«Якщо мене вночі викликають в операційну, я не питаю, хто це і звідки, я питаю, яка ситуація і чим можу допомогти», – волинська лікарка

Завідувачка акушерсько-гінекологічного відділення Ківерцівської ЦРЛ, депутатка Волиньради Людмила Тимощук в ефірі програми «Про життя» телеканалу «Аверс» розповіла про дитячі мрії, життєвий вибір, свою професію та себе в цій професії, про труднощі, з якими щодня доводиться зіштовхуватися медикам, та про те, що по-справжньому надихає.

Людмило Анатоліївно, коли ми були в Ківерцях у медичному коледжі, на дошці пошани бачили й ваш портрет. Чому ви обрали той медичний коледж?

Не повірите, дуже випадково. У мене є старша сестра, яка завжди казала, що буду лікарем, а я літала десь в хмарках і хотіла стати геологом. Але закінчивши восьмий клас, я сказала, що до школи не піду далі. Ми з мамою поїхали в Луцький медичний коледж (на той час це було медичне училище) подавати документи. Але щось із тими документами не так було і ми приїхали назад, закупили книжки для дев’ятого класу, а це вже було закінчення прийому документів. Я почала плакати. Сестра на той час готувалася до вступу в медичний інститут, на мене увагу звертали менше. А тоді від нашого села Звірів Ківерцівського району ходив автобус на Ківерці о 2:17. Сестра запропонувала поїхати туди, оскільки там теж було медичне училище. Ми й поїхали. Віддали з мамою документи, до екзаменів лишався день чи два. Сестра з батьком поїхали в Чернівці у медичний інститут вступати, а я – на екзамен в медичне училище.

Першим був диктант з української мови, а через два дні – математика. За диктант я вперше в житті отримала трійку, пам’ятаю, як сиділа на порозі і плакала, бо такої оцінки в мене ніколи в житті не було. На екзаменах завжди йшла відповідати першою, але коли складала математику, то пішла останньою зі всіх абітурієнтів. Коли готувалася, попросила додатковий папір, бо мені не вистачало місця. Викладач підійшов до мене, коли я писала, і сказав, що нарешті це завдання виконано, можна закінчити прийом. І кажуть мені: «Ми вас вітаємо, ви вступили». Я отримала 5, тому що це завдання я розв’язала єдина з абітурієнтів, які були до мене.

Я прийшла до мами на роботу і повідомила, що вступила. Вона запитала, яка була перша оцінка, я сказала, що трійка, а вона мені: «То де ж ти вступила?». Але через кілька днів надійшло вже офіційне повідомлення.

Підсвідомо я хотіла бути медиком, тому що з класу п’ятого збирала лікувальні трави. У мене була сусідка, яка на цьому зналася, і мене навчила. На горищі літньої кухні була вивіска «Аптека», і всім родичам вхід туди було заборонено, тільки я могла заходити. А доля привела мене до Ківерцівського медичного училища.

Ви не шкодуєте, що все ж не стали геологом, як того хотіли?

Я думаю, що стала геологом, тому що заходжу в жіночу сутність і шукаю щось хороше, я акушер-гінеколог. Гадаю, моя мрія здійснилась, медицина – це моє.

Коли ви зрозуміли, що пошук хорошого – це ваше і ви можете це знайти?

Мені дуже легко було навчатися в медучилищі, у мене відмінна пам’ять. Бувало таке, що я не читаючи знала. В інституті, коли, траплялося, гуляли довго, а наступного дня треба було на парах відповідати, то одногрупники виштовхували мене, і я могла розповісти навіть до класифікації хвороб все, а потім сама дивувалась, де воно у мене взялося.

Ківерцівське училище вочевидь вас спрямувало далі. Тобто ви чітко знали, що будете лікарем, уже навчаючись там?

Навчаючись в медичному училищі, особливо на останньому курсі, я багато вчила хімії, фізики, готувалася до вступу в медичний інститут. Я бачила досвід сестри, йшла за нею, доганяла. Відразу після училища я не вступила до інституту. Не розуміла, як можна не вступити, якщо все знаєш. Я поїхала сама вступати, одночасно здала документи та заселилася в гуртожиток, лишившись на екзаменаційну сесію. Не хотіла, щоб біля мене хтось був, щоб хвилювалися за мене, не люблю цього.

І не любите, щоб шкодували, мабуть?

Ні, не люблю, щоб мене шкодували. У мене червоний диплом після медичного училища. Я готувалася більше до хімії і була впевнена, що екзамен складу на п’ять. На всі питання відповіла, задачу розв’язала двома способами і сиділа, як на іменинах, думала, що вже вступила. Не розуміла, чому кажуть, що так тяжко вступити в інститут, це ж дуже легко. І тут мені почали ставити дуже багато додаткових запитань, були навіть такі, що не стосуються хімії, а я до таких запитань не була готова. Мені поставили четвірку, а я не настільки була готова до того, щоб складати інші предмети, може, я їх і склала б.

