Як обирали міську владу Луцька 400 років тому

Функціонування нинішньої міської ради, її структура та напрями діяльності відомі кожному свідомому лучанину. Цікава і міська самоврядна влада Луцька у ретроспективі: часі її зародження та перших двох століть діяльності. Історична епоха, про яку йтиметься, овіяна романтизмом повсякдення нашої минувшини.

Там були королі й королеви з пишними палацами-фортецями, церемоніалом та підданими. Поважне й заможне духовенство. Святі отці та ченці, які щодень молилися і трудилися во славу Божу в церквах та монастирських обителях. Шляхтичі з шляхтянками, які у невідкладно важливих справах, а, може, за покликом закоханого серця, долали великі відстані. Їм у тому допомагали фірмани майстерно виконаних ремісниками карет-ридванів. На дорозі їх не рідко перестрівали голодні й злиденні грабіжники, якими частенько підпрацьовували «професійні» вояки-жовніри.Засідання великокнязівського сенату початку ХV століття.

У короткому часі без військових походів під королівською хоругвою цим негативним персонажам їсти хотілося так само. Грабунки ж бачилися їм засобом швидкого заробітку. Часами від них вдавалось відкупитись. Траплялося, що налякані шляхетні мандрівники вже без одягу й коней мусили похапцем діставатись до найближчого приміського села. Там ще донедавна пихаті й самовпевнені паненятка скромно просили про вбрання та кавальчик хліба у селян. Будні останніх, як і нині, не відрізнялись особливим різноманіттям. Минали за щоденною боязню стати жертвою поганського нападу, роботою біля хатньої господарки чи в полі.

Читати ще: Волинські діти на світлинах кінця ХІХ – початку ХХ століття

Особливо колоритно в часі ХVІ–ХVІІІ століть виглядали міста та їхні мешканці. Таким був і Луцьк, що іменувався тоді «містом його королівської милості Луцьким».Олександр Дишко. Старе місто і площа Ринок ХVIII століття.

Серед причин тієї колоритності чільне місце посідала маґдебургія – право міської громади на самоврядування. Лучани означену вольність отримали наприкінці ХV століття, у 1497 році. Добродієм-«дарувальником» маґдебурзького привілею місту став тодішній правитель Великого князівства Литовського Олександр Яґеллончик. Подальші документи-надання, їхні підтвердження (конфірмації), розширювали, уточнювали й доповнювали права та обов’язки міщан.

Символом самоврядного міста була ратуша – головна судово-адміністративна споруда. Не менш важливими видавалися й урядники. Їм належало виконувати судові та адміністративні функції стосовно того міського населення, яке підпорядковувалося новоствореному уряду – Луцькому маґістрату.

Не весь тогочасний Луцьк ставав «маґдебурзьким». Під юрисдикцію маґістрату переходила лиш частина населення міста. Питомо міський простір територіально окреслювався Ринковим майданом та прилеглими до нього вуличками (сучасні вулиці Михайла Драгоманова, Йова Кондзелевича, Данила Галицького, Гальшки Гулевичівни, Караїмська). Решта луцьких міщан та територій, як і в часі до появи тут маґдебурзького права, перебували під старостинською владою. Частина населення належала приватним особам, церквам, костелам, монастирям. Такі міські осередки називалися юридиками.

Луцький маґістрат структурно поділявся на дві колегії. Перша з них називалася лавою. Її очолював головний міський урядник – війт.

Лучанине мали права самостійно обирати війтів. Ці посадовці призначалися королями. Луцькими війтами свого часу були Ян Сиґнатор, Андрій Санґушко-Коширський, Іван Борзобагатий-Красенський, Михайло, Остафій та Матвій Єло-Малинські, Марко і Василь Жоравницькі, Олександр та Андрій Загоровські.Засідання міського уряду ХVI століття із книги «Statuta y metrika przywileiow koronnych» Станіслава Сарніцького.

У випадку відсутності війта в місті його функції виконував лентвійт. Відповідно до королівського привілею від 1544 року, обрання цього урядника в Луцьку належало міщанам. У щоденній практиці все виглядало інакше. Потенційний кандидат на посаду лентвійта, зазвичай, належав до близького оточення війта. Ним і призначався. Ось імена деяких луцьких лентвійтів: Каспар Свідерський, Степан Пінчук, Василь Костя, Станіслав Романовський, Щасний Кресимовський, Федір Олехнович, Лаврін Гаврилович, Парфен Голузка, Ярош Леєтич, Олександр Бендерман (Бердерман), Роман Левонович, Шимон Злоторович та ін.

Очолювана війтом колегія лавників (присяжних) «спеціалізувалася» на розгляді кримінальних справ. То були вбивства, розбої, грабунки, крадіжки. Лавники допомагали готувати тексти вироків. Вони допитували обвинувачених, оглядали місце скоєння злочину, були присутні під час виконання вердиктів. Кількість луцьких лавників коливалась від чотирьох до семи. Цей міський уряд свого часу посідали Яцько Степанович, Кузьма Андросович, Самійло Максимович, Федір Олехнович, Томило Максимович, Федір Юревич, Яцько Лецукович, Роман Трушевич, Яцько Федорович, Григорій Володькевич, Ян Загайка, Івахно Стецькевич, Самуель Кирилович, Антоній Перетяткович, Роман Левонович, Максим Соколениця, Стефан Нестерович та ін.

Друга колегія маґістрату називалася радою. Вона складалася із чотирьох урядників – райців. Кожен із них певний час упродовж року очолював означену інституцію. Такого міщанина іменували бурмистром.

