«Якщо я загину на цій війні, ти будеш мамою Героя. Колись зустрінемося на небесах…» Пам’яті Миколи Мялковського

«Війна – найбрудніший, найогидніший і найстрашніший винахід людства. Всім серцем ненавиджу війну. Втім захищати рідну землю – мій священний обов’язок як чоловіка, громадянина, українця. Не можу інакше…» Із такими переконаннями 26-річний лучанин Микола Мялковський у лютому 2022-го без вагань і страху добровольцем пішов боронити Україну від російського окупанта. Загинув 4 грудня 2023-го, у 28 років, в селі Торське на Донеччині. Виконуючи бойове завдання, молодший сержант, інструктор й оператор БПЛА на позивний Мика 54-го батальйону 100-ї ОМБр отримав смертельні поранення внаслідок атаки російського дрона. Нині, 27 червня, йому мало б виповнитися всього лиш 29… Мама й тато втратили єдину найдорожчу дитину, кохана – любов усього свого життя, Україна – освіченого й талановитого інтелектуала, відданого сина своєї землі, який понад усе прагнув робити світ навколо кращим, добрішим, світлішим…За час служби військового було нагороджено медаллю «За військову доблесть» та посмертно – відзнакою Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест».

Читати ще: У Луцьку вулицю Крилова перейменували на честь загиблого Героя Миколи Мялковського

Інформаційне агентство Волинські Новини пригадує світлої пам’яті Миколу Мялковського у день його народження з розповідей найближчих для нього людей – мами, коханої, друга.«МАМО, ТИ СИНА НА ВІЙНУ ПРОВОДЖАЄШ У ЧОРНІЙ ХУСТИНІ…»

Микола народився 27 червня 1995 року в Луцьку й поєднав у собі волинське і галицьке коріння, адже мама – зі Львівщини, тато – корінний лучанин.«Миколка – бажана, очікувана, вимріяна дитина. Єдиний і найкращий син, – розпочинає розповідь про свого найріднішого мама Тетяна Мялковська, відома художниця й громадська діячка. – Змалку був надзвичайним позитивчиком, ріс дуже сильним, упевненим, допитливим і розумним хлопчиком. Про таке дитя можна лиш мріяти. З ранніх років багато читав, відвідував найрізноманітніші гуртки, займався спортом: плавав, грав у теніс, у шахи, малював, вісім років опановував гру на скрипці. Щонеділі відвідував катехізацію, час до часу – недільну школу, співав у церковному хорі, жив активним християнським життям лідера, був членом греко-католицької організації «Українська молодь – Христові». Відвідував усілякі табори, студії».Хлопець мав дуже цікаве, насичене і щасливе дитинство. З мамою-художницею, яка занурила сина в цілковито культурне, мистецьке, інтелігентне середовище завдяки роботі в художній студії, повсякчас подорожував. По суті, зростав у маминій студії й мав поміж творчої спільноти чимало друзів.Маленький Миколка не проявляв ані найменшого інтересу до воєнних забавок чи зброї. І вже у дорослому віці часто наголошував, що ненавидить війну.Навчався у першій школі, після дев’ятого класу ще два роки вчився у Бучацькому християнському колегіумі. Відтак закінчив магістратуру Острозької академії, за фахом – культуролог. Водночас здобув ще одну гуманітарну освіту в Люблінському католицькому університеті у Польщі. Вчився одночасно на двох магістратурах. Крім того, пів року навчався у Бельгії за студентською програмою Еразмус+. Будучи студентом, встигав підпрацьовувати, адже навчання за кордоном ставало в копієчку. Але спритний Микола давав собі раду.Попри таку завантаженість навчанням, розповідає мама, він ніколи не був ані заучкою, ані відмінником.«Микола був успішним і впевненим у собі хлопцем, якому не завжди і не все легко давалося. Та він таки докладав зусиль, аби здобути бажані знання. А я мотивувала і скеровувала. Одначе ніколи не вимагала від нього якихось надзвичайних результатів. Мені було важливо, аби він ріс у цьому культурному середовищі, вчився комунікувати, вбирати у себе те краще, що його оточувало. Крім того, багато навчався з репетиторами: і з математики, і з іноземних мов: англійської, німецької, польської. Я намагалася дати йому всі можливості для розвитку й розкриття потенціалу, – пригадує ті щасливі роки мама Героя. – Направляла його, щоб він формувався як лідер, щоб міг бути ефективним фахівцем в реалізації соціальних проєктів у сферах освіти й культури. Він мав повернутися в Україну й робити тут кар’єру, бути дипломатом. По суті, він уже був дипломатом у Європі. Писав наукові статті, виступав на конференціях, брав участь у різних проєктах, багато їздив Європою, досліджував єврейську і німецьку культури, Другу світову. Працював у мерії Любліна, в департаменті стратегії та підприємництва, відповідав за проєкти, пов’язані з академічною співпрацею. Посів цю посаду через конкурс, це була його офіційна перша робота, з якої він і звільнився у лютому 2022-го…»Синове рішення піти на війну Тетяну Мялковську не здивувало, хоча, певна річ, схвилювало материнське серце.