Порадитись, напевно, не було з ким?

Так, напевно, це була моя помилка, що поїхала сама. Але не шкодую. Я пішла працювати медичною сестрою в неврологічне відділення Луцької міської лікарні. Подала документи і відразу написала заяву на відпустку за власний рахунок на час вступу й повернулася туди. Я дякую долі, що попрацювала медичною сестрою, тому що не так сприймала після медичного училища медицину, як почала сприймати її, працюючи. Я дізналася всі нюанси професії з нижчих ланок, і це корисно для медичного працівника, особливо для лікаря, тому що я знаю основи догляду, знаю, які таблетки й коли давати, які вони на вигляд, знаю, які ін’єкції куди вводять. Я дізналася дуже багато, і це допомогло мені в майбутньому бути лікарем. Дякую долі, що не вступила.

А жіночим лікарем чому стали?

А жіночим знову випадково. Це доля, я, напевно, не розуміла, що так має бути. Працюючи в неврології, відповідно, я почала її вчити. Знала всі інсульти, тоді не було чергових невропатологів з нами, поступали пацієнти, я знала, яка ситуація. Вже покійний тодішній завідувач відділення Іван Михайлович Прокопюк мені допомагав. Я вміла блокади робити, він мене вчив брати пункції. Вступати я готувалася свідомо, і це мені допомогло, тому що навчаючись в інституті, неврологію я знала дуже добре, часом професор не вірив, що можу таке знати, а я це вивчила на пацієнтах і з клінічної точки зору.

Я думала бути невропатологом, але так склалося, що на четвертому курсі акушерство у мене почав викладати новий викладач, який був зі мною профоргом. Його, молодого аспіранта, навантажили гуртком акушерства. А мене він зробив старостою, я ж не могла відмовити своєму викладачу, знаючи його. Як староста гуртка мусила ходити на всі ці засідання, бо ж я дуже відповідальна. Трохи провадила наукову роботу, хоч хотіла це робити тільки з неврології, це був 4 курс. Наприкінці п’ятого курсу лишилась на лікарській практиці в Чернівцях, пішла в деканат, мені сказали писати заяву на акушерство, оскільки в мене бал був майже 5, бо нас тоді ще спрямовували за висотою бала і громадською діяльністю, за гуртками.Я написала заяву і пішла на акушерство, але все-таки хотіла бути хірургом. У дитинстві, крім того, що збирала трави, ще й бабці збитки робила. Вона вирощувала гусенят, а я їх часом «оперувала», дивилася, що всередині. Хотілось мені оперувати, я розуміла, що загальним хірургом не піду, це тяжка спеціалізація, загальний хірург – це чоловіча специфіка, як на мене. Вирішила: піду в гінекологію, не в акушерство, буду хірургом-гінекологом. Так стала акушером-гінекологом. Я пішла вчитися оперативної техніки в онкологічний диспансер гінекології, більш як пів року я там оперувала нарівні майже з хірургами, асистувала, щоб навчитись оперувати. Акушерство мене не дуже приваблювало, але життя розпорядилося по-іншому.

Як ви вважаєте, для вас це справді було визначено чи ви собі те ремесло здобували випадково?

Нічого випадкового в житті не буває, я, напевно, не настільки усвідомлювала, що це має бути, але життя підштовхує тебе туди, куди ти маєш потрапити, якщо не пручаєшся дуже.

От ви кажете, що бали високі мали в інституті. Зізнайтеся, тоді, коли ви вчилися в Чернівецькому медінституті, книжки і лекції були російською чи вже українською?

В Чернівецькому медичному інституті ми навчались тільки російською мовою, це був ще Радянський Союз, а от закінчила інститут вже в Україні. У нас була група активних студентів, ми до другої ночі писали сценарій, щоб всі урочистості пройшли українською. Ректор подивився і сказав: «Это всё хорошо, но сделаем на русском языке». І в нас був випуск російською мовою. Я не скажу, що мені було складно, тому що книжки були російською, ми вже й думали цією мовою. Хочу вам сказати більше: коли я приїхала додому, пішла на роботу, писала історії хвороб українською мовою, звісно, мені було тяжко часом писати букву і. Але це тривало недовго, бо це все ж генетично наша рідна мова.

Тобто ви фактично завершували навчання і розпочинали професійну практику на такому собі зламі? У медицині дуже важливо було, коли з’являлась медична термінологія. Це ж складно було, особливо для викладачів.

