Як Росія використовує прагнення народів до незалежності в своїх цілях: приклад Абхазії

Як жителі регіону, який є ключем для розуміння Кавказу, досі покладають надії на Росію, яка колись спричинила геноцид та те, що вони стали меншістю на власній землі, розповів польський історик, журналіст, репортер, аналітик, фахівець з кавказької тематики Войцех Ґурецький.

Про це йшлося під час розмови ««Абхазія» Войцеха Ґурецького як політичний художній репортаж» у межах VIII міжнародного літературно-мистецького фестивалю «Книжковий Арсенал» у Києві.

Автор розповів, що займається Кавказом фахово від початку 1990-их років у різних ролях: як журналіст, докторант Польської академії наук та дипломат, працюючи протягом п’яти років в амбасаді Польщі у столиці Азербайджану Баку. Він – аналітик справ Кавказу, працював у фундації, що займається допомогою розвитку цього регіону, а його репортерські книги (трилогія «Планета Кавказ», «Тост за предків» та «Абхазія») – синтез того, що він може розповісти про Кавказ. Перша книга трилогії «Планета Кавказ» наразі не перекладена українською, присвячена Північному Кавказу, друга, «Тост за предків», що вийшла друком українською цьогоріч у видавництві «Човен», присвячена Південному Кавказу (Грузії, Вірменії та Азербайджану), остання, «Абхазія», видана українською у видавництві «Темпора» - доповнення двох попередніх. З його слів, «Абхазія» – найбільш особиста для нього книжка, якою він наразі завершує свою літературну пригоду з Кавказом. На прикладі однієї невеликої території він планував показати історію Кавказу за останні 25 років.

Войцех Ґурецький намагався показати історію Кавказу без політичних заяв і як гасло до книги обрав вислів «а не за та не проти, я не знаю нікого, хто не мав би рації», він намагався максимально докладно переказати позицію обох сторін конфлікту, він хотів, аби читач сам для себе сформував точку зору про те, що трапилося, про те, чим є Абхазія. Присвятив книгу він приятелям абхазьким та грузинським, адже має багато друзів з обох боків конфлікту. Абхазія, на його думку, є ключем до розуміння цілого регіону. Він багато разів бував в Абазії, але, щоб зрозуміти її, йому також довелося об’їхати весь Кавказ. У книзі він часто посилається на історію, тому що історія дуже важлива для розуміння. Автор наголошує, що говорячи про Абхазію та Грузію окремо, він має на увазі лише сторони конфлікти, водночас він розуміє, що Абхазія є частиною Грузії і сподівається, що це ясно зрозуміло з книжки.

Пояснюючи, чому Абхазія є ключем до розуміння регіону, журналіст зазначає, що вона сполучає Північний та Південний Кавказ, культурно належить до Південного Кавказу, грузинського світу, натомість мовно та етнічно ближча до Північного Кавказу. Це – місце на прикордонні, яке одночасно є гірським та морським, там є як моряки, так і горяни.

Тому там збереглося багато традицій, які зникли в інших регіонах, наприклад, традиція віча, зібрання значної частини мешканців для ухвалення важливих рішень. Така традиція існувала століттями та не зникла досі: останнє велике віче відбувалося у 1989 році, а менші збираються досі. Збереглося багато архаїчних, дохристиянських та до ісламських вірувань. Один з абхазьких професорів, зі слів автора, на питання про те, якого віросповідання є абхази, відповів, що 80% з них християни, 20% мусульмани, а 100% язичники.

Говорячи про те, як він обирав, яку назву місцевості застосовувати у книзі – абхазьку чи грузинську, автор пояснює, що у Польщі є спеціальна інституція, Комісія стандартизації географічних назв поза кордонами Польщі і вона вирішує, як повинні звучати польською ті чи інші географічні назви. Тому столицю Абхазії він називає Сухумі, місто на сході Абхазії – Галі, місто в горах – Ткварчелі тощо. Водночас абхази використовують назву Сухум, яка насправді не абхазька, а російська (абхазьку назву Акуа практично ніхто не використовує).

Політичні книжки дуже швидко старіють, тому що політики приходять і відходять, - зазначає автор. Натомість для нього цікавіше писати про те, «що є у людських головах» – ментальність, спосіб мислення. Книга охоплює значний відрізок часу, але написана у теперішньому часі. Аби читач відчув, що перебуває як в Абхазії 1993 року, так і 2010 року після російсько-грузинської війни.

