Єдиним кулаком: на фронті воюють четверо синів, зять та троє онуків матері-героїні з Волині
Щодня мати-героїня й одночасно мати героїв Ольга Назарчук із села Ворокомле Камінь-Каширського району чекає з війни своїх захисників. Зараз вони на передовій. А тому серце 73-річної жінки ледве витримує напругу переживань, яку час до часу послаблюють звістки від найрідніших про те, що живі й здорові.
У щоденних молитвах вона просить для них Божого захисту та щиро сподівається на закінчення цієї клятої війни, пише газета Полісся.
Син Ольги Лукашівни Володимир – військовий на пенсії. Свого часу був прикордонником, потім близько року захищав Україну в АТО. Тож тієї ночі, коли росія розпочала повномасштабне вторгнення, йому зателефонували і сказали, щоб був готовим. Петрович, зрозумівши всю серйозність ситуації, одразу обдзвонив рідних і вже наступного дня усі зібралися на родинну розмову.
Кожен розумів, що очікувати від підступного ворога можна будь-чого, а тому у відповідь на питання «Ну, то що?» зібралися й вирушили до військкомату. Зять Анатолій, який з труднощами тоді повернувся з роботи на Київщині, сини Володимир, Анатолій, Андрій. А також Сергій зі своїм сином Олексієм. Сказав, що аж ніяк не може залишитися вдома, якщо його сина заберуть. Тому разом і пішли захищати рідний край.
Читати ще: «Я їх прошу – за малим дивіться»: волинянка чекає з війни трьох синів
«Їдемо з чоловіком та братом Толею до Каменя, а вони дорогою один в одного питають: «Ти хоч пам’ятаєш, як в руках тримати автомата?» «Бог його знає. Може, й пам’ятаю», – наче спокійно, та зрозуміло, що з тривогою відповідав інший.
На що перший зізнавався, що руки тремтять лише від уявлення того, що його таки доведеться тримати», – розповідає донька Ольги Лукашівни Тетяна Звонюк.
Вона ледь стримує сльози – пригадалося, як тоді страх і розпач оселилися в душі, бо розуміла, як і кожна жінка, яка відпускала на війну чоловіка, що статися може будь-що.
«Тоді багато чоловіків йшло обороняти Україну. Але чого мої – всі? – риторично крізь сльози ставить запитання Ольга Лукашівна. І одразу пояснює: – Сини завжди були один за одним. І цього разу, якщо хтось із них ішов на війну, то й інші слідом. Такі вони в мене».
Не стали до лав ЗСУ після вторгнення росіян її старші сини Валерій, якого не взяли, бо він уже пенсіонер, та Василь, якого комісували за станом здоров’я. Всі інші її хлопці разом потрапили у 100-ту бригаду тероборони. Були на різних позиціях вздовж кордону з білоруссю, але бачилися, навідувалися додому.
Читати ще: «Мрію вижити і подорожувати», – військовослужбовець з Луцька Максим Денисенко
Бачаться зрідка і тепер. Хоч також перебувають на різних позиціях, правда, вже далеко від домівки, на Бахмутському напрямку. Там котрий місяць особливо гаряче, тож вдома їхні дружини, діти й мати постійно моляться та нетерпеливо чекають бодай якоїсь звісточки.
«Якраз днями наші хлопці відшукали можливість та зустрілися. Володя, Андрій, два Толіки, Сергій із сином Олексієм зібралися, сфотографувалися, підбадьорили один одного. Так би мовити, єдиним кулаком, щоб бути сильнішими. Вони ж теж переживають один за одного, бо, наприклад, брати Толя з Андрієм (були прикордонниками) і син Сергія Олексій зараз разом. А мій чоловік – зв’язківець. У нього інший напрямок роботи, тож в іншому місці. Сергій – у розвідці. Володя також в іншому батальйоні», — розповідає пані Тетяна.
Каже, що всі вони, усвідомлюючи постійну небезпеку, дуже переживають один за одного та ще за двох племінників, які нині також на захисті України.
