USD 41.40 41.75
  • USD 41.40 41.75
  • EUR 41.50 41.75
  • PLN 9.90 10.20

«Якщо я загину на цій війні, ти будеш мамою Героя. Колись зустрінемося на небесах…» Пам’яті Миколи Мялковського

27 Червня 2024 10:39
«Війна – найбрудніший, найогидніший і найстрашніший винахід людства. Всім серцем ненавиджу війну. Втім захищати рідну землю – мій священний обов’язок як чоловіка, громадянина, українця. Не можу інакше…» Із такими переконаннями 26-річний лучанин Микола Мялковський у лютому 2022-го без вагань і страху добровольцем пішов боронити Україну від російського окупанта. Загинув 4 грудня 2023-го, у 28 років, в селі Торське на Донеччині. Виконуючи бойове завдання, молодший сержант, інструктор й оператор БПЛА на позивний Мика 54-го батальйону 100-ї ОМБр отримав смертельні поранення внаслідок атаки російського дрона. Нині, 27 червня, йому мало б виповнитися всього лиш 29… Мама й тато втратили єдину найдорожчу дитину, кохана – любов усього свого життя, Україна – освіченого й талановитого інтелектуала, відданого сина своєї землі, який понад усе прагнув робити світ навколо кращим, добрішим, світлішим…
За час служби військового було нагороджено медаллю «За військову доблесть» та посмертно – відзнакою Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест».

Читати ще: У Луцьку вулицю Крилова перейменували на честь загиблого Героя Миколи Мялковського

Інформаційне агентство Волинські Новини пригадує світлої пам’яті Миколу Мялковського у день його народження з розповідей найближчих для нього людей – мами, коханої, друга.
«МАМО, ТИ СИНА НА ВІЙНУ ПРОВОДЖАЄШ У ЧОРНІЙ ХУСТИНІ…»

Микола народився 27 червня 1995 року в Луцьку й поєднав у собі волинське і галицьке коріння, адже мама – зі Львівщини, тато – корінний лучанин.
«Миколка – бажана, очікувана, вимріяна дитина. Єдиний і найкращий син, – розпочинає розповідь про свого найріднішого мама Тетяна Мялковська, відома художниця й громадська діячка. – Змалку був надзвичайним позитивчиком, ріс дуже сильним, упевненим, допитливим і розумним хлопчиком. Про таке дитя можна лиш мріяти. З ранніх років багато читав, відвідував найрізноманітніші гуртки, займався спортом: плавав, грав у теніс, у шахи, малював, вісім років опановував гру на скрипці. Щонеділі відвідував катехізацію, час до часу – недільну школу, співав у церковному хорі, жив активним християнським життям лідера, був членом греко-католицької організації «Українська молодь – Христові». Відвідував усілякі табори, студії».
Хлопець мав дуже цікаве, насичене і щасливе дитинство. З мамою-художницею, яка занурила сина в цілковито культурне, мистецьке, інтелігентне середовище завдяки роботі в художній студії, повсякчас подорожував. По суті, зростав у маминій студії й мав поміж творчої спільноти чимало друзів.
Маленький Миколка не проявляв ані найменшого інтересу до воєнних забавок чи зброї. І вже у дорослому віці часто наголошував, що ненавидить війну.
Навчався у першій школі, після дев’ятого класу ще два роки вчився у Бучацькому християнському колегіумі. Відтак закінчив магістратуру Острозької академії, за фахом – культуролог. Водночас здобув ще одну гуманітарну освіту в Люблінському католицькому університеті у Польщі. Вчився одночасно на двох магістратурах. Крім того, пів року навчався у Бельгії за студентською програмою Еразмус+. Будучи студентом, встигав підпрацьовувати, адже навчання за кордоном ставало в копієчку. Але спритний Микола давав собі раду.
Попри таку завантаженість навчанням, розповідає мама, він ніколи не був ані заучкою, ані відмінником.
«Микола був успішним і впевненим у собі хлопцем, якому не завжди і не все легко давалося. Та він таки докладав зусиль, аби здобути бажані знання. А я мотивувала і скеровувала. Одначе ніколи не вимагала від нього якихось надзвичайних результатів. Мені було важливо, аби він ріс у цьому культурному середовищі, вчився комунікувати, вбирати у себе те краще, що його оточувало. Крім того, багато навчався з репетиторами: і з математики, і з іноземних мов: англійської, німецької, польської. Я намагалася дати йому всі можливості для розвитку й розкриття потенціалу, – пригадує ті щасливі роки мама Героя. – Направляла його, щоб він формувався як лідер, щоб міг бути ефективним фахівцем в реалізації соціальних проєктів у сферах освіти й культури. Він мав повернутися в Україну й робити тут кар’єру, бути дипломатом. По суті, він уже був дипломатом у Європі. Писав наукові статті, виступав на конференціях, брав участь у різних проєктах, багато їздив Європою, досліджував єврейську і німецьку культури, Другу світову. Працював у мерії Любліна, в департаменті стратегії та підприємництва, відповідав за проєкти, пов’язані з академічною співпрацею. Посів цю посаду через конкурс, це була його офіційна перша робота, з якої він і звільнився у лютому 2022-го…»
Синове рішення піти на війну Тетяну Мялковську не здивувало, хоча, певна річ, схвилювало материнське серце.

