Втратив на війні руку, але не віру: історія сильного духом захисника з Волині

Житель села Угриничі, що на Любешівщині, Михайло Бартошик на момент початку повномасштабного вторгнення росії в нашу державу був за кордоном. Разом із дружиною проживали та працювали в Чехії. Однак після того, як надійшла повістка, він відразу повернувся в Україну й усвідомлено пішов до військкомату.

Про це пише газета «Нове життя».

Вернувся із Чехії, щоб боронити Батьківщину

Після 24 лютого Михайло, перебуваючи в Чехії, ніяк не міг собі знайти місця. Й перша думка, яка в нього була, – їхати в Україну і боронити її. Та все ж на прохання і вмовляння дружини лишався за кордоном.

«Ми погодили з дружиною, що як тільки зателефонують і скажуть, що мені є повістка чи ж її принесуть до батьківського дому, я відразу повернуся в Україну. Адже рівно десять років тому служив в армії, певні навики військові мав. Розумів, що треба захищати. Згодом, власне, так і сталося», – розповідає боєць.

Читати ще: «Мами нема, не хочу Бозі». Трирічна донечка загиблої бойової медикині із Волині щодня ходить на цвинтар і чекає, коли мама «прокинеться»

Після приїзду в рідні Угриничі чоловік відразу пішов до військкомату, пройшов медогляд і чекав, доки викличуть. Правда, сталося то не зразу. Через два місяці його разом з іншими військовими відправили у Володимир на навчання. Хоча, як оповідає Михайло, довго там вони не затрималися. А далі вирушили безпосередньо в зону проведення бойових дій.

Недовго довелося служити мужньому земляку-захиснику. Але той період запам’ятається на все життя, бо таке із пам’яті не стирається.

Перебували вони в районі Бахмута, де щодня було дуже гаряче.

«Відколи стали на нульові позиції, то спокій нам тільки снився. Постійно гупало. Окупанти стріляли з усієї техніки, яку мали. Доводилося і їсти готувати під «світломузику». Наша позиція була в селі, тому ховалися у підвалі на приватному подвір’ї», – розповідає захисник.

Також зазначає, що місцеве населення евакуювали, лише поодинокі люди полишалися.

«Ми бачили, як місцевий чоловік загинув від зброї російських окупантів. Після того як трішки стишилося, наші хлопці поховали загиблого на його ж подвір’ї», – спокійним голосом після пережитого та побаченого каже Михайло Бартошик.

Адже, хай як це жахливо звучить, на війні людина звикає до всього: і до постійних вибухів, і до прильотів, і до втрат.

«Звісно, страшно. Дуже боляче, коли розумієш, що після чергового прильоту маємо двохсотих… Але ти мусиш холоднокровно на це все реагувати, бо в інакшому разі ти себе просто морально виснажиш», – пояснює чоловік.

Також акцентує увагу на тому, наскільки важливо, перебуваючи на нульових позиціях, узагалі не користуватися телефоном. Це насамперед – для власної безпеки. Тому весь час, доки був у гарячих точках, із рідними не мав зв’язку, дружину завчасу про це попередив.

Два Михайли потрапили під обстріл. Вижив один

Черговий день на війні. Знову обстріли. Але цього разу вони були надто сильними, надто влучними.

«Зазвичай після сильного обстрілу технікою стає тихо, і тоді може йти в бій піхота. Тож ми, перечекавши «дощ» у підвалі, розуміємо, що комусь треба вийти в розвідку. Якраз була моя черга. Я разом зі ще одним Мішою вийшли на вулицю. Лише в бінокль встиг побачити танк і те, як щось стрімко летить у наш бік. Заховатися, звісно, вже не мали часу.

Читати ще: «Ти ж морпіх, терпи»: Михайло Діанов розповів про пережитий полон та мрію – вчитися у дядька Максима

Я рукою прикрив обличчя і розумію, що мені відірвало праву руку. Далі осколок зачепив щелепу. Інший «пройшовся» по низу живота, відскочивши від бронежилета. Сильні поранення отримав і мій побратим. Але дивлюсь, він починає іти. Спочатку я гукав хлопців, проте вони не чули, бо їх теж добряче заглушило. Тож підіймаю свою руку із землі і починаю іти до наших хлопців, в укриття.

Я не знаю, як і пройшов той шлях, але, на щастя, мені вдалося дійти до підвалу і встигнути заховатися. Бо той Михайло, не зорієнтувавшись, пішов далі. Чергове влучення для нього стало смертельним…» – детально розповідає Михайло Бартошик про найстрашніший день у його житті.

Хлопці надали йому першу медичну допомогу, зокрема турнікетами перемотали та зупинили кровотечу. А далі нашому мужньому воїну довелося впродовж шести годин лежати в підвалі й просто, зціпивши зуби, терпіти нестерпний біль.

«Мені дали знеболювальну таблетку. Але зрозуміло, що ефекту не було. В якийсь момент я вже кричав до хлопців, що піду зараз сам, бо не мав сили терпіти», – зізнається боєць.