«Як і Олексій, мій онук Андрій (син найстаршого Валерія) вже вдруге на війні. Він був медиком і працював у військовому госпіталі, коли росія вторглася на Донбас. Тоді хлопця покликали в АТО. Сьогодні він знову на захисті. Проходить військові навчання. Інший онук, тобто чоловік онуки Альони, Юрій, також брав участь в АТО/ООС. Як росія повномасштабно напала, у нього ще не закінчився контракт, тому автоматично опинився на війні. Зараз він опановує снайперську справу», – розповідає бабуся Ольга.
Читати ще: Волинський тероборонівець носить вишиванку під одностроєм та знає рецепт Перемоги
Вона впевнена в гідності всіх своїх хлопців, які стали на захист України. Мовляв, як змалечку рівнялися один на одного в хороших справах, так і тепер. Ніколи їй не було соромно за синів, а зараз і за онуків. Ятриться серце лише від того, що вони постійно в небезпеці.
«Виховала семеро дітей, маю 16 онуків та шість правнуків. Завжди жила так, аби іншим було добре. А зараз бачу, що й хлопці такі мої. Пішли воювати, бо відчували, що то їхній обов’язок. Тепер постійно думаю, як вони там», – зітхає бабуся.
Але як вони насправді там, ніхто не зізнається.
«А під час розмови за тими сльозами і не розпитаєш, що та й до чого», – каже.
Мати намагається не підпускати поганих думок, та розуміє, що війна – то біда. Тому на душі в неї постійно тривога. А ще печаль – не так давно відійшов у засвіти син Василь, з яким проживала. У 2015-2016-му він більш як рік був в АТО. Там втратив здоров’я, тож на війну його не взяли. Та, очевидно, постійна тривога за братів також далася взнаки. У березні він раптово помер.
«Зосталася я сама. І всім серцем прошу в Бога, щоб з війни мої захисники повернулися живими, щоб їхні дружини і дітки не горювали», – мовить Ольга Лукашівна.
Читати ще: Одне на двох ім’я і спільна мрія: рідну землю боронять батько й син з Волині
Її донька додає, що неспокій на передовій вони щоразу чують у телефонних розмовах: лунають постріли і вибухи. Але хлопці заспокоюють рідних, мовляв, то добре, що чути, гірше, коли тиша. Але постійні обстріли тримають у неабиякій напрузі захисників.
«Брат Андрій сказав, що для нього після Пасхи такої нації, як росіяни, взагалі не існує. Бо те, як вони гатили на це велике свято, з якою ненавистю намагалися знищити українців, навіть неможливо описати», – зауважує пані Тетяна.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
У щоденних молитвах вона просить для них Божого захисту та щиро сподівається на закінчення цієї клятої війни, пише газета Полісся.
Син Ольги Лукашівни Володимир – військовий на пенсії. Свого часу був прикордонником, потім близько року захищав Україну в АТО. Тож тієї ночі, коли росія розпочала повномасштабне вторгнення, йому зателефонували і сказали, щоб був готовим. Петрович, зрозумівши всю серйозність ситуації, одразу обдзвонив рідних і вже наступного дня усі зібралися на родинну розмову.
Кожен розумів, що очікувати від підступного ворога можна будь-чого, а тому у відповідь на питання «Ну, то що?» зібралися й вирушили до військкомату. Зять Анатолій, який з труднощами тоді повернувся з роботи на Київщині, сини Володимир, Анатолій, Андрій. А також Сергій зі своїм сином Олексієм. Сказав, що аж ніяк не може залишитися вдома, якщо його сина заберуть. Тому разом і пішли захищати рідний край.
Читати ще: «Я їх прошу – за малим дивіться»: волинянка чекає з війни трьох синів
«Їдемо з чоловіком та братом Толею до Каменя, а вони дорогою один в одного питають: «Ти хоч пам’ятаєш, як в руках тримати автомата?» «Бог його знає. Може, й пам’ятаю», – наче спокійно, та зрозуміло, що з тривогою відповідав інший.
На що перший зізнавався, що руки тремтять лише від уявлення того, що його таки доведеться тримати», – розповідає донька Ольги Лукашівни Тетяна Звонюк.
Вона ледь стримує сльози – пригадалося, як тоді страх і розпач оселилися в душі, бо розуміла, як і кожна жінка, яка відпускала на війну чоловіка, що статися може будь-що.