«Не сміла йому сказати: сину, не їдь. Адже це точно не був якийсь необдуманий патріотичний порив. Це дорослий чоловік, і це його доросле рішення. Я все життя виховувала Миколу патріотом, ми разом були на Майдані у ті найпекельніші дні, як же тепер я мала йому заборонити стати на захист України? Звісно, було тривожне материнське зітхання, однак я все-таки сприйняла це рішення спокійно, бо знала, що він так вчинить. Та й якоїсь особливої гордості не було. Я просто була певна, що він колись-таки все одно приїде на війну. Можливо, якби він запитав моєї поради, як бути, то я як мама спробувала б бодай відтягнути цей момент. Але він ухвалив рішення самостійно і поставив мене перед фактом: я звільнився з роботи, я вже на кордоні, я піду воювати», – пригадує пані Тетяна.
Буквально напередодні війни, в лютому 2022-го, рідні Миколи влаштували сімейний відпочинок на лижах у Карпатах. У компанії був і ліпший друг Миколи Мялковського Андрій Соломін, який вже мав досвід участі в АТО. Власне, познайомилися хлопці завдяки Тетяні Мялковській, яка свого часу проводила для Андрія арттерапію й допомогла віднайти художній талант.
«Ввечері, перед самим від’їздом додому, ми ділилися думками про те, чи буде війна. Андрій як боєць із досвідом констатував: якщо велика війна таки почнеться, то йому знову доведеться піти. А Микола йому відповів, мовляв, старенький, не переживай, я піду з тобою. Тому рішення сина піти на війну – це ще і про обіцянку, яку він не міг порушити, – розповідає пані Тетяна. – А вже за кілька днів почався цей жах. І на п’ятий день війни Микола був у військкоматі. Потрапив у луцьку тероборону. Я також взялася волонтерити. Ми всі були налякані й прагнули бути корисними. Ніхто не думав, що це триватиме так довго. На початках здавалося, що світ не дозволить чинити таке зло у центрі Європи. Спершу навіть думалося, що за якийсь час син повернеться до свого життя в Польщі. Ще кілька місяців поспіль я навіть оплачувала його квартиру в центрі Любліна, бо ми були певні, що це страхіття мусить швидко скінчитися. Ми думали про майбутнє…»
Відтак Миколі довелося охороняти білоруський кордон. А вже у березні 2023-го культуролог у військовій формі вирушив на передову, на Лиманський напрямок.
Повертаючись у минуле, Тетяна Мялковська зізнається: дуже тішилася тим, що син взявся здобувати освіту за кордоном, адже з таким вихованням і патріотичним гонором, будучи в Україні, він міг би піти на війну ще раніше, за часів АТО/ООС, і юний вік не став би на заваді.
«Мені було спокійніше, що він у Європі. Тим часом я шість років поспіль опікувалася артреабілітацією хлопців після АТО. Мені боліла ця війна ще задовго до повномасштабного. Материнське серце не хотіло допускати, що і моєму сину, можливо, колись доведеться ризикувати собою, а про те, що він може загинути за Україну, – і поготів», – зауважує пані Тетяна.
Про воєнні будні сина на передовій мама знає вкрай мало, адже він, турботливий, люблячий і мудрий, не обтяжував найріднішу розповідями про страхітливу воєнну буденність. А мама натомість не лякала сина-воїна своїми переживаннями й сльозами. Хоча, якщо бути зовсім чесною, зауважує пані Тетяна, вона радше не показувала, що переживає.