Так, я маю особистий досвід тої складності. Коли закінчила інтернатуру та пішла на роботу вже в Ківерці, мені запропонували викладати в медичному училищі і лекції я читала вже українською, часом думала, як правильно сказати. Історії хвороб я вже легко писала українською, а от викладати було важкувато, тому що в голові у мене термінологія була закладена російською мовою. Але ж людина звикає.

Спілкуєтеся з вашими одногрупниками, які роз’їхались?

Звісно. У нас у Viber є група нашого випуску. Він був дуже великий – 370 людей, у цій групі наразі є 290. Ми всі спілкуємося. Є Тимощук Людмила, тільки Володимирівна, яка живе в Канаді, ми навчались у паралельних групах і нас часто плутали викладачі. Ми мали з нею деякі нюанси, тому що вона не так ходила на заняття, як я. Є також багато одногрупників у Чернівцях, є в Хмельницькому, у Києві, які мають свої інститути, є в Росії, є в Донецьку.

Тобто всі, хто випустився, не залишили медицину?

На жаль, дуже багато розумних людей залишили медицину. Це були 90-ті роки, безгрошів’я. Закінчивши медичні інститути, дуже багато наших хлопців стали підприємцями. Староста моєї групи, дуже розумний, не працює в медицині. Комсорг курсу в Чернівцях на базарі. Дуже шкода, бо це люди, які багато чого могли би принести в медицину. Вони про це не шкодують, бо мають досвід іншого життя. Держава, вкладаючи в освіту, особливо в медичну, мала би цих людей тримати, щоб вони віддали іншим свої знання.

А хіба зараз не так?

І зараз так. Зараз багато дітей, які закінчують медичні ВНЗ, їдуть за кордон, тому що прожити на нашу заробітну плату, особливо лікаря-початківця, який нічого не має, нереально.

Як ви вважаєте, це тому, що ми не вміємо бути вдячними лікарям, від яких іноді вимагаємо мало не дива?

Не тільки тому. Перше – це ставлення держави до лікаря. Чомусь так склалося ще за часів Сталіна, який сказав, що хорошого лікаря прогодує народ. Тоді почалися мізерні лікарські заробітні плати, хоча за Радянського Союзу казали, що лікарі жили добре, вони мали заробітну плату 100 рублів. Але на той час бути лікарем було досить поважно, суспільство ставилось до нас по-іншому. Потім, коли настала наша вільна Україна, не знаю, з чого це пішло, що люди почали до нас ставитися негативно. Я не кажу за всіх лікарів, тому що в кожній професії є різні люди. Є люди, які віддані своїй професії, є ті, які потрапили туди випадково. І на самих цих випадковостях не можна формувати думку про всіх лікарів, мене це дуже ображало. Люди почали ставитись до нас як до заробітчан, хабарників, непрофесіоналів. Наразі повага повертається, і це помітно, напевно, той самий коронавірус зробив свою справу, люди побачили, які потрібні медики. У жодній з країн світу таких мізерних заробітних плат у лікарів, як в Україні, немає. В усьому світі найбільш оплачувані спеціальності – це хірург, анестезіолог і трансплантолог.

Можливо, ви не вмієте голосно заявляти про себе, як це політики люблять і вміють робити. А ви просто щодня робите ту свою роботу, вам немає навіть коли себе показувати.

Лікарі настільки гуманні, що не можуть піти на страйк, от як вчителі колись ходили, лікарі не ходили. Бо коли підемо страйкувати, то залишимо людей, які потребують нашої допомоги. А це неможливо. Напевно, через наше сумління ми й страждаємо.

Зараз вас починають бачити. Як вважаєте, чи може це означати, що ставлення до лікарів усе ж зміниться?

Все залежить від бажання керівництва держави. Я оптимістка і все життя сподівалась, що у нас щось зміниться. Зміни міністрів наших не давали нам жодної надії. Почалася реформа і ми побачили світло, але це світло тільки дещо зажевріло для первинки. Для вторинної ланки, на якій я працюю, це тяжко. Я не принижую лікарів інших спеціальностей, але йдучи в операційну, ти завжди несеш відповідальність і завжди під час операції стискається серце, навіть якщо вона йде гладко. Тому що один порух твого леза може коштувати життя. Якщо люди говорять, що лікар погано прооперує, бо не заплатив, то хочу сказати, що такого не буває. Найгірший хірург хоче зробити якнайкраще, в нього може не вийти через його невміння чи незнання, а може, через випадок. Хірург йде в операційну, щоб упоратися. Якщо щось іде не так, ви не уявляєте, скільки емоційних сил витрачає той хірург, щоб вийти з операційної.