Він хотів впорядкувати події, подати головний опис того, що відбувалося, наповнити конструкцію людськими історіями: є постаті, які з’являються у книзі одноразово, є такі, які з’являються декілька разів – хтось воював, хтось став актором. а хтось так званим міністром невизнаної республіки, хтось перейшов до опозиції, адже політичне життя в Абхазії дуже бурхливе. Людські історії найцікавіші, тому що через них модна проникнути у світ кавказької ментальності. Войцех Ґурецький розповідає про історію кровної помсти, сповненої за декілька десятків років і вважає, що така історія розповість більше, ніж історія президентів та решти політиків регіону.

Книгу він писав дуже довго та вважає, що написання починається у момент, коли виникає думка про книжку, потім триває збір матеріалу, відтак з’являється конструкція книги та літературні ідеї, згодом триває написання, яке тривало доволі недовго, лише півроку, хоча про книгу він думав понад 10 років. У книзі, що є доповненням двох попередніх частин кавказької трилогії, він хотів показати власну еволюцію від розпаду СРСР до найновіших подій.

Розпочалася книга у такому страшному місці як так званий санаторій у місті Гудаута під час війни в Абхазії 1993 року, де ночував автор, а закінчується у готелі класу люкс у Вірменії. Він описує розмову зі знайомим, який намагався пояснити абхазькі прислів’я, але після пояснення втрачався їхній сенс. Тоді автор зрозумів, що дійшов до певної межі, і якби вивчив абхазьку, мав би більше чутливості та емпатії і книга вийшла б іншою. Войцех Ґурецький вважає, що сказав усе, що хотів сказати.

Автор зазначає, що Абхазію знає найкраще з-поміж усіх регіонів Кавказу, він мав можливість спостерігати за розвитком ситуації там протягом тривалого часу. Для нього зрозуміло, що Абхазія – це частина Грузії, попри те, що абхази мають свої прагнення, про які варто пам’ятати. Він завжди приїздив на територію Абхазії з боку Грузії, оскільки це єдиний легальний спосіб з точки зору міжнародного права. Коли він перетинав адміністративний квазі-кордон, грузини на нього дивилися з підозрою. Водночас з підозрою дивилися і абхази, які, можливо, воліли б, аби він в’їжджав з боку Росії. Войцех Ґурецький зізнається, що має вже багато добрих знайомих в Абхазії, тож не відчуває проблем з комунікацією.

У другій половині 19-го століття Росія проводила в Абхазії політику геноциду, внаслідок якої майже зникли абхази, а нині значна частина населення невизнаної республіки має російські паспорти. Про співвідношення цієї історичної пам’яті з сучасною ситуацією в регіоні Войцех Ґурецький зазначає, що спустошення Абхазії та те, що абхази у той час були змушені втікати до Туреччини, змінився етнічний склад регіону, оскільки на полишені терени почали заселятися грузини та вірмени, трапилося з провини Росії. Саме Росія спричинила те, що абхази стали меншістю на своїй землі, але історичний парадокс полягає в тому, що тепер вони вірять, що лише Росія може відстояти їхні права на незалежність перед Грузією. Вони почуваються у пастці, як сказав один з абхазьких політиків на питання про те, що змінилося в Абхазії, яку автор книги поставив йому у 2008 році, коли Росія визнала Абхазію: «раніше ми були незалежними, а тепер ми визнані».

Нагадаємо, питанням проблемних регіонів була присвячена низка заходів під час «Книжкового Арсеналу». Так, італійська письменниця Франческа Меландрі презентувала роман про Південний Тіроль, який після періоду терору та несприйняття зрештою став повноцінною частиною Італії та улюбленим місцем відпочинку італійців.

Французький журналіст Себастіан Гобер вже декілька років працює на Донбасі, висвітлюючи військовий конфлікт та проблеми регіону для франкомовної аудиторії.

Волинський історик Петро Кралюк у новій книзі спростовує російський імперський міф про те, що кримські татари начебто завжди були лише ворогами слов’ян та українців зокрема.

Своєю чергою, голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров вважає, що Україна не зможе розвиватися, не повернувши Крим.

Павло ПЕРЕВЕДЕНЕЦЬ

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---