Микола не любив говорити про війну, натомість ділився з мамою тим звичним, що було важливим для рідних людей у мирні часи. Надсилав музику, яку радив послухати, ділився фільмами. Просив надсилати книги, ділився враженнями. Знаходив можливість тренуватися, просив передавати протеїни і білок. Навіть на війні прагнув до всебічного саморозвитку.
В останні місяці Микола чувся дуже втомленим – і морально, і фізично. Такі реалії цієї війни.

«Він мав гарну освіту, глибокий світогляд, у нього було інтелектуальне оточення. Бог і Україна – понад усе, він керувався цим принципом. Він читав в оригіналі книги трьома мовами, був напрочуд начитаний і грамотний. Він мав очолювати, вести за собою, брати відповідальність. Він мав бути мером, міністром, дипломатом. Він мав бути, жити…» – з любовʼю і трепетом говорить про свого сина пані Тетяна.
За час служби на передовій мама бачила сина лише раз, у серпні 2023-го. Рідні провели Миколину відпустку разом. Він відвідав бабусь, усіх найдорожчих, провідав могили.
«Ми гарно провели час разом. Погуляли Львовом, зайшли в улюблену книгарню і кав’ярню. Він купив кілька книг, був спраглий до читання. Він казав, що війна – це найбрудніший, найогидніший і найстрашніший винахід людства. Проте він сприймає це як роботу, де стоїть завдання – знищити якомога більше ворогів, щоб захистисти і себе, і рідних, і державу, бо інакше вони нас уб’ють, – пригадує згорьована мама. – Кажу йому, що не готова цього чути, на що отримую таку відповідь: «Мамо, якщо я загину на цій війні, ти будеш мамою Героя. Поплачеш, опануєш себе, ти у мене сильна, візьмеш своїх сиріт, своїх вихованців, й працюватимеш з ними до кінця. Ми – люди віри, потім ще якось зустрінемося на небесах. Не піднімай більше тих тем…»
У той останній серпневий день, коли мама востаннє бачила живого сина, він сказав їй:

– Мамо, ти сина на війну проводжаєш у чорній хустині…

– Синочку, вона зовсім не чорна, вона в синьо-коричневу смужечку, – стривожено відказала матір.

– Для мене це чорна хустина…

«І я одразу змінила шалик на синій… Ми сфотографувалися в обіймах і все – більше не бачилися», – ковтаючи сльози, розповідає Тетяна Володимирівна.
Про смерть сина мама дізналася того ж дня.

«За 15 хвилин до 12:00 він написав мені «Привіт, мамусь!», а вже о 12:15 його не стало. Та я дізналася про це лише під вечір», – розповідає про найстрашніший день свого життя.

Того дня жінка була дуже заклопотана, готувалася до важливої поїздки, і саме коли була за кермом, їй подзвонили з військкомату й призначили зустріч.

«Перша емоція – ти не віриш і наче посуваєш цю думку. Потім про це подумаю. Не може бути. І продовжуєш набирати його номер… – описує пані Тетяна. – Вдома мені стало зле, після сильних ліків я провалилася. Наступного дня прокинулася і просто лежала дві доби, доки чекала його. Потім мусила зібрати себе докупи, щоб гідно провести свою дитину».
Прощалися із загиблим військовим у відкритій труні, втім понівечене обличчя 28-річного красеня Миколи Мялковського було закрите рушниками… Біль…

РІД МЯЛКОВСЬКИХ ОБІРВАВСЯ НАЗАВШЕ

Нині, через пів року після синової смерті, Тетяна Мялковська цілковито занурена в роботу. Хіба так дає раду своєму нестерпному душевному болю.

