Волинський Кенігсберг: історія села, оточеного мостами

«Мстишин – село між мостами» – історико-краєзнавчий нарис про населений пункт, який ще з прадавніх часів укоренився неподалік Луцька.

Його автор Ростислав Марищук більш як рік тому відійшов у вічність. На Ківерцівщині чоловіка знали як кваліфікованого отоларинголога з понад 50-річним стажем, як поета-аматора та людину з активною громадською позицією. Але народився і виріс він у Мстишині, тож дорогим серцю було й рідне село, мала батьківщина – один з мальовничих куточків Волині.

«На жаль, мені не вдалося знайти публікації про історичну долю села Мстишин», – написав Ростислав Марищук на початку своєї книги. Тож його краєзнавча праця фактично заповнила цю порожню нішу. На основі архівних документів, наукових та публіцистичних видань і спогадів односельчан автор зумів наповнити своє дослідження багатьма унікальними фактами, змалювавши долю рідного села історично насиченою, складною й тернистою.

План села Мстишин до 1944 року (з книги «Мстишин – село між мостами»)

Офіційною датою його заснування у виданні зазначений 1570 рік. Хоча знайдені під час археологічних розкопок кам’яні знаряддя праці є свідченням того, що люди тут жили з давніх-давен. На східній околиці села виявлено поселення давньоруського часу XI-XII століть.

У книжці наведено уривок з нарису старого вчителя Пилипа Коб’якова. Він працював у Мстишині з 1938 до 1964 року, цікавився його минулим, збирав розповіді та спогади старожилів. Мав ґрунтовні знання з багатьох шкільних дисциплін та вільно володів німецькою, французькою, польською мовами. За це місцеві називали освітянина професором.

У цьому нарисі йдеться про походження назви села. Річ у тім, що в стародавніх книгах її писали як Мостишин. За поясненнями довгожителя Пилипа Патути (а він чув від своїх батьків), цю назву поселення отримало за велику кількість мостів. Причому багато їх було не тільки в самому селі, а й довкола нього. Наприклад, до сіл Лучиці, Топілля, Рикані, Пілганів вели мости, бо скрізь треба було їхати через невеликі річки. Пізніше відбувся новий адміністративний поділ Волинської області і назва села змінилася на Мстишин.

Помітний слід у селі залишили чехи. Поселившись тут в 1868 році, заснували свою колонію Ладовка. Чеські емігранти принесли з собою новітні агротехнології та культуру, орієнтовану на західноєвропейські традиції.

Від них місцеві селяни навчилися орати плугом, удобрювати поля гноєм, перейняли хороші приклади з побуту.

У Мстишині чехи заклали хмільники з найкращими сортами хмелю, побудували два млини, цегельню, організували пожежну команду, відкрили початкову школу. Вони мали свій клуб-салю, де вирувало культурне життя, який здавали в оренду місцевим аматорам.

Фігура-хрест на початку села

Станом на 1942 рік в колонії Ладовка проживала 41 чеська родина – 188 осіб. На батьківщину чехи виїхали в 1947 році. Деякі добротні будинки, що їх вони побудували, й донині збереглися на території Мстишина.

Під час польської окупації, що прийшла на Волинь за Ризьким трактатом, поляки так і не змогли зупинити в місцевого населення могутні сили національного пробудження. Активна діяльність осередку «Просвіти» гуртує молодь села. В орендованій чеській салі вшановують українських класиків – Тараса Шевченка, Лесю Українку, Івана Франка.

За такими заходами пильно стежила поліція. Молодим активістам доводилося таємно пробиратися під Берестечко, де вони віддавали шану козакам-героям. Для декого це закінчувалося арештом.

У 30-х роках по селах проводили агітацію за переселення за океан. В 1937 році до Парагваю виїхало чотири родини мстишинців. Повернувся на батьківщину на початку 70-х лише Іван Бульбенюк, піддавшись брехливій радянській пропаганді про щасливе життя в СРСР, про що дуже шкодував.

У цьому будинку колись жили чехи

З«першими совітами» прийшли зміни в життя села. У грудні 1940 року було утворено Мстишинську сільську раду, до складу якої увійшли село Лучиці та чеська колонія Ладовка.

Вітром лихоліть пронеслася над Мстишином Друга світова війна. У 1943 році гітлерівці разом з польськими посібниками спалили сусідній Вербаїв. Ця трагедія забрала життя 11 жителів Мстишина.