Однак їхати до медичної установи було надто ризиковано. Адже обстріли того дня не вщухали ні на мить, ворожі дрони постійно літали над ними, тому довелося чекати. Виїхати в лікарню у Бахмут вдалося лише, коли стемніло. Там чоловікові надали необхідну медичну допомогу і відправили у Дніпро.Серце дружини відчувало біду на відстані

Того злощасного дня дружина Михайла пані Надія була на роботі. Вона продовжувала працювати на заводі у Чехії, адже з розумінням сприйняла вибір чоловіка – стати на захист Батьківщини. Жінка знала, що її Михайло не може виходити на зв’язок, адже попередив про це. Однак саме того дня на серці було дуже неспокійно.

«Дивні відчуття. Я себе заспокоювала, що все гаразд, але робота не йшла в руки, тривожно було. Тому стала писати, телефонувати, з’ясовувати, у кого тільки могла. Натрапила на інформацію, що загинув один військовий. І розумію, що таке прізвище має командир мого коханого. Стало страшно, і я продовжувала шукати. Далі мені багато хто почав телефонувати й казати, що з моїм чоловіком щось трапилося», – крізь сльози промовляє Надія.

Важко навіть уявити, що в той момент відчувала ця жінка. Але, не даючи волю емоціям, вона продовжувала шукати відповідь на запитання. І знайшла.

«Раніше зберігала собі список номерів лікарень Дніпра. І коли зателефонувала в черговий заклад, то почула, що в них є чоловік із прізвищем Бартошик. Відразу таке полегшення і єдина думка – живий», – не приховуючи емоцій, розповідає пані Надія.

Далі вже була розмова із лікарями, які детально розповіли про поранення чоловіка. Така інформація неабияк шокувала.

«Було боляче. Сльози душили, не могла заспокоїтися. Відразу ж хотілося вертатися в Україну і їхати до нього. Але розуміла, що в такому стані я йому нічим не зараджу. Тому спочатку мусила опанувати себе», – каже жінка.

Одного дня дружина вирішила зробити сюрприз для коханого – без попередження приїхати до нього із Чехії.

Президент України особисто вручив орден «За мужність ІІІ ступеня»

Світ надто тісний. У правдивості цього вислову неодноразово переконалося і подружжя Бартошиків.

Наприклад, показовим для них був факт, що Михайло Бартошик воював із хлопчиною з Люб’язя.

«А колись наші батьки разом служили в російській армії. Пройшло кілька десятків років, і тепер ми, їхні сини, разом захищаємо Україну від росії», – зазначає боєць.

Читати ще: «З чорних пакетів на ноги тече кров». Історія капеланки з Луцька, що привезла з передової понад сотню тіл військових

Коли ж Михайло лікувався у Дніпрі, то йому допомагала одна жіночка, уродженка Камінь-Каширщини.

«Маючи серйозне поранення щелепи, мій чоловік може споживати їжу лише у вигляді пюре. Так, доки ще я була у Чехії, та жіночка готувала таке йому і носила в лікарню постійно. Потім вона надала мені тимчасовий прихисток у себе. Бо я вже була в Дніпрі, доки чоловіка не відправили у Волинську обласну лікарню. Ця жіночка – дуже хороша, співчутлива. Вона навіть не дозволяла мені щось купувати за свої гроші, всі продукти надавала. Ми їй безмежно вдячні за турботу», – з теплом у голосі розповідає пані Надія.

Також особливим моментом для воїна став візит президента Володимира Зеленського в їхню палату. Трапилося це практично на третій день після чергової операції. Тож самопочуття чоловіка було ще, м’яко кажучи, не дуже.

Президент України, потиснувши руку нашому герою-земляку, вручив йому орден «За мужність ІІІ ступеня». Однак наш боєць не вбачає у цьому чогось особливого, тому про вручення такої високої нагороди знали лише у родинному колі.

«Бо він у мене надто скромний», – пояснила дружина.

Вчиться жити у новій реальності

Нині Михайло Бартошик проходить реабілітацію. Цей процес тривалий. Головне в усьому – терпець. А його, як каже боєць, треба дуже багато. Адже після втрати робочої правої руки доводиться всього вчитися заново. Спочатку турбував і фантомний біль, зізнається дружина.

«Бувало, що вночі просинався і кричав, що болить та рука. І я не знала, чим допомогти. А вранці він того навіть не пам’ятав», – оповідає пані Надія.

Та, незважаючи на всі незручності, мужній воїн упевнено підкорює «нові висоти». Так, уже він і дрова рубав, і на риболовлю ходив.

«Звісно, не все вдається, але потрохи прилаштовуюся до нової реальності. Наразі головне – зробити операцію на щелепу, бо їсти через трубочку – таке собі «задоволення». Я, щоб не спокушатися на апетитну їжу, виходжу, коли рідні їдять», – жартуючи, каже Михайло Іванович.

Його позитивом, мужністю і терпеливістю можна лише захоплюватися. Це людина з великої літери, яка, попри всі проблеми, не нарікає, а радіє життю та мріє про перемогу в російсько-українській війні.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---