Є люди, яких забувають. Його не забудуть. Памʼяті Героя Олександра Мартинюка

Лучанину Олександру Мартинюку 7 січня мало б виповнитися 38 років. Він жив цікавим і насиченим життям. Ним захоплювалися, його любили, на нього рівнялися. Мав неймовірну здатність гуртувати навколо себе найрізноманітніших людей, умів дивувати й надихати своїм прикладом інших. Повсякчас готовий прийти на поміч, підставити плече, взяти відповідальність на себе. Був шляхетним, порядним, розсудливим, небайдужим і понад усе прагнув справедливості. Ідеаліст, інтелектуал, патріот. Сміливий, волелюбний і відчайдушний. Завше перший і там, де найважче. Він ризикував і не мав страху. Все йому було до снаги – талановитому, сильному, впертому, принциповому. Хай за що б не брався, доводив до кінця. Навіть, якщо це було на межі можливостей.

Найближчі й досі не ймуть віри, що його більше немає. Пекучий біль огорнув серця не лише найрідніших. Щирої, красивої усмішки й теплого, глибокого погляду Сашка бракує багатьом, хто його знав, поважав і любив.

Читати ще: «Такі хлопці не повинні гинути»: друзі згадують про загиблого Героя з Луцька Олександра Мартинюка

ПІШОВ НА ВІЙНУ ЗА ПОКЛИКОМ СЕРЦЯ

Рішення Сашка боронити українську землю від окупанта нікого не здивувало. Адже він, молодий і повен сил, не міг вчинити інакше. І хоч у 2014 році вже виконав свій обовʼязок перед державою, 24 лютого 2022 року знову покликало його на війну.

«24 лютого він був дуже збуджений і знервований, не знаходив собі місця, – пригадує рідна сестра Оксана Шепаткова. – Відчував поклик захищати Україну, та усвідомлення того, як переживатиме мама, не давало йому спокою. Не хотів казати правди, аби мамине серце знову не рвалося, аби їй не боліло».Зрештою, за кілька днів роздумів він таки пішов у військкомат, не чекаючи повістки. Відтак наприкінці лютого він знову потрапив на військову службу в 14-ту ОМБр.

А для рідних вигадав історію, мовляв, для нього знайшли посаду інструктора на полігоні, що він буде на місці й на передову не поїде. Позаяк вже чимало знає й уміє у військовій справі, то мусить бодай готувати до війни інших.Вдруге відправляти до війська єдиного сина мамі Катерині Андріївні було напрочуд важко. Та рідні бачили його муки і все ж таки погодилися. Розуміють, якби навіть впиралися до останнього, він все одно зробив би по-своєму.

«Просили щоденно виходити на звʼязок, але він одразу відрубав: так, як ми хочемо, не буде. Все одно вранці й увечері писали, телефонували йому, а він нам постійно дорікав, мовляв, відволікаємо його від важливої роботи і дарма хвилюємося», – розповідає сестра.Підозри, що Сашко на передовій, у сімʼї зʼявилися лиш в червні. Тоді тато Ксенофонт Дмитрович саме потрапив до лікарні, а з ним лежав боєць з 14-ї бригади, який і обмовився, мовляв, бачив його сина на житомирській трасі.

Тоді ж Сашко на кілька днів приїхав додому у відпустку. Запевнив рідних, що всього-на-всього людей підвозив. Мовляв, сам він на полігоні на Рівненщині, навчає інших.

«Тобто всю весну й літо ми нічого не знали, хоч підозри такі були: відчували, що Саша може просто не казати правди, аби оберігати нас від переживань, – зізнається Оксана. – І коли у вересні мені раптом зателефонувала Сашкова подруга Ліда й сповістила про поранення, мене кинуло в холодний піт. Ця звістка шокувала».Напередодні у вересні Сашко на кілька днів приїздив у відпустку до Луцька. З Польщі приїхала його рідна племінниця Марія, яку він дуже любив. Сімʼя Мартинюків тоді востаннє зібралася до гурту.