«Не сміла йому сказати: сину, не їдь. Адже це точно не був якийсь необдуманий патріотичний порив. Це дорослий чоловік, і це його доросле рішення. Я все життя виховувала Миколу патріотом, ми разом були на Майдані у ті найпекельніші дні, як же тепер я мала йому заборонити стати на захист України? Звісно, було тривожне материнське зітхання, однак я все-таки сприйняла це рішення спокійно, бо знала, що він так вчинить. Та й якоїсь особливої гордості не було. Я просто була певна, що він колись-таки все одно приїде на війну. Можливо, якби він запитав моєї поради, як бути, то я як мама спробувала б бодай відтягнути цей момент. Але він ухвалив рішення самостійно і поставив мене перед фактом: я звільнився з роботи, я вже на кордоні, я піду воювати», – пригадує пані Тетяна.Буквально напередодні війни, в лютому 2022-го, рідні Миколи влаштували сімейний відпочинок на лижах у Карпатах. У компанії був і ліпший друг Миколи Мялковського Андрій Соломін, який вже мав досвід участі в АТО. Власне, познайомилися хлопці завдяки Тетяні Мялковській, яка свого часу проводила для Андрія арттерапію й допомогла віднайти художній талант.«Ввечері, перед самим від’їздом додому, ми ділилися думками про те, чи буде війна. Андрій як боєць із досвідом констатував: якщо велика війна таки почнеться, то йому знову доведеться піти. А Микола йому відповів, мовляв, старенький, не переживай, я піду з тобою. Тому рішення сина піти на війну – це ще і про обіцянку, яку він не міг порушити, – розповідає пані Тетяна. – А вже за кілька днів почався цей жах. І на п’ятий день війни Микола був у військкоматі. Потрапив у луцьку тероборону. Я також взялася волонтерити. Ми всі були налякані й прагнули бути корисними. Ніхто не думав, що це триватиме так довго. На початках здавалося, що світ не дозволить чинити таке зло у центрі Європи. Спершу навіть думалося, що за якийсь час син повернеться до свого життя в Польщі. Ще кілька місяців поспіль я навіть оплачувала його квартиру в центрі Любліна, бо ми були певні, що це страхіття мусить швидко скінчитися. Ми думали про майбутнє…»Відтак Миколі довелося охороняти білоруський кордон. А вже у березні 2023-го культуролог у військовій формі вирушив на передову, на Лиманський напрямок.Повертаючись у минуле, Тетяна Мялковська зізнається: дуже тішилася тим, що син взявся здобувати освіту за кордоном, адже з таким вихованням і патріотичним гонором, будучи в Україні, він міг би піти на війну ще раніше, за часів АТО/ООС, і юний вік не став би на заваді.«Мені було спокійніше, що він у Європі. Тим часом я шість років поспіль опікувалася артреабілітацією хлопців після АТО. Мені боліла ця війна ще задовго до повномасштабного. Материнське серце не хотіло допускати, що і моєму сину, можливо, колись доведеться ризикувати собою, а про те, що він може загинути за Україну, – і поготів», – зауважує пані Тетяна.Про воєнні будні сина на передовій мама знає вкрай мало, адже він, турботливий, люблячий і мудрий, не обтяжував найріднішу розповідями про страхітливу воєнну буденність. А мама натомість не лякала сина-воїна своїми переживаннями й сльозами. Хоча, якщо бути зовсім чесною, зауважує пані Тетяна, вона радше не показувала, що переживає.