«З утратою Миколи в мене цілковито згасло світло. Тепер день і ніч у моєму житті настають хіба формально. Та щоб хоч якось могти рухатися, щоби віднайти бодай якісь змісти і сенси в житті, я продовжую працювати. І цими добрими справами прагну хоч якось ту темряву розігнати. У мене є художня студія, чимало вихованців. З початку війни разом з ксьондзом Яном Бурасом опікуємося проєктом «Теплі долоні» – це реабілітація дітей, які постраждали від війни, засобами мистецтва і арттерапії у центрі інтеграції, що в Замлинні на Ковельщині. Це моя місія, це важливо. Крім того, є різні інші проєкти, супровід будинків сімейного типу, притулки, інтернати, співпраця з фондами. А нещодавно я офіційно зареєструвала Благодійний фонд імені Миколи Мялковського. Хочу, щоб справи і мрії сина, а також світле імʼя Миколи жило в добрих справах», – розповідає пані Тетяна і направду вражає своєю силою.
За своє коротке життя Миколі Мялковському вдалося побачити трохи світу. Зрештою, він жив у європейській країні, однак, як стверджує мама, дуже любив дім, обожнював Луцьк і свою родину й уже був готовий до створення власної сім’ї.
«Я тішилася, що мій син закоханий у чудову дівчину, що його надихає любов, що він має підтримку від коханої. Мені мріялося, щоб ці красиві романтичні стосунки переросли в сім’ю, щоби вони зазнали щастя бути батьками. Тим паче, Микола дуже любив дітей. І тепер мені дуже болить, що він не встиг продовжити рід. Це прізвище – останнє в династії. Рід Мялковських обірвався…» – з сумом каже пані Тетяна й додає, що у родині кілька поколінь чоловіків звалися саме Миколами: син, тато, дід, прадід.
До слова, тато Героя Микола Мялковський-старший теж із перших днів на війні. І хоч зростав Миколка здебільшого з мамою, адже батьки свого часу розлучилися, тата він теж дуже любив, шанував й мав із ним свої особливі чоловічі взаємини.
Нині Тетяна Володимирівна дуже боїться не втримати у пам’яті всі найприємніші спогади про свою найдорожчу людинку. Нещодавно набила на руці татуювання з датами народження і смерті сина.
«Боюся його забути… Його красу, голос, дотик. Багато яскравих спогадів, які направду боюся загубити. Микола дуже гарно сміявся – так, що всі навколо починали реготати. Мав фантастичне й блискавичне почуття гумору. Завше, коли мав приїхати додому, я готувалася. Удома мав бути порядок, найсмачніша їжа, гарно подана. Він був естетом, любив стильно одягатися, був напрочуд охайним, – ділиться пані Тетяна. – Він ніжно називав мене мамуся, любив мене, любив усе, що я робила. Я була для нього подругою, ми були надзвичайно близькі. Ходили разом в кіно, у кафе, часто разом відпочивали, і це завжди був активний і цікавий відпочинок, нам повсякчас було комфортно удвох. А в останні вже дорослі його роки наша близькість стала особливою. Він став для мене наставником, ділився зі мною, вчив мене, передавав свою життєву мудрість і досвід. Він був найбільшим шанувальником моєї творчості, завжди приходив на мої виставки з квітами і втіхою. Завжди мене хвалив, підтримував. Увесь мій світ крутився навколо нього. І щоб бути найкращим прикладом для нього, я повсякчас сама мусила ставати кращою. І тим, якою я є, завдячую зокрема і сину».
Тепер мама мріє лиш про одне – щоби найрідніший частіше приходив у снах, де можна знову бути щасливими разом:

«А ще у мене є мрія, щоби вигадали такий комп’ютер чи програму, до якої можна було б під’єднатися, одягнути окуляри, завантажити туди людину, або ж щоб через якусь проєкцію чи голограму я могла б розмовляти, мандрувати, проводити з ним час. З моїм найдорожчим, найріднішим, найрозумнішим, найкрасивішим у світі сином…»
БІЛЬШЕ, НІЖ ДРУГ