«Тоді багато чоловіків йшло обороняти Україну. Але чого мої – всі? – риторично крізь сльози ставить запитання Ольга Лукашівна. І одразу пояснює: – Сини завжди були один за одним. І цього разу, якщо хтось із них ішов на війну, то й інші слідом. Такі вони в мене».
Читати ще: «Мрію вижити і подорожувати», – військовослужбовець з Луцька Максим Денисенко
Бачаться зрідка і тепер. Хоч також перебувають на різних позиціях, правда, вже далеко від домівки, на Бахмутському напрямку. Там котрий місяць особливо гаряче, тож вдома їхні дружини, діти й мати постійно моляться та нетерпеливо чекають бодай якоїсь звісточки.
«Якраз днями наші хлопці відшукали можливість та зустрілися. Володя, Андрій, два Толіки, Сергій із сином Олексієм зібралися, сфотографувалися, підбадьорили один одного. Так би мовити, єдиним кулаком, щоб бути сильнішими. Вони ж теж переживають один за одного, бо, наприклад, брати Толя з Андрієм (були прикордонниками) і син Сергія Олексій зараз разом. А мій чоловік – зв’язківець. У нього інший напрямок роботи, тож в іншому місці. Сергій – у розвідці. Володя також в іншому батальйоні», — розповідає пані Тетяна.
Каже, що всі вони, усвідомлюючи постійну небезпеку, дуже переживають один за одного та ще за двох племінників, які нині також на захисті України.
«Як і Олексій, мій онук Андрій (син найстаршого Валерія) вже вдруге на війні. Він був медиком і працював у військовому госпіталі, коли росія вторглася на Донбас. Тоді хлопця покликали в АТО. Сьогодні він знову на захисті. Проходить військові навчання. Інший онук, тобто чоловік онуки Альони, Юрій, також брав участь в АТО/ООС. Як росія повномасштабно напала, у нього ще не закінчився контракт, тому автоматично опинився на війні. Зараз він опановує снайперську справу», – розповідає бабуся Ольга.
Читати ще: Волинський тероборонівець носить вишиванку під одностроєм та знає рецепт Перемоги
Вона впевнена в гідності всіх своїх хлопців, які стали на захист України. Мовляв, як змалечку рівнялися один на одного в хороших справах, так і тепер. Ніколи їй не було соромно за синів, а зараз і за онуків. Ятриться серце лише від того, що вони постійно в небезпеці.
«Виховала семеро дітей, маю 16 онуків та шість правнуків. Завжди жила так, аби іншим було добре. А зараз бачу, що й хлопці такі мої. Пішли воювати, бо відчували, що то їхній обов’язок. Тепер постійно думаю, як вони там», – зітхає бабуся.
Але як вони насправді там, ніхто не зізнається.
«А під час розмови за тими сльозами і не розпитаєш, що та й до чого», – каже.
Мати намагається не підпускати поганих думок, та розуміє, що війна – то біда. Тому на душі в неї постійно тривога. А ще печаль – не так давно відійшов у засвіти син Василь, з яким проживала. У 2015-2016-му він більш як рік був в АТО. Там втратив здоров’я, тож на війну його не взяли. Та, очевидно, постійна тривога за братів також далася взнаки. У березні він раптово помер.
«Зосталася я сама. І всім серцем прошу в Бога, щоб з війни мої захисники повернулися живими, щоб їхні дружини і дітки не горювали», – мовить Ольга Лукашівна.
Читати ще: Одне на двох ім’я і спільна мрія: рідну землю боронять батько й син з Волині
Її донька додає, що неспокій на передовій вони щоразу чують у телефонних розмовах: лунають постріли і вибухи. Але хлопці заспокоюють рідних, мовляв, то добре, що чути, гірше, коли тиша. Але постійні обстріли тримають у неабиякій напрузі захисників.
«Брат Андрій сказав, що для нього після Пасхи такої нації, як росіяни, взагалі не існує. Бо те, як вони гатили на це велике свято, з якою ненавистю намагалися знищити українців, навіть неможливо описати», – зауважує пані Тетяна.
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Коментарів: 2
Во!
Показати IP
8 Червня 2023 10:52
Пишаюся земляками!
Світлана
Показати IP
17 Червня 2023 15:59
Всіх знаю особисто.Пишаюсь,що у мене такі друзі.Земний уклін тьоті Олі за її дітей.
Додати коментар:
УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.