Микола не любив говорити про війну, натомість ділився з мамою тим звичним, що було важливим для рідних людей у мирні часи. Надсилав музику, яку радив послухати, ділився фільмами. Просив надсилати книги, ділився враженнями. Знаходив можливість тренуватися, просив передавати протеїни і білок. Навіть на війні прагнув до всебічного саморозвитку.В останні місяці Микола чувся дуже втомленим – і морально, і фізично. Такі реалії цієї війни.

«Він мав гарну освіту, глибокий світогляд, у нього було інтелектуальне оточення. Бог і Україна – понад усе, він керувався цим принципом. Він читав в оригіналі книги трьома мовами, був напрочуд начитаний і грамотний. Він мав очолювати, вести за собою, брати відповідальність. Він мав бути мером, міністром, дипломатом. Він мав бути, жити…» – з любовʼю і трепетом говорить про свого сина пані Тетяна.За час служби на передовій мама бачила сина лише раз, у серпні 2023-го. Рідні провели Миколину відпустку разом. Він відвідав бабусь, усіх найдорожчих, провідав могили.«Ми гарно провели час разом. Погуляли Львовом, зайшли в улюблену книгарню і кав’ярню. Він купив кілька книг, був спраглий до читання. Він казав, що війна – це найбрудніший, найогидніший і найстрашніший винахід людства. Проте він сприймає це як роботу, де стоїть завдання – знищити якомога більше ворогів, щоб захистисти і себе, і рідних, і державу, бо інакше вони нас уб’ють, – пригадує згорьована мама. – Кажу йому, що не готова цього чути, на що отримую таку відповідь: «Мамо, якщо я загину на цій війні, ти будеш мамою Героя. Поплачеш, опануєш себе, ти у мене сильна, візьмеш своїх сиріт, своїх вихованців, й працюватимеш з ними до кінця. Ми – люди віри, потім ще якось зустрінемося на небесах. Не піднімай більше тих тем…»У той останній серпневий день, коли мама востаннє бачила живого сина, він сказав їй:

– Мамо, ти сина на війну проводжаєш у чорній хустині…

– Синочку, вона зовсім не чорна, вона в синьо-коричневу смужечку, – стривожено відказала матір.

– Для мене це чорна хустина…

«І я одразу змінила шалик на синій… Ми сфотографувалися в обіймах і все – більше не бачилися», – ковтаючи сльози, розповідає Тетяна Володимирівна.Про смерть сина мама дізналася того ж дня.

«За 15 хвилин до 12:00 він написав мені «Привіт, мамусь!», а вже о 12:15 його не стало. Та я дізналася про це лише під вечір», – розповідає про найстрашніший день свого життя.

Того дня жінка була дуже заклопотана, готувалася до важливої поїздки, і саме коли була за кермом, їй подзвонили з військкомату й призначили зустріч.