Загибель Миколи Мялковського на війні стала найбільшим потрясінням для його близького друга Андрія Соломіна, командира піхотної роти 100-ї ОМБр. Він і досі не йме віри, що назавжди втратив таку рідну для себе людину.
«Ми здружилися уже в дорослому віці, мені було 25, йому – 20. Мене з ним навіки поєднуватиме неймовірна кількість теплих, яскравих спогадів і шалених пригод: від душевних розмов за кавою до стрибків з парашутом, – провадить Андрій. – Дружити з Миколою було легко і цікаво, з ним реально міг здружитися хто завгодно. Це надзвичайно щира й відкрита людина, напрочуд комунікабельна, цікава, освічена, ерудована, глибока. Він міг говорити на будь-які теми. І цією своєю щирістю й подобався людям. Він умів по-справжньому радіти дрібницям, був уважним до твоїх маленьких радощів та успіхів, умів робити компліменти. Навіть зараз, з плином часу, я не можу осягнути, ким він був для мене. Він був навіть більше, ніж другом. Дуже близький і рідний, свій. Гадаю, що такого друга й побратима у мене не буде більше ніколи. Бо навряд чи доля мені ще подарує таку надзвичайну людину…»
У грудні 2021 року, за кілька місяців до великої війни, Андрій уперше приїхав в гості до Миколи у Люблін. Тоді молоді чоловіки мали серйозну розмову про своє майбутнє.

«Ми обоє не вірили, що буде війна, але багато міркували про це. Нам обом здавалося, що Росія радше просто пограє м’язами, й на тому все завершиться. І саме тоді ми домовилися: якщо буде війна, то підемо боронити Україну разом. Він навіть взяв з мене слово, мовляв, пообіцяй, якщо почнеться війна, ти дочекаєшся, доки я приїду з-за кордону, – пригадує побратим. – По суті, так і вийшло. На початках ми служили разом, а потім нас розформували, і ми пішли різними шляхами. Згодом, будучи вже командиром підрозділу, я не раз кликав його до себе. Пропонував класну посаду, бо знав, що йому така робота до снаги. Я дуже хотів, щоб він був зі мною, можливо, підсвідомо відчував, що в разі чого я міг би відвернути якесь лихо».
Хлопці повсякчас підтримували зв’язок, переписувалися. Та й були відносно неподалік один від одного.

«Якщо ми були не на бойових і не завантажені, то влаштовували собі дні зустрічей: брали машину, квас і їхали просто на річку. Бувало, брали кілька пляшок, набої і стріляли. Або просто їхали на каву і багато говорили, – пригадує уже воєнну дружбу з Миколою Андрій. – Коли дізнався про його загибель, спершу не повірив. Такого просто не може бути! Дзвоню йому, він не відповідає, дзвоню напарнику – і він мовчить. Тоді я знав, де саме він на завданні. І перша реакція – просто бігти туди, до нього, наче ти ще можеш на щось вплинути. Жевріла надія, що це якась помилка».

У перший час Андрій навіть злився на Миколу. Злився і про себе запитував, на кого він його лишив, бо наче відчув, що тепер має обов’язок приділяти увагу його коханим жінками – мамі, бабусі, дівчині:

«Ми стояли біля Серебрянського лісництва. І там певний період часу треба ходити пішки, якщо хочеш лишитися живим. І ось, коли я ходив там пішки, то часто розмовляв з ним. І тепер я іноді навіть чую у своїй голові його голос, наче ми досі розмовляємо», – зізнається військовий.
Майже через п’ять місяців після загибелі Миколи Андрій і сам опинився на межі життя та смерті. 26 квітня був важко поранений і втратив обидві ноги.

«І вже коли я лежав поранений, лишалося хіба якісь дві хвилини, щоби відпустити турнікети й померти. І в ту мить я сказав собі і йому: «Миколо, я вже скоро…» Але почув у відповідь: «Ні, друже, ти лишаєшся…» Це я почув у своїй голові…» – вражає розповіддю військовий.

