«Я не пропащий! Просто безталанний…» Історія луцького безхатька

Народна мудрість каже: від суми й тюрми не зарікайся. Направду, ніхто не годен знати наперед, що на нього чекає за рогом життєвої дороги. І часто достатньо зробити один необачний крок, аби опинитися по той бік цивілізації.

…Володя вже другий рік літує на березі Сапалаївки в Луцьку. Куди подасться з приходом холодів – ще точно не вирішив. Каже, душа проситься до монастиря, але не знає, чи гріхи пустять.

Ми зустріли його геть випадково. Спочатку запримітили акуратно розкладений на траві мокрий, мабуть, випраний одяг. Обкладене камінцями місце для вогнища. А під крислатим деревом – саморобний намет: каркас із гілок, обтулений цератою, вхід завішено доволі чистим тюлем.

Зачувши наші кроки, з-за тюлю визирнув чоловік. У синіх-синіх очах – тривога на межі з панікою. В руках – невеличка дерев’яна бита, яку стиснув так, аж кісточки побіліли.

«Вибачте, думав, то знов ті… Днями трохи потовкли мене, забрали все, що мав. Тепер от з битою не розлучаюся, – виправдовується. – Ви не думайте, я нормальний! Просто життя помотало, покрутило, як у центрифузі, й виплюнуло. Тепер тут живу».

Володя дуже соромиться фотографуватися. Нарікає на свої хворі ноги. Але нас не проганяє. Каже, нечасто із ним хтось заговорює.

«Ви не думайте, що я якийсь пропащий… Просто безталанний. Якось так життя крутонуло, що не втримався на повороті, – опускає очі. – Колись все у мене було нормально. І квартира була. Але опинився без грошей, не стало чим платити за житло, мусив сюди переселитися».

Довелося Володі побувати в місцях позбавлення волі.

«Я сидів, – не приховує. – Якось ішов увечері з дівчиною. Причепилася до нас ватага хлопців. Ну а я колись боксував, сили в руках – ого-го! От і не розрахував. Скалічив одного. Дали сім з половиною років. Поки сидів, і дівчина заміж вийшла, і друзі поділися, і на гроші мене кинули, із рідних – нікого… Тепер от маю хворі ноги, працювати не можу».

Чоловік каже: не голодує, бо харчами допомагають добрі люди.

«Бачите он ту хату? – показує на протилежний берег річечки. – Там така хороша сім’я живе, вони мені продуктами допомагають, овочі зі свого городу дають. А ще в мене є подружка – бабця Ксенія, теж часто їсти приносить. Посидить біля мене, поговорить. Ще, буває, хлопчина – офіціант з ресторану неподалік – торбу їжі принесе. Бог мене любить, бо посилає добрих людей».

Хоча, каже, різне трапляється. Було таке, що в самому спідньому лишився.

«А я, знаєте, люблю до церкви ходити. Тут недалечко – у храм Всіх Святих Землі Волинської, – показує рукою. – І треба було мені тоді до сповіді піти. Ну, що робити – прийшов, у чому був, посповідався. Відходжу, а батюшка мені пошепки: «Завтра тільки ж у штанях прийди». А я кажу: «Нема в мене штанів, украли». Одна жінка це почула й каже: «Я вам завтра принесу штани». І принесла, в храмі лишила! Правда, ми з нею розминулися, то не зміг подякувати».

Біля намету у Володі – імпровізована майстерня. Коли є натхнення, він… пише образ Богоматері. На звичайнісінькому шматку дошки.

«Знаєте, як роблю? Багато фарби даю, а потім ставлю під дощ, щоб змив залишки. Дуже цікаво виходить, – розповідає. – Я, щоб ви знали, син художника і внук архітектора. Гени озиваються. Хочете, ще щось покажу?»

Володя припіднімає завісу в своє «помешкання», де в одному кутку акуратно складено кілька маленьких подушечок, в іншому – нехитрий посуд, ікони і… кактус у горщичку.

«Бачите, я отут на корі вирізьбив образ Серафима Саровського», – показує.

П’ять років поспіль Володя їздив по монастирях, каже, був і в Києво-Печерській лаврі, і в Почаївській, там навіть трохи жив – охороняв матушку.

«Вона така добра була! У обителі, знаєте, правила суворі: не можна користуватися телефоном, погладиш кота – одразу маєш п’ять поклонів бити. А там такий був котик рудий, то матушка мені його дозволяла гладити, – аж мружиться, пригадуючи. – А ще мені в Почаєві добряче підлікували ноги, від гангрени врятували».

«Я тут ще й наркоманів відлякую, – сміється. – Раніше в цьому місці постійно робили закладки. А коли я поселився, вже не ходять, бояться».

«Я не створений для світського життя, моє місце – у монастирі, – переконаний чоловік. – Усі мої біди, всі падіння були через любов. От тільки закохаюся – обов’язково в халепу втраплю або страждати буду».

Найбільшою своєю любов’ю Володя називає дівчину Іванку, яку зустрів у Почаївській лаврі.

«Я коли її там побачив – серце аж зайшлося, така гарна, – трохи сумно усміхається. – І в неї до мене симпатія виникла. Але Іванка була послушницею… Я часто їй допомагав на кухні посуд мити, прибирати. Одного разу навіть зацідив у пику повару, який із неї відверто знущався, принижував. Ви не подумайте, між нами нічого не було! Я просто нею милувався. Якось ми допізна з нею говорили, а наступного ранку її вже не було в обителі. Поїхала аж у Дніпро в монастир – подалі від спокуси. Вона сильніша за мене духовно. Бо мене, бачте, часто гріховні думки навідують. Борюся зі своїми демонами, але не завжди виходить їх здолати».

Наприкінці вересня, коли вже стане геть прохолодно, Володя планує податися у Світязький Петро-Павлівський чоловічий монастир. Сподівається, там його приймуть.

Він – як мандрівний філософ: носить багато думок у голові й плекає світло в душі. Щодня, як мантру, Володя повторює собі: «Не здавайся! Колись у тебе все буде гаразд». Він вірить у силу добра і в те, що колись-таки знайде своє місце в обителі, а відтак – упевненість та душевний спокій.

Оксана ГОЛОВІЙ

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---