«Перша емоція – ти не віриш і наче посуваєш цю думку. Потім про це подумаю. Не може бути. І продовжуєш набирати його номер… – описує пані Тетяна. – Вдома мені стало зле, після сильних ліків я провалилася. Наступного дня прокинулася і просто лежала дві доби, доки чекала його. Потім мусила зібрати себе докупи, щоб гідно провести свою дитину».Прощалися із загиблим військовим у відкритій труні, втім понівечене обличчя 28-річного красеня Миколи Мялковського було закрите рушниками… Біль…

РІД МЯЛКОВСЬКИХ ОБІРВАВСЯ НАЗАВШЕ

Нині, через пів року після синової смерті, Тетяна Мялковська цілковито занурена в роботу. Хіба так дає раду своєму нестерпному душевному болю.

«З утратою Миколи в мене цілковито згасло світло. Тепер день і ніч у моєму житті настають хіба формально. Та щоб хоч якось могти рухатися, щоби віднайти бодай якісь змісти і сенси в житті, я продовжую працювати. І цими добрими справами прагну хоч якось ту темряву розігнати. У мене є художня студія, чимало вихованців. З початку війни разом з ксьондзом Яном Бурасом опікуємося проєктом «Теплі долоні» – це реабілітація дітей, які постраждали від війни, засобами мистецтва і арттерапії у центрі інтеграції, що в Замлинні на Ковельщині. Це моя місія, це важливо. Крім того, є різні інші проєкти, супровід будинків сімейного типу, притулки, інтернати, співпраця з фондами. А нещодавно я офіційно зареєструвала Благодійний фонд імені Миколи Мялковського. Хочу, щоб справи і мрії сина, а також світле імʼя Миколи жило в добрих справах», – розповідає пані Тетяна і направду вражає своєю силою.За своє коротке життя Миколі Мялковському вдалося побачити трохи світу. Зрештою, він жив у європейській країні, однак, як стверджує мама, дуже любив дім, обожнював Луцьк і свою родину й уже був готовий до створення власної сім’ї.«Я тішилася, що мій син закоханий у чудову дівчину, що його надихає любов, що він має підтримку від коханої. Мені мріялося, щоб ці красиві романтичні стосунки переросли в сім’ю, щоби вони зазнали щастя бути батьками. Тим паче, Микола дуже любив дітей. І тепер мені дуже болить, що він не встиг продовжити рід. Це прізвище – останнє в династії. Рід Мялковських обірвався…» – з сумом каже пані Тетяна й додає, що у родині кілька поколінь чоловіків звалися саме Миколами: син, тато, дід, прадід.До слова, тато Героя Микола Мялковський-старший теж із перших днів на війні. І хоч зростав Миколка здебільшого з мамою, адже батьки свого часу розлучилися, тата він теж дуже любив, шанував й мав із ним свої особливі чоловічі взаємини.Нині Тетяна Володимирівна дуже боїться не втримати у пам’яті всі найприємніші спогади про свою найдорожчу людинку. Нещодавно набила на руці татуювання з датами народження і смерті сина.«Боюся його забути… Його красу, голос, дотик. Багато яскравих спогадів, які направду боюся загубити. Микола дуже гарно сміявся – так, що всі навколо починали реготати. Мав фантастичне й блискавичне почуття гумору. Завше, коли мав приїхати додому, я готувалася. Удома мав бути порядок, найсмачніша їжа, гарно подана. Він був естетом, любив стильно одягатися, був напрочуд охайним, – ділиться пані Тетяна. – Він ніжно називав мене мамуся, любив мене, любив усе, що я робила. Я була для нього подругою, ми були надзвичайно близькі. Ходили разом в кіно, у кафе, часто разом відпочивали, і це завжди був активний і цікавий відпочинок, нам повсякчас було комфортно удвох. А в останні вже дорослі його роки наша близькість стала особливою. Він став для мене наставником, ділився зі мною, вчив мене, передавав свою життєву мудрість і досвід. Він був найбільшим шанувальником моєї творчості, завжди приходив на мої виставки з квітами і втіхою. Завжди мене хвалив, підтримував. Увесь мій світ крутився навколо нього. І щоб бути найкращим прикладом для нього, я повсякчас сама мусила ставати кращою. І тим, якою я є, завдячую зокрема і сину».Тепер мама мріє лиш про одне – щоби найрідніший частіше приходив у снах, де можна знову бути щасливими разом:

«А ще у мене є мрія, щоби вигадали такий комп’ютер чи програму, до якої можна було б під’єднатися, одягнути окуляри, завантажити туди людину, або ж щоб через якусь проєкцію чи голограму я могла б розмовляти, мандрувати, проводити з ним час. З моїм найдорожчим, найріднішим, найрозумнішим, найкрасивішим у світі сином…»БІЛЬШЕ, НІЖ ДРУГ

Загибель Миколи Мялковського на війні стала найбільшим потрясінням для його близького друга Андрія Соломіна, командира піхотної роти 100-ї ОМБр. Він і досі не йме віри, що назавжди втратив таку рідну для себе людину.«Ми здружилися уже в дорослому віці, мені було 25, йому – 20. Мене з ним навіки поєднуватиме неймовірна кількість теплих, яскравих спогадів і шалених пригод: від душевних розмов за кавою до стрибків з парашутом, – провадить Андрій. – Дружити з Миколою було легко і цікаво, з ним реально міг здружитися хто завгодно. Це надзвичайно щира й відкрита людина, напрочуд комунікабельна, цікава, освічена, ерудована, глибока. Він міг говорити на будь-які теми. І цією своєю щирістю й подобався людям. Він умів по-справжньому радіти дрібницям, був уважним до твоїх маленьких радощів та успіхів, умів робити компліменти. Навіть зараз, з плином часу, я не можу осягнути, ким він був для мене. Він був навіть більше, ніж другом. Дуже близький і рідний, свій. Гадаю, що такого друга й побратима у мене не буде більше ніколи. Бо навряд чи доля мені ще подарує таку надзвичайну людину…»У грудні 2021 року, за кілька місяців до великої війни, Андрій уперше приїхав в гості до Миколи у Люблін. Тоді молоді чоловіки мали серйозну розмову про своє майбутнє.

«Ми обоє не вірили, що буде війна, але багато міркували про це. Нам обом здавалося, що Росія радше просто пограє м’язами, й на тому все завершиться. І саме тоді ми домовилися: якщо буде війна, то підемо боронити Україну разом. Він навіть взяв з мене слово, мовляв, пообіцяй, якщо почнеться війна, ти дочекаєшся, доки я приїду з-за кордону, – пригадує побратим. – По суті, так і вийшло. На початках ми служили разом, а потім нас розформували, і ми пішли різними шляхами. Згодом, будучи вже командиром підрозділу, я не раз кликав його до себе. Пропонував класну посаду, бо знав, що йому така робота до снаги. Я дуже хотів, щоб він був зі мною, можливо, підсвідомо відчував, що в разі чого я міг би відвернути якесь лихо».Хлопці повсякчас підтримували зв’язок, переписувалися. Та й були відносно неподалік один від одного.

«Якщо ми були не на бойових і не завантажені, то влаштовували собі дні зустрічей: брали машину, квас і їхали просто на річку. Бувало, брали кілька пляшок, набої і стріляли. Або просто їхали на каву і багато говорили, – пригадує уже воєнну дружбу з Миколою Андрій. – Коли дізнався про його загибель, спершу не повірив. Такого просто не може бути! Дзвоню йому, він не відповідає, дзвоню напарнику – і він мовчить. Тоді я знав, де саме він на завданні. І перша реакція – просто бігти туди, до нього, наче ти ще можеш на щось вплинути. Жевріла надія, що це якась помилка».

У перший час Андрій навіть злився на Миколу. Злився і про себе запитував, на кого він його лишив, бо наче відчув, що тепер має обов’язок приділяти увагу його коханим жінками – мамі, бабусі, дівчині:

«Ми стояли біля Серебрянського лісництва. І там певний період часу треба ходити пішки, якщо хочеш лишитися живим. І ось, коли я ходив там пішки, то часто розмовляв з ним. І тепер я іноді навіть чую у своїй голові його голос, наче ми досі розмовляємо», – зізнається військовий.Майже через п’ять місяців після загибелі Миколи Андрій і сам опинився на межі життя та смерті. 26 квітня був важко поранений і втратив обидві ноги.