Це була не перша смерть, яку Андрій бачив на передовій. Але саме загибель друга стала найболючішим ударом війни, найбільшим потрясінням.
«За час мого командування ротою у мене не було ні одного загиблого, жодного солдата я не втратив. І я наче картав себе, що не переконав Миколу перейти у мій підрозділ, – зізнається Андрій. – Хай як це дивно звучить, але тепер я часто з ним говорю в своїй голові. Знаю, як і на яку ситуацію він зреагував би і що приблизно говорив би. Тому мій друг лишився зі мною. Він був достойною людиною…»

МРІЯ, ЯКІЙ НЕ СУДИЛОСЯ ЗДІЙСНИТИСЯ

Микола і Настя познайомилися в інтернеті на початку війни, у квітні 2022-го. Й уже за місяць стали парою. Романтичні стосунки стрімко переросли у щире кохання, яке надихало й окриляло обох.

«Коли я вперше зустрілася з Миколою, мене вразив його надзвичайно красивий голос, – описує своє перше враження лучанка. – Тоді він тиждень був на кордоні, тиждень в Луцьку, і ми мали змогу бачитися, бути разом. Незчулися, як захопилися одне одним і цілковито розчинилися в почуттях. Ми були щасливі, що доля подарувала нам одне одного».
Коли Микола відбув на схід, змоги часто бачитися, ясна річ, не було, однак закохані були на зв’язку 24/7 й стали одне для одного найбільшою підтримкою. Настя навіть двічі їздила до нього в Краматорськ – у вересні, а потім в листопаді, буквально за тиждень до його загибелі. Кожна зустріч, розповідає Настя, була концентрованим щастям, хоч ці дні пролітали, ніби одна мить.
Щастя й мрії двох молодих закоханих людей, у яких все життя попереду, обірвав ворожий дрон-камікадзе. Микола помер миттєво.

«В одну мить життя поділилося на до і після. Я й досі – наче уві сні. Якби могла віддати все на світі, я віддала би все до останнього, аби тільки він був живий, – крізь сльози каже 22-річна Анастасія Ящук. – Микола був красивий не лише зовні, він був красивий передовсім своїм розумом і духовністю. Вважаю його найкращою людиною на світі. Він дав мені дуже багато. Він був моєю силою. Він був надзвичайно турботливим, чуйним, уважним. За той недовгий час стосунків я змогла розгледіти у ньому людину, з якою хотіла б провести решту життя. Мій. Коханий. Рідний. Ми були, наче одне ціле, як сім’я. Я рівнялася на нього. Він був для мене прикладом сили, цілеспрямованості, витривалості. Він ніколи не занепадав духом. Обіцяв, що неодмінно повернеться з війни, що все буде добре, а головне – наша мрія здійсниться. Мрія бути щасливими – засинати і прокидатися разом… Він був моїм серцем. І того страшного дня це серце наче вирвали з грудей. Мені досі не віриться, що його немає. Я зневірилася у вищих силах. Щиро молилася по десять разів на день, а мене не почули…»
За днів п’ять до смерті коханого Настю накрила жахлива тривога, хоч вони щойно бачилися. Причин хвилюватися не було, але серце відчувало…

