінія, оскільки наш підрозділ краще підготовлений, нас відправлять тільки на нульовий. За потреби нас можуть скерувати в інші регіони. І така потреба виникне, коли будуть виводити з першої лінії військові підрозділи, які потребують відновлення, відпочинку, оновлення техніки», – пояснює Боцман.

У жодного з бійців немає ілюзій щодо того, що відбувається в гарячих регіонах – на сході та півдні, що було на півночі України. Бо практично у кожного там хтось воює: друг, знайомий чи родич.

«У кожного з нас є хтось, хто зараз на сході чи півдні. Один знайомий поранений, одного поховали, він під Харковом загинув, один під Миколаєвом поранений. Тут нема тих, в кого нема там когось», – каже Лютий.А Боцман у 2015-2016 роках служив у 14-й бригаді, тож його побратими сьогодні на першій лінії: «Один побратим написав, що вдруге поранений. Нам поки що командування каже бути тут, але ми готові виїхати туди, коли буде наказ».

І хай скільки ми говорили про серйозні речі, бійці не припиняли жартувати. То кажуть, що впізнають один одного тільки коли вдягають балаклави, то розповідають, як назвали свої кулемети і гвинтівки, або жартують, що поліські комарі в них будуть працювати як розвідники.

«А без гумору ніяк. Дехто каже: «Такий час, війна. Як ви можете жартувати?» Але, зачекайте, як не жартувати? Постійно ходити сумним? Так ти потрапиш в депресію. А гумор піднімає настрій і не лише собі, а й колегам, це розрядка після тренувань, коли ти падаєш з ніг. Ні, без жартів – ніяк», – кажуть бійці.Юлія МАЛЄЄВА

Фото Олександр ЗЕЛІНСЬКОГО

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---