«І вже коли я лежав поранений, лишалося хіба якісь дві хвилини, щоби відпустити турнікети й померти. І в ту мить я сказав собі і йому: «Миколо, я вже скоро…» Але почув у відповідь: «Ні, друже, ти лишаєшся…» Це я почув у своїй голові…» – вражає розповіддю військовий.

Це була не перша смерть, яку Андрій бачив на передовій. Але саме загибель друга стала найболючішим ударом війни, найбільшим потрясінням.«За час мого командування ротою у мене не було ні одного загиблого, жодного солдата я не втратив. І я наче картав себе, що не переконав Миколу перейти у мій підрозділ, – зізнається Андрій. – Хай як це дивно звучить, але тепер я часто з ним говорю в своїй голові. Знаю, як і на яку ситуацію він зреагував би і що приблизно говорив би. Тому мій друг лишився зі мною. Він був достойною людиною…»

МРІЯ, ЯКІЙ НЕ СУДИЛОСЯ ЗДІЙСНИТИСЯ

Микола і Настя познайомилися в інтернеті на початку війни, у квітні 2022-го. Й уже за місяць стали парою. Романтичні стосунки стрімко переросли у щире кохання, яке надихало й окриляло обох.

«Коли я вперше зустрілася з Миколою, мене вразив його надзвичайно красивий голос, – описує своє перше враження лучанка. – Тоді він тиждень був на кордоні, тиждень в Луцьку, і ми мали змогу бачитися, бути разом. Незчулися, як захопилися одне одним і цілковито розчинилися в почуттях. Ми були щасливі, що доля подарувала нам одне одного».Коли Микола відбув на схід, змоги часто бачитися, ясна річ, не було, однак закохані були на зв’язку 24/7 й стали одне для одного найбільшою підтримкою. Настя навіть двічі їздила до нього в Краматорськ – у вересні, а потім в листопаді, буквально за тиждень до його загибелі. Кожна зустріч, розповідає Настя, була концентрованим щастям, хоч ці дні пролітали, ніби одна мить.Щастя й мрії двох молодих закоханих людей, у яких все життя попереду, обірвав ворожий дрон-камікадзе. Микола помер миттєво.

«В одну мить життя поділилося на до і після. Я й досі – наче уві сні. Якби могла віддати все на світі, я віддала би все до останнього, аби тільки він був живий, – крізь сльози каже 22-річна Анастасія Ящук. – Микола був красивий не лише зовні, він був красивий передовсім своїм розумом і духовністю. Вважаю його найкращою людиною на світі. Він дав мені дуже багато. Він був моєю силою. Він був надзвичайно турботливим, чуйним, уважним. За той недовгий час стосунків я змогла розгледіти у ньому людину, з якою хотіла б провести решту життя. Мій. Коханий. Рідний. Ми були, наче одне ціле, як сім’я. Я рівнялася на нього. Він був для мене прикладом сили, цілеспрямованості, витривалості. Він ніколи не занепадав духом. Обіцяв, що неодмінно повернеться з війни, що все буде добре, а головне – наша мрія здійсниться. Мрія бути щасливими – засинати і прокидатися разом… Він був моїм серцем. І того страшного дня це серце наче вирвали з грудей. Мені досі не віриться, що його немає. Я зневірилася у вищих силах. Щиро молилася по десять разів на день, а мене не почули…»За днів п’ять до смерті коханого Настю накрила жахлива тривога, хоч вони щойно бачилися. Причин хвилюватися не було, але серце відчувало…