В суботу, 24 вересня, він виїхав на позиції, а вже в понеділок отримав поранення. Сестрі сповістили про це наступного дня. Батькам страшну новину спершу вирішили не повідомляти. Таким було прохання Сашка. Воно для нього було важливим.

ПОБРАТИМИ ВИТЯГЛИ З-ПІД ОБСТРІЛУ

Удача, яка супроводжувала командира саперного взводу, лейтенанта Олександра Мартинюка та його побратимів упродовж усієї війни, підвела їх 26 вересня. Того дня хлопці виконували бойове завдання поблизу села Лиман Перший Купʼянського району на Харківщині.Це була бойова розвідка. Сапери мали завдання розмінувати від ворожих боєприпасів дорогу, розчистивши її для піхоти й техніки, та замінувати територію своїми засобами. Все йшло за планом, Сашко виявив і знешкодив ворожі протитанкові й протипіхотні міни. Аж раптом хлопці зауважили попереду ворожу активність. Все вказувало на спостережний пункт противника. Від розвідників надійшла команда відходити. Дорогою назад Сашко вправно зібрав міни, на які могли наткнутися свої ж.Тим часом зарядили РПГ й піхотинець отримав завдання бігти вперед – стріляти у ворога. Проте замість рухатися розмінованою безпечною дорогою, він звернув у ліс, звідки було зручніше цілити у противника. Усе це бачив Сашко, кинувся бігти до нього й гукати, мовляв, там все заміновано, та було пізно. Необачний боєць наткнувся на розтяжку, а дрібні осколки влучили в Сашка. Піхотинець не вижив.

«У перші секунди ніхто не зрозумів, що Саша поранений, адже хлопець, який потрапив на розтяжку, дуже кричав, йому перебило ноги. Ми спершу кинулися до нього, хоч це було небезпечно. А коли почув знайомим голосом «пацани, допоможіть», то збагнув, що Саша постраждав. Не відразу зорієнтувався, де він, бо його форма зливалась із піском», – розповідає побратим Олег Вакульчук, який першим примчав на поміч командиру.«Найперше спитав, чи на місці руки й ноги, не відчував свого тіла. Надали йому допомогу, зупинили кров, яка йшла з рани на шиї, знайшли ноші, стали його виносити. Я його заспокоював, обіцяв, що не кинемо. Йому було вкрай важко говорити, але відразу попросив мене: «Олег, скажеш мамі, що я її люблю…» – із тремтінням у голосі пригадує боєць.

«Віднесли його метрів на сто, як у цю мить почалася стрілянина. Росіяни стали стріляти з БМП й автоматів. Саша лишився лежати на дорозі. Я вхопив його автомат. Ми прийняли бій, який тривав близько пʼяти хвилин. Ворог збагнув, що нас більше, а було нас близько сорока, і відступив. Крім того, вони не хотіли йти на свої ж міни, – пояснює Олег. – Поки тривала ця перестрілка, Саша щосили гукав: «Хлопці, кидайте мене, відходьте самі, рятуйтесь!»Проте стрільба стихла й хлопцям вдалося винести Сашка з поля бою, хоч евакуаційне авто було дуже далеко. Відтак його довезли в районний шпиталь у Шевченкове, а звідти до Харкова, де з нього дістали кілька осколків.

«Зателефонував мені з харківського госпіталю і каже: «Я тут трохи поранений… трохи серйозно. Зроби так, щоб мама з татом не хвилювалися. Не кажи їм, доки мені не покращає», – пригадує сестра Оксана.

Через кілька днів Сашка евакуаційним потягом доправили у Київ. І вже тепер сестра була вимушена зізнатися батькам, що їхній син важко поранений.

