«Ви просто не отримували в морзі рідне тіло з осколком російської «братньої» любові в голові», – донька загиблого на сході лучанина

Сьогодні минає сьома річниця з дня загибелі під час бойових дій на сході лучанина Сергія Климчука.

Допис, сповнений болю від втрати батька на сході, написала на своїй сторінці донька загиблого воїна Вікторія Климчук-Длугач.

«Щороку у цей день я пишу історії про тата, його загибель на війні та те, як наша сім’я з цим живе. Вони завжди без назви, але цьогорічну я назвала «Дари Смерті». Плагіат Джоан Роулінг, якщо що.

Це трапилось десь за північ. Серпень 2014 року, до Дня Незалежності лишається 2 дні. Мені 22 роки. Ми з мамою і купкою родичів у луцькому морзі, куди доставили татове тіло з війни. Втомлені через нічну зміну співробітники кличуть нас на опізнання. Відкривають труну. У ній – тіло в камуфляжі і берцях з недбало зашитою чорними нитками головою.

– Це він?

Тіло лежало з 17 серпня у морзі на сході. Воно деформоване, волосся якесь обсмалене і руде, а не рідне пшенично-біле, вуса, яких тато ніколи не носив, колір обличчя важко описати, але землисте з якимось велетенськими сіро-синіми плямами (мабуть, найближчий відповідник), тіло неприродно мале і тверде, немов камінь.

Я не до кінця впевнена. Прошу показати зуби. Закочені очі працівників моргу і слова «та він це, він» від одного з родичів.

Ще раз прошу: «Покажіть його зуби». Дерев’яні губи розсунули пальцями і я побачила те саме добре знайоме мені надщерблення зуба, яке так не хотіла бачити.

– Так, це він.

Потім ми пішли підписувати різні документи, отримувати особисті речі та дотриматися решти формальностей і процедур. Я добре пам’ятаю, якої важливості тато їм надавав. Він був юристом з трьома вищими освітами, викладачем, працював у Центрі надання безоплатної правової допомоги. Слова «процедура» як і «Закон» для нього були не порожніми звуками. Після цієї ночі (найстрашнішої в моєму житті) трапилося так багато всього: похорони на День Незалежності усім містом, знайомство з багатьма його побратимами, розповіді про війну, які залишаться зі мною доти, доки дозволить моя пам’ять...

Читати також: Луцьке небо плакало за козаком-айдарівцем

Думаю, у ту ніч Смерть дала мені три своєрідні «дари».

В Гаррі Поттері це були бузинова паличка, мантія-невидимка і воскресальний камінь.

У моєму випадку – вони трохи інші.

Перший дар – це можливість чітко розрізняти чорне і біле.

Як філософ за освітою, я визнаю, що людське життя і світосприйняття складається з мільйонів відтінків сірого. Ніщо не може бути однозначним, все піддаєтся радикальному Декартовому сумніву і це єдиний шлях до пізнання будь-чого.

Проте, коли у тебе на війні гине тато, то питання цієї самої війни з Росією, української державності, суверенітету, великої геополітичної шахівниці враз стають чорно-білими.

Росія – ворог та окупант, який напав на Україну. Не лише держава Росія чи система. Кожнісінька людина там причетна до злочинів проти України. Вони причетні, коли не протестують, причетні, коли мовчать, причетні, коли сплачують податки. Всі, хто говорять «не все так однозначно», «політики погані – люди хороші», «он, в мене там тітка в Твєрі і вона за Україну», «ми познайомились в Туреччині на відпочинку з парою з Москви і вони за Путіна не голосували» і оце все, – ви просто не отримували в морзі рідне тіло з осколком російської «братньої» любові в голові. Цей момент розбиває ваш дитячий калейдоскоп ілюзій і перетворює його на чорно-білі окуляри, через які ви дивитеся не на весь світ, але на конкретну державу та її громадян.

До речі, для того, щоб усвідомлювати ворожість Росії для України, не обов’язково втрачати на війні рідних, достатньо просто володіти абстрактним мисленням на рівні трохи вище мавпи.

Просто подумайте, що було б, якби не тисячі відважних чоловіків і жінок, які пішли захищати вас у м’ясорубку війни? Росія б не зупинилася на сході. Вона пішла б далі. Можливо, ви були б зараз все ще мирним жителем, але без руки чи ноги у результаті мінометного вогню по вашому населеному пункту, чи починали б заново життя у ненайкращому статусі біженця в якомусь фільтраційному таборі. Можливо, хтось поселився б у квартирі, на яку ви так довго збирали; чи ваша дитина наступила б на міну, гуляючи десь у вже неукраїнському місті, по якому пройшлась війна. Словом, подивіться, як зараз в ОРДЛО, і усвідомте, що ви були від такого «чудового» життя на відстані 6 тисяч загиблих воїнів і десятків тисяч тих, хто пройшли війну замість вас.

Другий дар – це всеохоплююче та всепоглинаюче відчуття кінечності життя.

Усі ми знаємо, що все, що колись народилось чи з’явилось, – неодмінно помре. Але одна річ – знати це, а зовсім інша – усвідомлювати. У ту ніч я відчула смерть на дотик – вона холодна і тверда; я почула її запах – він огидно-солодкий; я побачила її руйнівний масштаб. Ось він, мій тато, з яким ми сперечались про політику на кухні, обіймались, їздили в гори, який цілував мене перед виходом на роботу і переносив на руках через бур’яни... Колись такий теплий. Тепер холодний і не схожий на себе. Один мінометний вогонь і один осколок російської «братньої любові» в голові.