Село потерпало і від нападів польських банд. З метою самооборони в Мстишині організували нічну варту. Селяни почали облаштовувати схрони для захисту від бандитів і окупантів. Один з таких було замасковано в чеському лісі. На початку 1942 року на хуторі Загрудка очільник Руху Опору на Волині Роман Клячківський на псевдо Клим Савур зібрав молодих активістів з Мстишина і навколишніх сіл, поставивши їм завдання посилити боївки з подальшим формуванням загонів УПА. Так мстишинці вливаються до національно-визвольного руху.

У лютому 1944 року село визволили від німецьких окупантів. А в березні всіх чоловіків віком від 18 до 55 років призвали в армію. 22 односельці загинули на полях битв з нацизмом.

Про мстишинських патріотів, які сповна пізнали діяльність «червоної мітли» під час жорстоких повоєнних репресій, розповідає розділ Село нескорених. У 1943 році в Мстишині було створено станицю ОУН. До складу націоналістичної організації увійшли 42 жителі села. Це були молоді люди віком 17-25 років, з них 16 дівчат. Усі вони мали псевда та отримали доручення. 20 осіб перебували в загонах УПА.

Уже в перші дні приходу «других совітів» розпочалися жорстокі репресії стосовно тих, хто брав участь у національно-визвольних змаганнях або якось був пов’язаний із цим рухом. Збережені в архівах протоколи допитів, які, як пише автор, не можна читати без валідолу, свідчать, що арештовані хлопці й дівчата мужньо трималися на допитах. Лише на третьому, четвертому, не витримавши тортур, зізнавались у приналежності до організації та діяльності в ній. На судах ніхто з них помилування не просив.

У боротьбі за волю й незалежність рідної України село Мстишин зазнало невиправних втрат. 16 осіб загинуло в УПА і закатовано в застінках НКВД. 14 жителів було репресовано, їм пролягла дорога до каторжних таборів сталінського ГУЛАГу. З них у село повернулося тільки троє. 9 родин було виселено на Сибір і в райони крайньої Півночі СРСР.

Засуджений до 25 років таборів станичний юнацької сітки Віталій Скірук, відбуваючи покарання в Казахстані у «Степлагу», який відомий жорстокими умовами утримання, став там одним з організаторів повстання в’язнів. За це отримав смертний вирок. Але завдяки клопотанням батька-фронтовика розстріл замінили на 25 років каторги.

У примусовому порядку відбувалася колективізація. Добровільно вступати в колгосп жителі села не хотіли, адже треба було віддавати своє майно, нажите роками. Але були й ті, хто за власним бажанням і в числі перших ішов у колгосп. На таких чекало покарання від націоналістичного підпілля. Так було страчено Карпа Шабалу.

У перші роки найбільший тягар лягав на тендітні жіночі плечі. У книзі наведено цікаві факти, що в колгоспі імені Чкалова вирощували екзотичну рослину кок-сагиз. Жінки вручну обробляти великі ланки каучуконоса, а це була дуже важка фізична праця. А під час обмолоту зернових навіть за великої спеки жінки взували чоботи до молотарки, аби насипати в халяви трохи зерна. Адже за цю виснажливу роботу від світання до смеркання люди отримували мізерну плату.

Насильницькими методами відбувалося й переселення з хуторів. Ще за період входження Волині до Польщі у Мстишині постали хутірні кутки Загрудка, Марцаловка, Вила, Озера, Гірка, Попівщина. Комуністична влада їх ліквідацію пояснювала благими намірами, мовляв, це робили з метою кращого доступу до школи дітей, майбутньої радіофікації та електрифікації села.

Поряд з цим Ростислав Марищук у своїй книжці називає й неофіційний аргумент ліквідації хутірної системи, а саме – знищення бази для переховування націоналістичного підпілля.

Знесені хутірські хати потім зводили толоками, адже від держави жодної допомоги не було. Так у Мстишині виросла нова вулиця, а центр села перемістився на територію колишньої Ладовки.

У 1959 році Мстишинську сільраду було об’єднано з Коршовецькою, а в жовтні 1977-го центром сільради і колгоспу імені Суворова стало село Промінь, або колишній Пілганів.

Чимало випробувань випало на долю Свято-Миколаївського храму в селі. Він має давню історію. Клірові відомості за 1885 рік називають дату заснування церкви – 1757 рік з кількістю прихожан 1747 душ. У червні 1941 року під час перестрілки солдатів Червоної армії і німців загорілася церковна дзвіниця й храм згорів. Настоятелем тоді був Никон Шиприкевич.