НАЙРІДНІШІ ВІРИЛИ В ДИВО

У Києві на вокзалі його вже чекали друзі Лідія та Богдан, які надзвичайно багато зробили для нього до поранення, збирали кошти на автівки й різне забезпечення, а тепер ладні були гори звернути, аби врятувати Сашка. Саме їм, надійному тилу, першими повідомили про нещастя, яке спіткало їхнього друга-воїна.«Його повезли в лікарню швидкої допомоги на Троєщину. Ми приїхали з ним і поставили лікарів перед фактом, що будемо поруч біля Саші. Мовляв, якщо не впустите нас у реанімацію, сюди приїде пів Луцька. Цей аргумент подіяв. Ми мусили знати правду про його стан, аби зробити максимум, щоб допомогти й не згаяти ні секунди», – пригадує Лідія Гонтар.І важко пораненому Сашку, який не уявляв свого життя без руху, бігав марафони, підкорював вершини, катався на велосипеді, брав участь у мультигонках і трейлах, літав на параплані, таки вдалося зберегти оптимізм. Він був налаштований на відновлення й реабілітацію, не скиглив і поводив себе, як справжній боєць. А рідні й друзі робили все, аби він не втрачав віри, був у доброму гуморі й мав мотивацію працювати над собою.Поруч із Сашком в лікарні весь час була сестра Оксана, допомагали двоюрідні брат з сестрою, друзі Ліда та Богдан.

«Коли побачила його, стало легше. Живий, при свідомості, в нормальному настрої, на диво не пригнічений, без розмов про те, що на цьому життя скінчилося. Навпаки – вірив у те, що йому покращає, – розповідає сестра. – Цікавився, як там його побратими і друзі, які новини на фронті, просив дивитися на карті, як просуваються наші війська, дуже цікавила його ситуація на тій території, де він був. Переглядав повідомлення у соцмережах, як мав сили – надиктовував аудіо, спілкувався з важливими для нього людьми».Лікарі обнадіювали й підтримували рідних, мовляв, з часом чутливість рук і ніг може відновитися. Верхня частина тіла – з високою ймовірністю, нижня – навряд, але і такі дива трапляються.

«Від шиї тіла він не відчував. У нього було поранення шийного хребця. Уламки від його ж кісток потрапили у спинний мозок. Витягли з нього всі дрібні осколки, які можна було дістати, й чекали поки спаде набряк. Тим часом він займався з реабілітологом і масажистом, робив успіхи, хоч були дні, коли йому було нестерпно боляче й важко. Взялися шукати різних лікарів, цікавитись реабілітацією за кордоном, підшукали ортопедичне ліжко для дому, – розповідає сестра. – Всіма силами налаштовували його на боротьбу, і він був готовий до цього виклику. Але ніхто не казав йому, що, можливо, решту життя доведеться провести у візку».

Як розповідає Ліда, коли Саша усвідомив, що може назавжди лишитися без ніг, то став говорити про Бостонський марафон, у якому беруть участь зокрема й поранені воїни.

«Жартував, мовляв, уже готується, і якщо не зможе бігти ногами, то змагатиметься на візку. Тобто він був готовий рухатися, попри все. І я певна: він вигравав би руками, був би в паралімпійській збірній. Він не припиняв би нас дивувати, – каже Ліда. – І коли він це говорив, у його очах була оця непереборна сила».«Здавалося б, все мало бути добре. 3 жовтня його перевели у відділення нейрохірургії. Нарешті зʼявився апетит. Як же світилися його очі, коли лікар дозволив трішки кока-коли, а потім і кави. Вже 5 жовтня помітили покращення – почав рухати передпліччям, ще не було чутливості кистей і дотики відчував слабо, але чутливість поволі зʼявлялася. Ми боролися на руку, біцепс ледь відчував, зі згинанням навіть дещо виходило, розгинати вдавалося гірше, – провадить далі Оксана. – Проте того ж дня я поспілкувалася з авторитетним лікарем, який вперше мені озвучив, що у подібних станах прогноз непередбачуваний, може настати навіть раптова смерть. І статися це може будь-якої миті – навіть через місяці, через рік. Я була ошелешена, але виду не подала».