Луцька рада ХVІ–ХVІІ століть відала міськими статками. Була водночас і виконавчим, і судовим органом. Райці на чолі з бурмистром представляли місто в його зовнішніх відносинах. Судова компетенція ради передбачала розгляд цивільних справ. З-посеред них найтиповішими були суперечки щодо спадщини і майна, дрібні злочини. Райцям належав нагляд за благоустроєм міста, відання обліком міських прибутків та видатків.Ринкова вулиця у Луцьку кінця ХVIII століття на картині Казимира Войняковського, 1797 року.

Половину складу райців обирала міська громада Луцька – поспільство. Інших двох призначав війт.

Вибори до міської ради в тому часі відбувалися 12 січня кожного року. Процедура обрання-призначення нової міської влади відбувалася вкрай урочисто. Обов’язковою була присутність війта, лентвійта, усіх урядників попередньої каденції. Поспіхом, з розумінням важливості події, до Ринкового майдану ішли луцькі міщани. Від них залежала половина справи – двох кандидатів на бурмистрівство визначали саме вони.

Кожен крок того дня нотувався міським писарем до актової документації ратуші. Завдяки таким записам можна реконструювати імена обранців лучан чотирьохсотлітньої давності. Наприклад, 12 січня 1640 року тогочасний луцький війт, дворянин його королівської милості Андрій Загоровський призначив райцями-бурмистрами Яна Матвійовича та Яна Гепнера. Достойниками від громади-поспільства стали Шимон (Семен) Злоторович і Василь Шилневич.Епітафія (надгробна плита) луцького бурмистра Григорія Посолейковича у мурі луцької Хрестовоздвиженської церкви.

Після погодження й затвердження кандидатур на уряди, війтівські й «народні» обранці в присутності свого електорату складали присягу. Кожен із чотирьох новообраних райців піднімав догори вказівний та середній пальці й обіцяв при тому «бути стражем міських пожитків, оберігати й примножувати їх». Одразу після церемонії обрання та присяги бурмистр з райцями займали свої місця в ратушній світлиці.

ХVІ–ХVІІ століття були часом розквіту міської культури. Вже сам статус міщанина був престижним. Він ніс за собою низку важливих привілеїв. Ім’я кожного повноправного міщанина в тогочасній документації супроводжувалась епітетом «славетний».

Словосполучення «Славетний Міщанин Луцький» писалося з великих літер. Належність до міської громади потребувала чеснот й здобутків, якими міг похвалитися не кожен пересічний обиватель. Особливі вимоги в цьому плані були до тих, хто стояв на чолі міської «маґдебурзької» громади. До урядників маґістрату зазвичай ставились із повагою. Означували милозвучними звертаннями на кшталт «милостивий мені пане війте», «славетні панове райці», «учтивий (поважний) пане».

Так складалось почасти через залежність долі міщан від цих людей. Пієтет водночас викликали знання грамоти (староукраїнської, старопольської та латини), норм маґдебурзького й звичаєвого права, комунікація з королівськими служебниками й самим монархом.

З певною пошаною луцькі міщани ставились до ратуші. Та будівля посеред Ринкового майдану була резиденцією міської влади, її символом. Тому будь-яка свавільна дія, здійснена супроти неї, вважалась проявом зневаги.

Тогочасні міщани із осудом реагували на зневажливі слова стосовно когось із урядників зокрема, чи міста загалом, виголошені, «в ганебний спосіб» на ратуші. Наприклад, луцький кравець Грицько Березницький 7 грудня 1638 року дозволив собі грубі висловлювання на адресу райці Василя Шилневича. Сталося це в ратуші – «місці публічному судовому, з безпекою та спокоєм права посполитого».

Своїм негідним вчинком буремний ремісник зашкодив урядникам обдумувати проблеми міста. Того разу йшлося про нагальну потребу зібрати гроші в сумі чотирьохсот польських злотих. Їх мали виплатити до Королівського скарбу. Коли рішення стосовно означеної проблеми було практично знайденим, до ратуші й увірвався Грицько Кравець. Чоловік спочатку обмовляв міських урядників, а згодом збунтував поспільство не платити той податок взагалі. Врешті, через свавільні дії й зневагу, Луцький маґістрат поклав весь тягар податку на злостивого ремісника.У кравецькому цеху ХVI століття.

Подібний випадок стався в Луцьку 12 липня 1639 року. Того дня бурмистри, райці, лавники, цехмістри й поспільство звично обговорювали й радили буденні міські справи. В тому їм завадив лавник Роман Левкович. Урядник, за свідченням райці Шимона Злоторовича, певний час не віддавав до маґістрату належної контрибуції (податку). Чоловік також забороняв виплачувати гроші своєму зятеві та іншим міщанам. А на свято Петра й Павла він взагалі увірвався до ратуші і в грубий словесний спосіб знеславив пана Шимона. Левкович погрожував райцеві кордом (короткою шпагою) і викликав на двобій-дуель.

Серед когорти міських урядників траплялись і негативні персонажі. Хтось, відчувши владу, користав з міських пожитків. Інший захоплював ґрунти, належні ратуші. Дехто влаштовував розбої посеред Луцька, пиячив та грабував сусідів. Усе це відбувалося у вузькому просторі міста, де всі знали один одного.

Важливо, що більшість міських урядників, на контрасті зі своїми негативними сучасниками, розуміли відповідальність, покладену на них поспільством. Тому намагалися гідно носити своє звання, чинно виконувати свої урядницькі обов’язки, дбати про міський благоустрій.

Оксана ШТАНЬКО

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---