Свято-Миколаївський храм

Душпастир залишив добрі спогади в старшого покоління мстишан. Він розпочав українізацію церкви в Мстишині, мав патріотичну позицію. 21 серпня 1941 року група селян на чолі з отцем Никоном взяла участь у панахиді за полеглими патріотами у Луцькій в’язниці.

Священнослужителю теж судилося пройти крізь криваві лещата радянської репресивної машини. За зв’язок з націоналістичним рухом Никон Шиприкевич отримав вирок суду – 20 років каторги. Відбував покарання в Красноярському краї, звідки після амністії повернувся на Волинь у 1955 році.

Відродження храму на місці спаленого відбулося в 2004 році. 19 грудня, на свято Миколая, митрополит Луцький і Волинський Михаїл освятив новозбудовану релігійну споруду. Будували новий храм за кошти парафіян, усім миром – для себе і наступних поколінь.

Шкільна котельня – колишня чеська будівля

У розділі «Мстишинська колиска знань» автор спробував відобразити історію рідної школи від прадавніх часів і до наших днів. «Жителі Мстишина завжди прагнули до здобуття знань», – стверджує він. Цьому сприяли активна діяльність Просвіти, приклад чехів, які були грамотними й піклувалися про освіту своїх дітей.

Зі спогадів колишнього вчителя Пилипа Коб’якова, трикласна церковно-приходська школа в селі з’явилася за царської Росії. Під час Першої світової війни в 1915 році її зруйнували австрійські війська, протягом майже двох десятиліть школи в селі не було. Лише в 1933 році один з найкращих господарів Мстишина Семен Романюк надав частину свого будинку під початкову школу, де й проводили заняття.

У 1937 громада власними коштом і силами звела нову школу. Але викладали у ній польською мовою, а українську вивчали тільки два рази на тиждень. Після визволення Волині від німецьких окупантів сільська школа відновила роботу. У 1952 році в зв’язку зі збільшенням кількості учнів її розмістили у двох відремонтованих колишніх чеських будинках. У 1953 році біля них зведено перенесений будинок школи, раніше збудований у 1937 році. І донині діти навчаються в цих приміщеннях.

Мстишинська гімназія – добудоване чеське приміщення

У різні роки школа була семирічкою, десятирічкою, восьмирічкою, ЗОШ I-II ступенів і наразі є Мстишинською гімназією.

Серед колишніх директорів найдовше – 15 років – біля керма школи стояв Володимир Семенович Романюк. Справу батька продовжили сини Олександр і Володимир, створивши в селі першу вчительську династію. З 1961 до 1969 року вчителькою української мови і літератури в Мстишині працювала відома волинська поетеса Сіма Кордунова.

Справу колишніх педагогів, які самовідданою працею заслужили авторитет і повагу серед односельців і учнів, продовжують сучасні мстишинські вчителі. Впродовж багатьох років школа в Мстишині була однією з найкращих у Луцькому районі. П’ять років поспіль вона посідала перше місце у рейтинговій оцінці закладів освіти району в номінації «Екологія і природознавство». Про це розповідає нинішня директорка Алла Глинюк, яка очолює педагогічний колектив з 1999 року. На її долю випало нелегке втілення в життя реформи освіти.

Два роки тому вчителька початкових класів Наталія Довгополюк увійшла до ТОП-50 фіналістів всеукраїнської премії Global Teacher Prize Ukraine. Сьогодні невелика сільська школа в Мстишині є великим прикладом впровадження екологічних практик.

Нова доба поступово приносила позитивні зміни в життя селян.

Наталія Довгополюк

«Сьогодні вже ніхто не скаже, що Мстишин, який має регулярне автобусне сполучення доброю асфальтною дорогою з обласним центром, є неперспективним селом», – радістю за колиску дитинства проникнуті слова Ростислава Марищука.

Разом з тим, боляче йому було констатувати, що в наші дні рідне село набагато менш чисельне, ніж на початку сорокових років минулого століття, коли тут нараховувалося 600 осіб. Але свою книжку автор завершив з надією, що на місці осель-пусток зведуть будинки нові мешканці. Адже він був переконаний, що благодатна мстишинська земля не може не вабити до себе.

Ірина РЕПЕТУХА

Фото Ірини Репетухи та з архіву Наталії Довгополюк

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---