Рідні не допускали думки про найгірше, а лікарі вочевидь берегли їх від переживань. Усе для того, аби не виказали свого хвилювання Сашку, якому й без того було непросто.

«Він у той день розмірковував, що, певно, доведеться продавати квартиру на шостому поверсі, шукати житло на першому, думати, як облаштовувати побут. Казав, що мені треба буде навчитися керувати автомобілем, бо він поки не зможе. І це був не вдаваний оптимізм, він справді знайшов у собі сили боротися. Ми так собі поговорили й Саша попросив пити. І я бачу, що він гірше ковтає, каже, що голова болить, говорити важко. Одразу ж вкололи знеболювальне і снодійне, забрали в реанімацію».

Того вечора, майже опівночі, Сашко впав у кому – обірвався тромб.

«Цю страшну мить не забути ніколи. Він дивиться на мене такими благальними оченятами й не може нічого сказати. Біля нього лікарі, метушня… А він пронизує мене своїм ясним глибоким поглядом… Він так хотів жити», – зі сльозами пригадує сестра й зізнається, що той останній благальний погляд закарбувався пекучим болем на все життя.

Наступного дня до Сашка приїхали мама й тато. Ще в середу він говорив з ними по телефону, довго не хотів, щоб вони приїздили, оберігав їх до останнього, але того дня погодився, хоч і з умовою – просто відвідають і поїдуть додому. Та побачити сина з ясним поглядом їм не судилося.

Пообіді 8 жовтня серце Олександра Мартинюка зупинилося… Йому було лише 37…

ПАТРІОТИЗМ РОДОМ З ДИТИНСТВА

Сашко народився у звичайній родині. Тато – корінний волинянин, мама – родом з Київщини. Зростав життєрадісною й спраглою до пізнання світу дитиною. До школи пішов у 6 років, хоч із повним ранцем машинок, але на ту мить умів і читати, і лічити, був напрочуд кмітливим та артистичним. Шибеником й непослухом ніколи не був. Ріс спокійним і розважливим хлопцем, не хуліганив, ні з ким не конфліктував і не бився, поганих компаній не мав.«А от непосидючим був страшенно. Завжди енергійний, у русі, постійно бігав десь із хлопцями: то у мʼяча, то якісь камінці шукати. Заманити в хату, аби поїв, було нелегко, це хлопча повсякчас було зайняте своїми важливими дитячими справами. Не нудився ніколи. Мав колекцію палок – і не дай Боже хоч одна зникне, – з теплом та усмішкою пригадує сестра Оксана. Їй, старшій на 12 років, часто доводилося за ним доглядати. – Під столом мав справжнісінький гараж, і всі машинки стояли за порядком. Був дуже уважним, і щойно побачить, що якась машинка стоїть не на своєму місці, ми отримували добрячого прочухана, мовляв, не лізьте, куди не слід. Дітлахом мріяв стати далекобійником. Казав: «Буде в мене велика машина, ви туди всі поміститесь і я буду вас возити, куди захочете».Шкільна наука Сашку давалася легко, розповідають рідні. Був дуже здібним, мав добру пам'ять, все швидко схоплював. Оцінки завжди мав хороші, хоч ніколи над ними не зациклювався.«Свідомо вчитися почав у шостому класі. Вже тоді він розумів, яку роль у житті відіграють знання. Не було таких предметів, які йому були б не до снаги, – провадить Оксана. – Не знаю, чи розумів він глибину й важливість історичної науки у школі, але уже в дорослому віці часто дивував нас знанням якихось дат й тем з історії. Непогано знав англійську».

Після школи, яку закінчив із золотою медаллю, вступив у луцький політех, освоював компʼютерні технології, вивчав автоматизовані системи управління виробництвом. Закінчив виш із червоним дипломом й відтак працював за спеціальністю.

«Обраний фах йому подобався. Вчився добре, всі курсові й дипломні готував сам. Не було нічого такого, за що Сашко взявся б і не впорався», – відзначає сестра.