Тому я сподівалась, що нас все ж почують і нам все ж щось поміняють, ті ж заробітні плати, щоб люди не думали, що потрібно комусь «дякувати». Ви не уявляєте, наскільки це принижує лікаря. Взагалі, що ми мали отримувати більше, то отримуємо ще менше. Максим Степанов заявляє, що буде підвищення, і ті медичні заклади, які підлягають скороченню будуть існувати, треба продумати шлях їх збереження. Я погоджуюсь, що всі лікарні не мають бути інтенсивного лікування. Тому що медицина досить дорога галузь в усьому світі. Але мають бути відновні лікарні. У світі після інсульту люди виходять на роботу, а все тому, що з ними працює дуже багато спеціалістів після гострої фази, у нас цього немає. Потрібно заповнити цю нішу. У нас має розвиватися трансплантологія. Я дуже щаслива, що у нас це все почалося з Ковеля. Ми маємо це розвивати, дарувати життя. До речі, трансплантологія в світі почалася з України, а потім це все тими недолугими законами придушили, тому що в лікарі почали бачити злочинця. Все залежить від вищої влади. Як тільки вища влада побачить у нас достойних людей, все налагодиться, я вважаю так.

На рівні депутата районної ради, обласної ради можна підштовхувати, допомагати центральній владі бачити те, про що ви кажете?

Ми це і зробили. Я щаслива, тому що прийшовши у обласну раду, почала говорити про медичні заклади. Я казала: якщо ви даєте кошти на медицину, це не ремонти. Так, держава зобов’язана мати свої заклади в належному вигляді, адже там мають лікуватись люди, але й необхідно давати на апаратуру. І це почули. Завдяки Ігорю Палиці ми почали фінансувати наші обласні медичні заклади. Закінчили перинатальний центр – це наша гордість. Це ремонт інфекційної лікарні, який був на часі, тому що якби не було ремонту, як ми лікували б там зараз пацієнтів з коронавірусом? Це ремонт і устаткування онкодиспансеру, психлікарні, тубдиспансеру тощо.

Ми побачили, якими недолугими є тарифи НСЗУ. Порахувавши їх, ми побачили, що такі заклади, як тубдиспансер, психлікарня, госпіталь ветеранів війни зникають, вони не будуть фінансуватися. Ми почали звертатися до вищої влади, писали звернення від сесій, від медичної комісії і все-таки нас почули. Особисто я, спілкуючись у «Фейсбуці» з Максимом Степановим, написала про тариф на пологи, що вісім тисяч з копійками на фізіологічні пологи тільки й вистачить, а є ще ж патологічні пологи, навіть не кесарські. І коли він зустрічався з депутатами, то сказав про це в ефірі «1+1», здається, і я щаслива від того, що він нас почув. Тому що цей тариф недопустимий, він мусить мати якийсь коефіцієнт і тоді можна вижити, інакше – ніяк.

Не виникає у вас бажання залишити своє відділення у Ківерцях і переїхати? Це ж теж навчання, досвід, відповідальність. Чи не можете залишити те, у що вклали більш як 20 років?

У відділенні я працюю 25 років, 26 червня буде 20, як я завідувачка. Є така мрія, навіть не мрія, це така необхідність, тому що маючи клінічний досвід, я в акушерстві вже досягла всього. Знаю одне: акушерство – це моє. Заходжу в пологову залу, приймаю пологи і отримую від того дуже багато позитиву, кажу, що в такі моменти розумію, для чого живу. Всі це знають. Зробивши ремонт у пологовому відділенні, в гінекологічному хороші умови, я роки три тому сказала, що свою місію в Ківерцях уже виконала. Я над цим думаю, можливо, щось і вийде. Думаю, що зміню сферу для того, щоб втілити мої напрацювання, які є в обласній раді зараз, бо я бачу, в яких станах установи. Можливо, вийде покращити медицину області.

А скажіть як лікар-практик, що стоїть за операційним столом, ви визначили для себе, скільки часу оперуватимете, щоб зберегти життя, допомогти людям?

Поки вистачить сил.

А де ви ті сили черпаєте?

У тому ж пологовому залі, в тій же операційній, у спілкуванні з хорошими людьми. Ну і відпочиваючи, я люблю подорожувати, на жаль, зараз не можу.

Мені здається, що ви така людина, яка не ділить людей на хороших і поганих, можливо, навіть в силу вашої професії.

Так, я своїм колегам завжди кажу, що навіть останній бомж – це людина і ми мусимо надати йому допомогу. Мені однаково, чи це великий чиновник, чи проста людина, в мене всі однакові, вони всі пацієнти. Якщо мене вночі викликають в операційну, я не питаю, хто це і звідки, я питаю, яка ситуація і чим можу допомогти.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---