«Всередині все клекотало, було дуже сумно. Саме 4 грудня я мала відправити йому подарунок до Дня святого Миколая. Але день не задався від початку, я наче не прокинулась. І він все чомусь переймався, що може не встигнути отримати подарунок вчасно, до 6 грудня. Упродовж дня писала йому, що морально розбита. І не знала, що він уже ніколи це не прочитає… А потім подзвонила мама і я почула ці слова: «Миколи більше немає…» – пригадує найстрашнішу мить свого життя. – Перший час не хотілося прокидатися вранці й повертатися в цю реальність без нього. У вихідні могла проспати до обіду, аби не відчувати болю. Тим паче, на початках він мені частіше снився. Зараз уже дуже рідко. Тепер я щовечора прошу його, щоби він приходив у мої сни. Сумую нестерпно. Живу ніби на автопілоті. Світ став порожній, сірий, нецікавий без нього. Тепер уже той гострий біль втрати перетворився на хронічний. І зараз здається, що це не мине ніколи. Я розумію, що з плином часу стане легше, але точно знаю, що цей біль і кохання до Миколи супроводжуватимуть мене все життя. А поки у мене відчуття, наче я втратила все своє життя, свій шанс на щастя…»Насамкінець Настя розповідає, що Микола, якого вона знала на початку війни, і той Микола, з яким спілкувалася вже наприкінці його життя, – це дві різні людини. На початках він був веселуном, жартівником, а під кінець із нею спілкувався вже зрілий чоловік, але вкрай втомлений усім тим, що його спіткало на війні.«До слова, у нас з ним була звичка ділитися кумедними відео в Інсті. Мені хотілося його розрадити цим, повеселити. Втім уже довгий час я йому скидала всілякі смішинки для настрою, а він їх не дивився, хоча натомість надсилав мені. І ось 3 грудня ввечері він передивися все, починаючи з 15 жовтня. І я тоді дуже здивувалась. А ще за 15 хвилин до смерті він встиг поспілкуватися і зі мною, і з мамою, і з бабусею, – пригадує Анастасія. – Був ще такий дурнувато-моторошний момент, коли знайомій Миколиного друга Андрія наснилося, мовляв, його побратим загине на війні. І звуть його нібито на М. Андрій показав Миколине фото і вона підтвердила, що це він. Сказала, мовляв, щоби уникнути біди, треба вилити під дерево пляшку віскі. Нісенітниця ж! А коли були у Краматорську, Микола купив там футболку й одразу сказав, що я буду сваритися. Показує, а там – анімована смерть і зверху циферблат. А на циферблаті – 12:15. Це і є час його смерті… Смерть була поряд, ніби якась жива субстанція…»Тепер щовечора у Насті ритуал – читати переписку з коханим, наче книгу. Книгу життя і мрій, яким не судилося здійснитися.

«Читаю і, чесно кажучи, втрачаю реальність. Я пірнаю туди, де він живий, де багато любові і мрій. Я бачу його живим, усміхненим. І коли відкладаю телефон, наче провалююся в пекло реальності, – зізнається дівчина з глибокими очима, в яких бачиться безодня болю. – Ця війна поранила в саме серце. Точно знаю, що ніколи не відчую радості Перемоги. Бо коханого це не поверне. Хочеться, щоб весь світ був з ним знайомий, щоби всі знали про нього, щоб пам’ятали про його подвиг. Він – мій Герой, моя гордість і моя найболючіша втрата в житті. І цей біль не має кінця-краю. Микола – мій ідеал. Сумую за його теплом. Він огортав мене такою любов’ю і турботою – не осягнути. Не розумію, як далі жити. У мене жахлива злість і образа на цю війну, що вона забрала у мене найдорожче…»Щоночі Настя засинає, обіймаючи Миколин светр, й не випускає його до ранку… Тепер воїн Микола Мялковський – Янгол-охоронець для тих, хто його любив і любитиме довіку…

Вічна пам’ять і незгасна слава українському Герою…

Ірина КАЧАН

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---