«Я віддала б усе на світі, якби мій брат встав», – сестра загиблого волинянина Миколи Булавки

Майстер на всі руки, чоловік із золотим серцем, роботящий і справедливий. Волинянин Микола Булавка загинув на російсько-українській війні у березні 2022 року на Миколаївщині. Усі, хто його знали, пам’ятають про нього лише хороше.

Нагадаємо, 47-річний командир відділення, головний сержант батареї, прапорщик Микола Булавка загинув 24 березня внаслідок ворожого артилерійського обстрілу поблизу села Засілля Вітовського району на Миколаївщині. Поховали його 28 березня на цвинтарі у селі Нудиже.

У дитинстві мріяв стати військовим, а строковиком служив у Криму і Маріуполі

Народився Микола Булавка в селі Черемошна Воля на Любомльщині, але останні 3,5 року мешкав окремо від батьків – у селі Зачернеччя. Удома в нього залишилися батьки, молодший брат та старша сестра.Того дня, коли його везли востаннє додому, в усіх селах, якими пролягав шлях кортежу, земляки зустрічали Героя на колінах, а на цвинтарі зібралися сотні людей. Бо прийшли віддати останню шану і рідні, і знайомі, і колишні колеги, і просто мешканці.

З сестрою Оленою у Миколи була різниця в два роки. Тож вони були дуже близькі з дитинства. Свіжа рана втрати ще кровоточить і болить. Жінка зі сльозами згадує про брата. З дитинства він мріяв стати військовим.

Ще малим захоплювався хлопцями, які верталися з армії у формі, марширував сільськими дорогами.«Як був малим, завжди любив військову форму. Казав: «Я буду військовим». Як тільки хто прийде з армії, то просив чи шапку поносити, чи значки. Він марширував, весь одяг акуратно в нього було складено, «як в армії», – каже Олена Згоранець.

Микола Булавка під час навчання в училищі

У 1992 році його призвали в армію. Іронія долі: присягу він приймав в нині окупованому Криму, в Євпаторії, а служив у Маріуполі, який сьогодні ворожі війська стирають з лиця землі і де вчиняють злочини проти людства. Та дійти до Маріуполя та Криму йому не судилося. Життя обірвалося на Миколаївщині.


«Коли він приймав присягу, була така зима, що батьки не могли виїхати з села. То поїхали вже в Маріуполь, де він служив. Знаєте, мама щось відчувала. Говорила мені після того, як з ним розмовляла в останні дні: «Іде звільняти ті території, де він служив». Материнське серце щось таки відчувало…» – каже волинянка.Після строкової служби він служив за контрактом у Володимирі. Потім пішов зі служби і всю душу вкладав у свою другу професію – будівельника.

«Після армії він спершу пішов на комп’ютерні курси від біржі праці. А потім його послали в школу прапорщиків. Як він її закінчив – пішов служити за контрактом і 5 років прослужив у Володимирі. Хотів продовжувати контракт, але армія почала розвалюватися (то був кінець 90-х,– ВН) і він пішов зі служби. Пішов на будівництво, бо ж мав диплом з будівельної справи, який отримав у Любомльському ПТУ. Багато років працював у Києві, їздив вахтовим методом: два тижні вдома, два тижні там. Всі хлопці, з якими він працював, теж відгукувались про нього завжди гарно», – розповідає сестра загиблого.Добре серце і золоті руки

«Він був дуже добрим, а ще майстром на всі руки. Сам навчився класти плитку, мені вклав, допомагав сусідам. Був дуже чуйною людиною. У нього не було такого, що «я не вмію, не хочу, не знаю». Хто його просив і якщо він міг допомогти – завжди старався. Завжди всім ділився. Коля молодший за мене на два роки, ми дуже близькі були, він хрестив мою найменшу доньку, допомагав моєму синові, який зараз почав своє будівництво. На могилі мій старший син його кликав і гукав, що він був рідніший за тата», – пригадує Олена Згоранець.Три роки Микола Булавка пропрацював у школі села Зачернеччя. Директорка школи Ольга Вавринчак згадує про нього як про чоловіка, який мав золоті руки.

«Він пропрацював близько трьох років у школі робітником з обслуговування. Усім, кому міг, допомагав. Мав золоті руки, вмів робити і столярку, і штукатурив. Незадовго до цих подій він звільнився і планував їхати на заробітки. Але навіть якби він виїхав за кордон, то точно повернувся б. У цьому я впевнена на 100%, знаючи його позицію щодо України, до справедливості», – переконана вона.

Часом, коли мав час, відписував відповіді на повідомлення. Але переписка обірвалась під залпом «Градів». А зустрічали Миколу Булавку сотні людей в усіх селах.

«Я знаю, що він не доїхав до місця призначення, їх дорогою обстріляли з «Градів». І першого дня, коли його везли з Ковеля, то у Любомлі і в усіх селах його зустрічали на колінах, а в день похорону була та сама картина. Людей було стільки на похороні, що я не пам’ятаю, коли таке було», – додає Ольга Вавринчак.