До загибелі тата, безумовно, я не жила у світі рожевих хмарок та єдинорогів з веселками і зі смертю рідних зіштовхувалась. Утім татова загибель дала мені дуже чітке і тактильне розуміння того, що я також скоро помру.

Ні-ні, ніякої містики і псевдопередбачень власної долі. Навіть якщо мене не стане у 120 років – це все одно буде досить скоро. Зараз життя для мене не просто коротке, а якесь блискавичне. Це дуже моторошне відчуття. Водночас життєствердне і химерне. Звісно, життєвий коловорот затягує мене у купу побутових думок щодня і це трансцендентальне відчуття конечності буття не таке сильне завжди. Проте воно постійно є десь на фоні. Іноді вмикається у моменти прийняття важливих рішень, іноді дає мені можливість казати тверде «ні» чомусь, на що я гаяти своє життя більше не хочу, чи, навпаки, казати «так» тому, що для мене важливе.

Відчуття перспективи швидкої смерті як бонус за собою тягне усвідомлення цінності найрідніших мені людей, людей поруч. Я не відкладаю ніжні слова та приємні вчинки на потім. Мені хочеться сповна цими людьми насититися. Мені їх ніколи не буває забагато.

Скільки разів я собі подумки дякувала, що не провтикала в останній розмові з татом, коли він вже був на війні, сказати «Люблю тебе». І ще більш вдячна, що це було далеко не вперше.

Третій дар – це високий емоційний больовий поріг.

Це доволі хитрий і неоднозначний подарунок від Смерті (як і всі вони).

Загибель тата для мене сягла настільки високого больового порогу та зробила шкіру моєї емпатії настільки у чомусь товстою, що все, що за нього нижче – зазвичай видається мені не таким і важливим. Не НЕ важливим в цілому, а саме НЕ ТАКИМ і важливим.

У мене це працює якось так, що мене не розчулиш історією про те, що померла бабуся у 85 років. Це не дуже ок, мабуть, але за кілька днів до тата ховали хлопця-вояку, якому було 21. Оце дійсно невчасна смерть...

Мене страшенно дратують дріб’язкові драматизації таких речей, як зламаний ніготь/спізнення кудись-там/подорожчання гречки чи ще щось таке.

Штука в тому, що смерть тата сама по собі страшна і насправді глибоко драматична, але на додачу я знаю тепер безліч історій його побратимів, які вижили. Від того, що вони пережили – не те, що волосся дибки, але з цим не зрівняється жоден найстрашніший фільм жахів, бо це реальне життя. Вони позбавлялись кінцівок, бачили смерть побратимів, забирали життя самі, збирали лопатами залишки тіл своїх бойових товаришів, бо це все, що лишилося після атаки, а рідним потрібне хоч щось у тому клятому чорному мішку... Вони переживали такі пограничні стани, які усвідомити не те, щоб важко, а неможливо тим, хто сам війну не пройшов. Я теж цього усвідомити не можу, але я на це зважаю і маю до них повагу.

Тому зламані нігті чи чиїсь проблеми на роботі у порівнянні видаються якимось дитячим садком.

Можливо, це знецінення чужих емоцій і переживань, а може деяким людям просто варто зрозуміти, наскільки їхнє життя з біса неймовірно чудове, якщо вони не прокидаються у військовому госпіталі з двома ампутованими руками чи, скажімо, не витирають бризки мозку свого товариша з власного обличчя?

Зрозумійте мене правильно: я не вважаю, що зі смертю тата я пізнала сенс життя чи стала просвітленою, як Сіддхартха Гаутама. Це точно. Проте, мій досвід є, певною мірою, унікальним та досить специфічним у контексті безтурботного мирного життя 80% населення України, які думають, що війна їх не стосується.

Насправді це дійсно так, але лише тому, що щодня за них теж воюють, віддають свої життя, кінцівки і здоров’я чоловіки та жінки на фронті. Оплатою за цей обивательський спокій є те, що періодично хтось отримує у морзі холодне тіло свого найріднішого, а разом з ним – свої дари Смерті.

Вони гидкі та неприємні. Я воліла б ніколи їх не мати, але ось я живу з ними уже 7 років і за цей час я зрозуміла, що, як і в Гаррі Поттері, якщо вміти ними правильно скористатися, вони можуть дати нове життя.

P.S. Найкраще, що можна зробити сьогодні – це допомогти чиємусь татові повернутися додому живим.

Реквізити для благодійного внеску Повернись живим 5168 7422 1636 8088», – йдеться у дописі.Нагадаємо, у серпні 2014 року в селі Хрящувате Краснодонського району Луганської області загинув лучанин Сергій Климчук, який воював у територіальному батальйоні «Айдар». Указом Президента від 27 червня 2015 року № 365/2015 «За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно), нагрудним знаком «За оборону Луганського аеропорту» (посмертно). У червні 2015 року в селі Троянівка на честь Сергія Климчука названо вулицю. 19 березня 2016 року у Луцьку відкрили меморіальну дошку Герою.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---