У 19 років надзвичайно перейнявся Помаранчевою революцією, щодня ходив на мітинги, нічого не боявся. І коли мама з сестрою дорікали й переживали, аби його не вигнали з університету, Сашко вразив рідних своїм світоглядом. «Якщо всі будуть боятися, ми ніколи не виліземо з того клятого совка», – наполягав він.

«І мені стало соромно, бо він, хоч такий юний і без життєвого досвіду, був правий. Ми, люди старшого покоління, боялися змін. А він мав характер і не боявся висловлювати власну думку, – зізнається Оксана. – А вже на Революції Гідності він приєднався до луцьких самооборонівців і багато часу провів у Києві. Теж дуже переживали, аби не потрапив у вир тих драматичних подій. Заспокоював, переконував, що все нормально. Ніколи не хотів розказувати про якусь небезпеку».

Патріотизм й загострене почуття справедливості у Сашка, схоже, від дідуся Дмитра Мартинюка, який був звʼязковим у підпіллі. Малим він проводив із дідом у селі чимало часу. Про те, що чоловік належав до лав УПА, родина дізналася лише перед смертю старенького. Він, призваний у 1939 році до польського війська, брав участь у Другій світовій. І лиш в останні роки повідав про це родині. Однак стримано, без деталей, як згодом і його онук.В армії Сашку служити не довелося, закінчив військову кафедру в університеті й отримав звання офіцера запасу. Та й сімʼя не бажала, аби юнак потрапив в українську армію зразка початку 2000-х.

І хоч військова кафедра була радше формальністю й по суті знань та досвіду він не мав, але коли у 2014 році Росія напала на Україну, на другий же день подався у військкомат – без вагань і повістки. Так навесні потрапив у 51-шу ОМБр.

«Зателефонував і поставив нас перед фактом. Сімʼю його рішення вразило. В ті часи всі боялися й уникали армії, а він без жодного військового досвіду. Ми просто не уявляли, чим він може бути корисним армії, а думки про війну навіть не допускали. Та він наполягав, що це його громадянський обовʼязок. Зі сльозами на очах зібрала йому сумку й передала у Володимир», – пригадує сестра.«Тоді він був у шоці від всього побаченого в армії, нереформованій і зовсім не готовій до війни. Молодий і емоційніший, у той час він більше ділився з нами враженнями, але коли потрапив на схід, зрозумів, що треба фільтрувати сказане й оберігав нас від правди. Запевняв, що у безпеці, мовляв, завжди в штабі на Дніпропетровщині. А насправді йому довелося побувати у багатьох гарячих точках, зокрема на Савур-Могилі. Коли сталася Іловайська трагедія, ми з ним теж довго не могли звʼязатися. Так і не знаємо усієї правди про те, в яких подіях він брав участь і що пережив. Але тих пів року, поки він був у зоні АТО, для нас були нестерпними, – розповідає Оксана. – У жовтні їхня бригада повернулася на Волинь, і до квітня 2015 року він ніс службу вже тут, у військовій частині. Ми тоді зітхнули з полегшенням. Саме тоді розформували 51-шу бригаду й створили 14-ту. Тому фактично демобілізувався уже з 14-ї бригади».Повернувшись до цивільного життя, у Сашка була страшна депресія, розповідає сестра. Довго був пригнічений, дуже знервований, не хотів розмовляти. Навіть на свій улюблений велосипед сідав украй рідко, хоч раніше жити без нього не міг.

Згодом якось відійшов від війни і восени 2015 року вирішив балотуватися в Луцьку міську раду. Прагнув долучитися до змін у державі, бодай у своєму місті. Стати депутатом тоді не вдалося, але результат був хороший. До слова, цей запал не згас у нього і на останніх місцевих виборах, він знову спробував свої сили, але через нову виборчу систему отримати мандат виявилося непросто.

Тоді ж, у 2015 році, стартував набір у патрульну поліцію. Олександр дуже загорівся реформою й вирішив спробувати власні сили.