«Всередині все клекотало, було дуже сумно. Саме 4 грудня я мала відправити йому подарунок до Дня святого Миколая. Але день не задався від початку, я наче не прокинулась. І він все чомусь переймався, що може не встигнути отримати подарунок вчасно, до 6 грудня. Упродовж дня писала йому, що морально розбита. І не знала, що він уже ніколи це не прочитає… А потім подзвонила мама і я почула ці слова: «Миколи більше немає…» – пригадує найстрашнішу мить свого життя. – Перший час не хотілося прокидатися вранці й повертатися в цю реальність без нього. У вихідні могла проспати до обіду, аби не відчувати болю. Тим паче, на початках він мені частіше снився. Зараз уже дуже рідко. Тепер я щовечора прошу його, щоби він приходив у мої сни. Сумую нестерпно. Живу ніби на автопілоті. Світ став порожній, сірий, нецікавий без нього. Тепер уже той гострий біль втрати перетворився на хронічний. І зараз здається, що це не мине ніколи. Я розумію, що з плином часу стане легше, але точно знаю, що цей біль і кохання до Миколи супроводжуватимуть мене все життя. А поки у мене відчуття, наче я втратила все своє життя, свій шанс на щастя…»
Насамкінець Настя розповідає, що Микола, якого вона знала на початку війни, і той Микола, з яким спілкувалася вже наприкінці його життя, – це дві різні людини. На початках він був веселуном, жартівником, а під кінець із нею спілкувався вже зрілий чоловік, але вкрай втомлений усім тим, що його спіткало на війні.
«До слова, у нас з ним була звичка ділитися кумедними відео в Інсті. Мені хотілося його розрадити цим, повеселити. Втім уже довгий час я йому скидала всілякі смішинки для настрою, а він їх не дивився, хоча натомість надсилав мені. І ось 3 грудня ввечері він передивися все, починаючи з 15 жовтня. І я тоді дуже здивувалась. А ще за 15 хвилин до смерті він встиг поспілкуватися і зі мною, і з мамою, і з бабусею, – пригадує Анастасія. – Був ще такий дурнувато-моторошний момент, коли знайомій Миколиного друга Андрія наснилося, мовляв, його побратим загине на війні. І звуть його нібито на М. Андрій показав Миколине фото і вона підтвердила, що це він. Сказала, мовляв, щоби уникнути біди, треба вилити під дерево пляшку віскі. Нісенітниця ж! А коли були у Краматорську, Микола купив там футболку й одразу сказав, що я буду сваритися. Показує, а там – анімована смерть і зверху циферблат. А на циферблаті – 12:15. Це і є час його смерті… Смерть була поряд, ніби якась жива субстанція…»
Тепер щовечора у Насті ритуал – читати переписку з коханим, наче книгу. Книгу життя і мрій, яким не судилося здійснитися.

«Читаю і, чесно кажучи, втрачаю реальність. Я пірнаю туди, де він живий, де багато любові і мрій. Я бачу його живим, усміхненим. І коли відкладаю телефон, наче провалююся в пекло реальності, – зізнається дівчина з глибокими очима, в яких бачиться безодня болю. – Ця війна поранила в саме серце. Точно знаю, що ніколи не відчую радості Перемоги. Бо коханого це не поверне. Хочеться, щоб весь світ був з ним знайомий, щоби всі знали про нього, щоб пам’ятали про його подвиг. Він – мій Герой, моя гордість і моя найболючіша втрата в житті. І цей біль не має кінця-краю. Микола – мій ідеал. Сумую за його теплом. Він огортав мене такою любов’ю і турботою – не осягнути. Не розумію, як далі жити. У мене жахлива злість і образа на цю війну, що вона забрала у мене найдорожче…»
Щоночі Настя засинає, обіймаючи Миколин светр, й не випускає його до ранку… Тепер воїн Микола Мялковський – Янгол-охоронець для тих, хто його любив і любитиме довіку…

Вічна пам’ять і незгасна слава українському Герою…

Ірина КАЧАН
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть


Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу


Коментарів: 4
Віра Показати IP 27 Червня 2024 12:22
Біль невимовний! Шановна пані Мялковська - Ви виховали найкращого Сина, Патріота, Інтелектуала, Друга, Героя! Ви мали щастя бути з Вашим Сином у такій гармонії усе Його коротке життя - а тепер світла пам'ять про Вашого Сина, Українського Героя буде у серці і пам'яті кожного українця! Про Нього напишуть книги, створять фільми, Він ввійде в історію нашої України, тої, про яку мріяв Ваш Син, для якої Він зробив надзвичайно багато, на Якого будуть рівнятися молоді українці! Сили Вам, шановна пані Мялковська, творіть, робіть і надалі добро, інакше Ви не могли і не можете! А Ваш Син буде пишатися Своєю Мамою й усміхатися Вам з Небес! Низький уклін найкращій Мамі! Царство Небесне Вашому Синові Миколі!
Мирко Показати IP 27 Червня 2024 15:40
Клята війна. Такий світлий юнак!
Maха Показати IP 27 Червня 2024 21:03
cльози !!! Дякую мамі за СИНА !
Анонім Показати IP 15 Серпня 2024 00:57
світла була людина,співчуття рідним

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.


Система Orphus