Однокласниця Миколи Людмила теж пам’ятає про Миколу Булавку лише хороше: «Він був такий, що нікому ніколи не відмовляв, якщо може допомогти. Він був не з тих, хто не підкаже чи не допоможе. З ним завжди можна було поговорити, він ніколи не відвертався».Зараз їмо його варення з абрикосів…

Свого часу чоловік їздив на заробітки до Польщі. Все, що заробив, зміг вкласти у власне господарство. Кілька років тому купив хату в Зачернеччі і переїхав від батьків.

«Він так старався, збирав, купив хату в Зачернеччі. В червні було б чотири роки, як він перебрався. Ми всі йому допомагали, як і він нам. Зробили новосілля, 45 років відсвяткували. Проклята війна всі плани зламала», – додає Олена.Три роки він пропрацював у Зачернецькій школі. Незадовго до повномасштабного вторгнення він звільнився і планував їхати на заробітки. Йому пропонували їхати за кордон, але покидати нажите не хотів. Казав, що його влаштувала б робота як раніше, у Києві – по два тижні. Бо ж удома було господарство.

«Він сам тримав господарство, як збирався їхати на заробітки, привіз мамі порося, курей. Він сам навіть консервацію закривав, дзвонив до мене, питав. Як приносив щось з дому в школу, то всі просили рецепт і питали, хто робив. А він все сам. От зараз їмо його варення з абрикосів. Гриби мені сушив постійно. Коли до нього приїжджали на гостину - завжди сам стола такого накривав, що всі дивувалися, питали хто йому допомагав. А він - все сам. Він все вдома робив: змайстрував тумбочки, воду провів, все-все в хаті зробив, планував весною перекривати хату. Он дерево лежить, шифер...» – пригадує вона.

Останні слова він сказав мамі, яку довго не хотів хвилювати

Після 24 лютого Микола Булавка пішов до війська. Спершу був добровольцем у теробороні. Про те, що Микола знову вдягнув однострій військовослужбовця регулярної частини, родина дізналась пізніше. А матері він до останнього не міг наважитися сказати, аби та не переживала за нього.

«Він пішов 7 березня. Ще раніше він казав, що його заберуть. Мовляв, одразу ні, бо він вже старшого віку, але якщо буде щось серйозне, то його заберуть в другу хвилю. Нещодавно ми дізналися, що він пішов добровольцем. Спершу був в теробороні. Казав, що піде нас захищати. А потім, очевидно, його спрямували в ЗСУ. Він зразу нічого не казав, так не хотів нас всіх хвилювати. Він мамі не міг сказати до останнього. Спершу повідомив мені. Ми недавно побачили, що повістка була видана 2 березня. А 5 березня він ще приїхав до мами, дав їй запасні ключі, але так і не зміг сказати. Він мені подзвонив 7 березня вже з Володимира, попросив забрати рюкзак з речами, щоб йому з собою не возити, який відправив поштою. Вже був у частині, а все не міг сказати. Казав: «Я не можу, боюся казати, бо буде дуже плакати».

Він хотів сказати спершу татові, подзвонив йому 8 березня, а мама була поруч. Він привітав маму і каже: он прийшов з блокпоста додому, буду відпочивати». Він знову їй не сказав. Знову подзвонив мені. Каже: «Не можу. Вже як буду далі, то скажемо, що треба йти». Сказала мамі я, просила не переживати і розповіла, що його мобілізували», – пригадує Олена.Коли Микола був на полігоні у Володимирі, то рідним дзвонив частіше: мамі, сестрі, племінникам. Тримав зв’язок і тоді, як був у Рівному. А ось коли вже їх почали переправляти до Києва, сказав, щоб йому не дзвонили, а він сам буде виходити на зв’язок. Останній дзвінок він зробив до матері.

«Поки їх везли, він ще дзвонив. Казав, що годують добре і тепло. Вже ближче до передової, через два дні виходив на зв’язок. А востаннє подзвонив 22 березня. Того дня він подзвонив до мене. Мабуть, так Бог дав. Бо я випадково з тих нервів натиснула на «відбій». Бо він уже два дні не виходив на зв'язок, у мене руки-ноги трусилися. Може, подумав, що я зайнята. І він останні слова сказав мамі: «Я живий, здоровий, у мене все добре, не можу говорити». Це були його останні слова. Це було близько 17 години. Мама дуже добре запам’ятала той момент, було 16:50 з копійками. Це був останній дзвінок. А потім нам повідомили. Ми не вірили до останнього, поки не побачили тіло. Думали: помилка, хоча й казали, що точно перевірено, але надія жила…

На похорони стільки людей зійшлося. Ніхто про нього ні одного поганого слова не сказав. Він все в собі тримав, нікого не міг образити і травмувати. А люди зараз тішаться, що батьки матимуть допомогу, бо ми збираємо документи. Та я б віддала все на світі, якби сказали, що мій брат встав...» – додає жінка.

Інформаційне агентство Волинські Новини висловлює щирі співчуття рідним загиблого. Герої не вмирають і будуть вічно жити у наших серцях!

Юлія МАЛЄЄВА

Фото з родинного архіву

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---