Олександр Мартинюк був старшим інспектором з особливих доручень у відділі моніторингу. Тоді ця посада була рівноцінною посаді заступника начальника відділу. Проводив службові розслідування.

«Це була людина, в якої можна було багато навчитися. Він добре знав законодавство, не маючи при цьому фахової освіти. Опановував юриспруденцію самотужки. Завжди намагався дістатися до суті питання. Ніколи не був однобоким й завжди старався бути обʼєктивним, критичним, розглянути ситуацію з усіх сторін. Кожен випадок, який доводилося розслідувати, він ретельно вивчав, обдумував, аналізував, збирав максимум інформації для цілісного розуміння. Вичитував закони, радився з іншими, аби не помилитися, – пригадує його друг-полісмен Антон Мандзик. – Спочатку йому дуже подобалася ця робота. Йому було цікаво вчити колег, ділитися досвідом і знаннями, допомагати іншим розвиватися. Хоч за кілька років роботи зʼявилися моменти, з якими він не міг миритися. Траплялося, що він намагався добитися правди, а керівництво натомість шукало в його попередніх діях якісь помилки, щоби пригасити його завзяття».«Хоч і розумів, що труднощі неминучі, все одно був розчарований, коли справи розліталися в судах, негідною поведінкою деяких колег, випадком, коли на Київщині патрульні застелили хлопчика. Вирішив для себе, що це не та поліція, яку він прагнув бачити, і у червні 2019 року звільнився», – додає сестра Оксана Шепаткова.З того часу він займався промисловим альпінізмом, виконував різні висотні роботи. Саме цим заробляв на життя, ні від кого не залежав. Відтоді ж з головою поринув у спорт.

АМАТОР, ЯКИЙ ДАВАВ ФОРУ МАЙСТРАМ СПОРТУ

Сашкова любов до спорту почалася з велосипеда. Після університету він потрапив у луцьку велотусовку. Їздив у велопоходи в гори, міг вранці виїхати з дому, цілий день крутити педалі за сотню кілометрів від дому й тільки ввечері повернутися, або ж поїхати на ровері по снігу святкувати Новий рік у лісі. Він умів дивувати й не знав обмежень.Друзі часто називали його Мартензом. І це прізвисько стало для його друзів легендарним.

