Втекти від війни: три доби у черзі до кордону, сім годин марного чекання та два тижні у підвалі. 3 історії переселенців

– Здрастуйте, баба Свєта! – молодий чоловік вітається з літньою жінкою у Палаці учнівської молоді, де волонтери сортують одяг. – Що ви тут?

– Куртку хочу поміняти, яку брала.

– А я тут допомагаю. Ну, на все добре. Побачимось! – чоловік повертається до роботи, а жінка проводжає його дооовгим теплим поглядом.

Андрій. Три доби в автомобільній черзі.

– Усе почалося з того, що 24 лютого близько 5-ї ранку передзвонив мій друг Віталій і сказав: «Вставай, Андрюха. Почалося!» А 24 лютого – це день народження моєї молодшої дочки. Швиденько зібрали речі і сіли в машину. Здивувало те, що близько 6-ї години ранку на вулиці вже були затори. Все стояло, всі заправки забиті. Були такі затори, що до села Гавронщина біля Макарова, куди планували поїхати, ми добралися близько 13-ї години. Тобто 50 кілометрів від будинку до дачі долали 7 годин.

На дачі ще спробували зробити дитині маленьке свято. Надвечір було чути, як над будинком літають літаки та гелікоптери. Вирішили втікати до моїх батьків у Луцьк. Виїхали на житомирську трасу. Знову затори. Вже навіть не рахував, скільки годин провели в дорозі. За цей час під Житомиром щось горіло. Знову літали літаки. З новин дізналися про нові обстріли.

У Луцьку вирішили дружину з дітьми та сестру з дітьми відправити у Польщу. Виїхали за Володимир-Волинський і майже одразу вперлися у затор. Сиділи в машині з двома дітьми (одній – 12 років, іншій – 2 рочки) майже три доби. Їли те, що взяли з дому. Крім того, допомагали жителі навколишніх сіл. Я приємно здивований ними. Люди виносили харчі, були навіть гарячі борщі. У туалет доводилося ходити в кущі, а де можна, то вистоювали чергу на заправках. Спали в машині, тоді були морозні ночі. Куняєш, а щойно почув, що черга рушила, й сам під’їжджаєш. Тому можна сказати, що ми повноцінно не спали. Доходило до бійок, бо завжди знаходяться хитрі, які хочуть проїхати поза чергою.

Ближче до кордону чоловіків уже завертали, і я повернувся у Луцьк, а дружина з дітьми вирушила далі. На той момент черга розрослася від Устилуга на 10 кілометрів за Володимир.

Сім’я поїхала в Польщу. Старша донька пішла у школу. Менша поки не може потрапити в дитсадок, бо немає місць.

Коли ми виїжджали з села, то там залишилися батьки дружини, її бабця, якій понад 90 років. Їм теж пропонували поїхали, але вони не захотіли. Ставало все гарячіше, і в Гавронщину почали приїжджати родичі дружини. Потім до них долучилися знайомі та друзі з Бородянки та Гостомеля. Так на дачі зібралося 22 людини. Під час обстрілів вони ховалися у погребі. За тиждень з’їли усе привезене з собою і харчувалися лише домашньою консервацією. Коли взагалі не стало чого їсти, і було ніби тихо, один з чоловіків поїхав автівкою у сільську крамницю. Там вже майже нічого не лишилося. Тому він узяв кілограм чи два фісташок та мигдалю – і цим харчувалися. У цей час нагодилися росіяни, і поки він ховався у крамниці, постріляли колеса його автівки.

На дачі був бензиновий генератор, від якого заряджали телефони. Мали власну свердловину, а поряд була криниця, тому проблем з водою не було. Потім наш будинок продірявила касетна бомба. Слава Богу, ні в кого не влучили, бо осколки пролетіли між людьми. Потім на городі розірвався танковий снаряд. Сусідську хату нібито спалили. Не знаю, в якому стані наша. Коли з’явилася можливість, то усі евакуювалися у супроводі українських військових.

Віталій. Сім годин безрезультатного чекання.

До війни я жив у Києві і мав свій бізнес: розробляв і виготовляв схеми вишивок бісером. За декілька днів до війни знайомий військовий сказав, що треба готуватися до найгіршого. Не хотілося вірити, але 24 лютого прокинулися від вибухів ракет. Речі були приготовлені. До вечора пробули вдома, а потім виїхали у Хмельницький. Кільцева у Києві була зайнята фурами у три ряди. Тільки один ряд залишався для легковиків. Швидкість становила 1-2 кілометри на годину. Я подумав, що не варто було їхати у бік Житомира і ми вирушили на південь (як з’ясувалося пізніше, це було правильне рішення). Добиралися околицями, дуже довго. Кілька днів жили у знайомого. Але там у будинку зібралося до 15 людей.