«Саня був нашим суперменом. Під час велопоходів у гори, коли підйом на вершину ставав настільки крутий, що крутити педалі було нереально, і ти вже просто вимушений сунути велосипед і йти, Мартенз завжди крутив. І у нас народився такий прикол – висоту і рівень складності ми стали вимірювали «мартензами». Один «мартенз» – це коли ти вже повзеш, а Саша ще їде. Так виникли пів «мартенза», чверть «мартенза», – усміхається Ліда. – Але бувало й так, що він виїздив на гору, потім спускався вниз по чийсь велосипед й виїздив легенько вдруге, наздоганяючи інших. Неймовірна людина».Під час роботи в поліції неабияк зацікавився бігом. Збагнув, що у нього добре це вдається, і дуже захопився. Швидко і багато бігав, але ніде своїми досягненнями не хизувався, не збирав лайків у соцмережах. Брав участь у силі-силенній змагань і півмарафонів, а у 2018 році подолав 42 кілометри на марафоні у Стамбулі.«Він міг пробігти півмарафон у Луцьку й бути першим в абсолюті у своїй віковій категорії, а вже через тиждень показати ще кращий результат на півмарафоні у Ковелі. Спортсмени після такого тиждень не ходять, а він пробіг! З його можливостей дивувалися навіть майстри спорту, – розповідає подруга Ліда. – А позаторік він узагалі примудрився пробігти забіг Святих Миколаїв задом наперед, вразивши й потішивши усіх своєю витівкою, тому що це нереально важко й незручно».Понад усе полюбивши біг, Сашко в останні роки захопився ще й спортивним орієнтуванням, де треба одночасно і бігти, і думати. На змаганнях з орієнтування він теж збирав призи й навіть планував переходити у вікову категорію «еліти». Тобто він, 37-річний, прагнув на рівних змагатися із 21-річними. І при цьому не був майстром спорту.«Спорт для нього був відпочинком і способом життя. У Сані були надзвичайні задатки, і якби він почав розвивати їх ще у дитинстві, то міг би стати спортивною зіркою. Він був нереально витривалим. Коли було фізично важко або щось не вдавалося, він завжди казав, мовляв, усе це лише в твоїй голові. І ти розумів, що він має рацію, – розповідає його товариш, орієнтувальник, а нині тероборонівець Тарас Мельник, який важко переживає втрату, адже Олександр Мартинюк був йому наче старший брат. – У нього були амбіції і потенціал вистрілити десь на чемпіонаті світу зі спортивного орієнтування. Він готувався до цього. Мріяв вибігти марафон із темпом 3,30. І я певен, що йому це вдалося б. Легко йому давалися трейли. Все, за що брався, вдавалося. Може, не завжди легко, але якщо починав, то доводив до кінця».До слова, вже під час війни ЗСУ формували національну збірну команду зі спортивного орієнтування. Сашу туди теж запрошували, але йому так і не вдалося вирватися на збори – не міг кинути своїх побратимів на передовій. Хоча у жовтні він міг представляти Україну на регіональному чемпіонаті світу зі спортивного орієнтування в Польщі.Олександр Мартинюк захоплювався туризмом, взимку змагався в екстремальних туристичних перегонах, влітку брав участь у сплавах на байдарках, літав на параплані. Любив екстрим і адреналін. Крім того, тренував розум, граючи у різноманітні квести й інтелектуальні конкурси.«Його спортивні здібності й досягнення були для нас чимось дивовижним, бо ми й подумати не могли, що він такий витривалий і здатен на рекорди, – зізнається сестра Оксана. – Справа в тім, що у дитинстві він часто хворів, навіть мав звільнення з фізкультури. Тому ми завжди дуже пишалися його успіхами».

ОБОЖНЮВАВ ГОРИ Й ДАРУВАВ ЇХ ТИМ, ХТО НЕ МІГ ХОДИТИ

Олександр Мартинюк за своє коротке життя зумів побувати на багатьох вершинах, а рідні Українські Карпати знав як свої пʼять пальців.Як розповідає Антон Мандзик, щонайменше з десяток разів Сашко з друзями брав участь у так званих інклюзивних походах у гори, під час яких небайдужі добровольці виносили на карпатські вершини людей на візках:

«Саня запрягався і ніс візок. І робив це з превеликим задоволенням. Він дуже любив гори і хотів, аби ті, хто не може самотужки дістатися на вершину, теж бачили ці красоти. Він був небайдужим і допомагав втілювати мрії незнайомих йому людей. Певна річ, це було важко, але благородна мета підносила дух. Він просто обожнював гірські краєвиди, а в Українських Карпатах, мабуть, не було місця, де би він не був. Він їх і обходив, і оббігав, і обʼїздив на велосипеді вздовж і впоперек».

Кілька років тому Саша підкорив найсхідніший пʼятитисячник Кавказу – гору Казбек у Грузії.«А якось ми поїхали на Риси, це найвища гора у Польщі, 2500 метрів. Піднімалися по коліна у снігу, це було дуже ризиковано. Ми не очікували такої стихії, дехто з нас був слабо одягнений. Саня міг спуститися першим, але бачив, що ми замерзаємо, тому йшов останнім, аби з нами нічого не трапилося. Він міг поділитися своїми речами, зняти з себе і віддати останнє, – ділиться спогадами Антон. – Таким він був по життю – міг чимось пожертвувати, аби допомогти іншим».Його витривалістю захоплювалися на будь-яких змаганнях. «Усі вже вибились із сил, а Саша біжить попереду й гукає, мовляв, зараз збігаю на іншу гору і вас наздожену. Ми вже не можемо йти, а він собі бігає, наче й не втомився, – відзначає Антон Мандзик. – Цей хлопець завжди йшов попереду, але ніколи не хизувався цим. А ми постійно з цього жартували й міряли складність гори славнозвісними «мартензами».Про неабияку витривалість і сміливість свого командира розповідає і його побратим Олег, який був поруч із першого дня війни.

«Бувало, долаємо кілометрову відстань й несемо на собі по чотири сорокакілограмові міни. Всі вже падають від безсилля, а Саша йде собі і не подає виду, що важко. Й ми шкандибаємо за ним і чекаємо, коли він нарешті втомиться. Дуже сильний і витривалий був, ми мали на кого рівнятися. Він навчив мене орієнтуватися по карті, дуже добре на цьому розумівся, а це незамінні на війні знання, – пригадує Олег Вакульчук. – Ми бували у багатьох ризикованих ситуаціях і в різних куточках фронту, неодноразово могли загинути, але з Сашею завжди було спокійно і легко, з ним було весело, хоч були й важкі моменти, доводилося бачити смерть. Ще влітку йому мали дати медаль за мужність, але через бюрократичні перипетії за життя отримати відзнаку за достойну службу нашому Сані не вдалося. Отримає посмертно…»БІЛЬ, ЯКОМУ НЕМА КІНЦЯ-КРАЮ

Батьки Олександра Мартинюка були вражені тим, скільки людей зустріло траурний кортеж із тілом їхнього сина й скільки люду проводило його в останню путь. Адже навіть не підозрювали, що їхню дитину любить і шанує так багато незнайомих їм людей.«Ми знали, що у нього багато друзів, що він їх дуже цінував, але навіть не здогадувалися, що їх така сила-силенна. Ми вдячні кожному. Вдячні побратимам, які не лишили його на полі бою. Вдячні усім, хто підтримував і допомагав. Та біль не вщухає. Нестерпно. Дуже його бракує», – каже Оксана.

«Наснився мені двічі. Шукав у мене вдома їсти. Я йому пропоную і те, і се, а він відповідає: «Я розберусь». У цьому «я розберусь» був увесь він, – пригадує жінка. – А перед сороковинами наснилося, що я зустріла його на вулиці у військовій формі і здивовано промовляю: «Саша, ми ж тебе поховали, що ти тут робиш? Чому ж додому не приходиш? Ти ж знаєш, що ми тебе чекаємо». А він показує свої протези й каже, мовляв, так буде краще. І йде. Я стала наздоганяти, бігла з усіх сил, але так і не наздогнала…»11 жовтня, після похорону, друзі Сашка влаштували на його честь памʼятний вечір в його улюбленому пабі. Сміялись, втирали сльози й ділилися теплими спогадами про свого Героя – супермена Мартенза. Все, як він хотів би…«Саша був дуже добрим і світлим. Любив, щоб усе було правильно. Був авторитетом для своїх друзів. Мав гарне почуття гумору, умів розважатися і дотепно жартувати, був душею компанії і дуже подобався дівчатам, хоч сам цього не помічав. Не вважав себе героєм, – розповідає подруга Ліда, яку Сашко дуже любив, якій довіряв і з якою ділився найсокровеннішим. – Час не лікує, він лиш притуплює той нестерпний біль, який відчуває серце із втратою найближчого друга. Є люди, яких з часом забувають, але його точно не забудуть. Він був неймовірним і залишиться таким навік».

*****

У вересні, коли Сашко приїздив до Луцька, його друзі-волонтери з «Ангару» записали з ним інтервʼю. За два дні після цього він отримав поранення.«Ніколи не знаєш, що тебе чекає наступної миті… Небезпека є на кожному кроці», – констатував командир саперного взводу Олександр Мартинюк.

Він не вважав себе героєм, але загинув як герой, поклавши своє життя на вівтар української незалежності. Вічна тобі памʼять і шана, кращий з кращих!

Ірина КАЧАН

Фото з архіву Олександра Мартинюка, його сімʼї та друзів

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---