Спочатку хотіли поїхати в Румунію. За 120 кілометрів до кордону був блокпост біля мосту через річку Дністер. У заторі ми простояли там 7-8 годин. Переїхавши блокпост, побачили прикордонників, які повідомили, що у черзі на переході треба буде стояти мінімум 5 діб. Крім того, вже надійшла інформація, що чоловіків не випускають з країни. Тож, витративши сім годин, ми повернулися в Хмельницький. Наступного дня поїхали потягом у Львів.

Думали, як дістатися у Польщу. Я був на вокзалі, а сім’я у готелі. На вокзал подали евакуаційну колону Нацгвардії. Я зателефонував дружині і відправив родину у Краків. Вони вже опівночі перетнули кордон і швидко прибули на місце. Я зітхнув з полегшенням і подумав, куди діватися. Згадав, що мій друг Андрій у Луцьку. Зі Львова їхав з пересадкою через Ковель. Живемо у його батьків. Крім нас, ще кілька знайомих та родичів.

Наступного дня після приїзду дізналися, що потрібна волонтерська допомога у ПУМі, чим і займаємося.

У Києві залишилося усе моє обладнання, бо вивезти його не було змоги. Але найголовніше, що всі розробки є в електронному вигляді. Тому якщо держава допоможе з кредитами, то відновлюватиму виробництво.

Сергій. Два тижні у підвалі.

24 лютого о 6:30 ранку нам у Макарів зателефонувала сестра і сказала, що ракетами обстріляли Старокостянтинів. З квартири у п’ятиповерховому будинку ми поїхали у приватний будинок до дружининої бабусі, якій 85 років. Також з Києва приїхали батьки дружини.

Перший день не знали, що робити. Безперестанку дивилися новини. Сподівалися, що все незабаром закінчиться. Наступного дня побачили, що росіяни вже в Бородянці. Всі думали, що Макарів не зачеплять, бо там немає жодних військових об’єктів. 26 чи 27 лютого дізналися, що російські війська повернули у наше селище. Почалася паніка. Через 1-2 години почувся гул танків. Ми почали облаштовувати свій підвал: занесли туди теплі речі, воду, набір продуктів.

Росіяни повернули до центру, вистрілили у будівлю лікарні. Крім того, при заході в Макарів розстріляли з танка літнє подружжя на «Ланосі». Через трохи у розпачі затефонувала мама. Вона розповіла, що вистрілили у сусідній будинок, де світилася червона лампочка сигналізації. Це ж дикі люди, певно, такого ніколи не бачили. Може, подумали, що то камера чи ще щось. Будівля загорілася, але батькам вдалося врятувати власну хату, поливаючи її водою зі шланга. Що нині з хатою – невідомо. Знайомі переказують, що є багато місцевих мародерів.

Потім росіян почали розстрілювати на житомирській трасі. Ми два тижні сиділи у погребі і визначали, чи то від нас, чи до нас прилітає. Розбило сусідську хату і скло посипалося на автівку, але вона вціліла. На бабусиному подвір’ї була криниця, воду з якої брав увесь квартал. Харчів трохи закупили і ще мали консервацію. Поступово почав зникати зв’язок. Але залишився газ, тому в будинку було тепло. Цілий день сиділи в льосі, а виходили тільки, аби переночувати в хаті. Спали вдягнені (навіть у Луцьку ще зо три ночі не роздягалися). Як правило, обстріли починалися надвечір і до 23-ї години. А потім знову вдосвіта – години з 5-ї.

7 березня у мами був день народження. Ми вирішили пройти маленькими вулицями і її привітати. Пробіглися і побачили, що все зруйноване. Заходимо до батьків, вони сидять у льосі, а на них лиця немає. Я поздоровив маму і сказав, щоб збирали речі та їхали за нами.

Ми зібралися і поїхали звідти навіть без речей, бо до квартири не було змоги їхати. На мосту біля Макарова була велика дірка, але, на щастя, все ж можна було проїхати.

Батьки дружини залишилися, бо була ще одна бабуся (лежача хвора). Ми поїхали, куди очі дивилися. Почав обдзвонювати друзів: всі розбрелися по Україні, як мурашки. Кум знайшов квартиру у Луцьку і запросив переночувати та відпочити. Два дні пожили в гуртожитку. 11 березня виїхали батьки дружини з бабусею та іншими родичами. Ми знайшли їм будинок у Сирниках, де їх гарно прийняли. Через чотири дні хвора бабуся померла. Її поховали в Гаразджі.

Сергій НАУМУК

Осколок, який залетів у двір

Будинок, понівечений осколками

Слід від осколків

Осколки посікли меблі, але не потрапили в людей

Вирва на городі від вибуху танкового снаряда

Перші вибухи на околиці Гавронщини

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---