Волинське село з майже 500-літньою історією: тут знімали кіно, випускали фірмову цеглу та виготовляли смачний сир

Село Воротнів, що в Луцькому районі, здебільшого асоціюють з унікальним Воротнівським ботанічним заказником, який за красу природи охрестили Волинською Швейцарією.

Та не єдиною заповідною зоною, де серед дерев трапляються релікти пралісу, що ріс тут 300 років тому, відомий Воротнів. Цей населений пункт, що за 16 кілометрів від Луцька, вирізняється також своєю дуже давньою, овіяною легендами, багатою історією.

Свого часу минуле рідного села, аж з глибини віків, досліджували члени історико-краєзнавчого гуртка Воротнівської ЗОШ I-II ступенів разом з керівником, вчителем історії Людмилою Філовець.

«Ми тоді використали різні джерела. Це були матеріали Волинського обласного, церковного архівів та архіву СБУ, історичні нариси волинських краєзнавців і науковців, газетні публікації. Також збирали спогади односельців-старожилів», – згадує Людмила Іларіонівна. Шкільна «експедиція» минувшиною відкрила багато цікавих сторінок в «біографії» Воротнева.

Отже, перша писемна згадка про це село датується 1545 роком. Щоправда, є припущення, що люди в ньому оселилися ще раніше. Свідченням цьому – знайдені на території речові пам’ятки.

Існує кілька версій походження назви села. Одна з них говорить про те, що в дуже давні часи місцевим жителям доводилося рятуватися втечею від нападів кочівників, які наступали з південних та східних степів. А потім селяни знову поверталися в покинуті обжиті місця, і назва Воротнів, імовірно, пішла від слова воротились (вертались).

Інша легенда гласить про пана, який в далеку давнину оселився на землях сучасного села. Прізвище цього пана було Воротинський. Старожили переказували, що він був добрим у ставленні до сільських трударів. Люди вирішили віддячити пану за цю доброту і назвали місцину, де він головував, Воротневом.

А ще старожили переповідали краєзнавцям, що місцева річка Зеленка в давнину була не тільки великою, а й швидкою і в одному місці утворювала водоворот. І назву Воротнів вони пов’язують саме з цим місцем, де вода воротилася.

Перша світова війна обпалила вогнем і без того непрості людські долі. Й у наш час жителі села викопують на присадибних ділянках гільзи патронів з викарбуваною датою – 1915 рік.

Жорстокі закони встановив у Воротневі польський граф Ізерський після остаточного утвердження тут 11 листопада 1920 року влади панської Польщі. Він захопив найпридатніші землі, ліси, а селянам залишилися в користування невеличкі земельні ділянки, які не могли прогодувати їхні родини. Тому люди йшли найматися на роботу до пана. Важкою була ручна праця з виготовлення цегли на цегельні, яку звів поляк. Проте цегла була високої якості і цінилась дорого. Цю цеглу з написом «WOROTNIV» відправляли аж у Варшаву.

За Польщі в селі була організована селянська спілка «Сільський господар», головою якої був місцевий житель Яків Ковжук. Мали свій кооператив «Добрий сіяч», який закуповував у селян молоко, щотижня виплачував гроші, завозив різні товари в магазин. Ще однією метою його діяльності було гуртувати українців проти гніту різних лихварів, що закупляли в сільгоспвиробників продукцію на вкрай невигідних умовах. Коштами кооперації була заснована молочарня, тут молоко переробляли і продукцію, кажуть, поставляли навіть у Англію. Молочарня продовжувала працювати ще й у повоєнні роки. Сюди звозили молоко з сусідніх Лища, Крупи, Гаразджі, Верхівки. Особливо славився твердий сир, який тут виробляли.

На кошти кооперації у Воротневі був побудований також клуб, де активно збиралася молодь, діяли драматичний гурток та духовий оркестр, кожного року святкували шевченківські дні. Щоправда, в 1961 році в центрі села відкрили новий двоповерховий клуб, а старий зруйнували.До 1920 року у Воротневі проіснувала однокласна школа, яка підпорядковувалася церкві. Після встановлення польської влади відкрилася та діяла трикласна. Навчання в школі велося польською мовою і вона не могла забезпечити потреб великого села. Упродовж 1934-1935 років силами громадськості було побудовано школу на чотири класні кімнати. У стінах цієї будівлі й сьогодні гризуть граніт науки воротнівські школярі.25 червня 1941 року у Воротнів разом з німецькими танками прийшла війна. Старожили називають цей день «чорною середою». Німецькі окупанти створили на території села гетто, куди зігнали не лише місцевих євреїв, а й з навколишніх сіл. Всі вони були розстріляні нацистами у грудні 1942 року. Як вияв скорботи за безвинно загиблими стоїть нині на місці розстрілу пам’ятник, споруджений у 1993 році на кошти громадян Ізраїлю.Неабияк пишаються воротнівці славетними односельцями, вихідцями зі звичайного села Воротнів, але людьми з незвичайною долею.

Яким Іванович Посполітак – учасник російсько-японської та Першої світової воєн, повний георгіївський кавалер. Засуджений радянською владою до восьми років позбавлення волі у виправно-трудових таборах (мабуть, за георгіївські відзнаки) та розстріляний дорогою на заслання. Був реабілітований аж у 1989 році.

Яків Іванович Ковжук брав активну участь у культурно-освітньому житті села. Член ОУН-УПА, керівник Острозького проводу ОУН. 19 січня 1952 року в криївці на хуторі Підновина Рівненської області потрапив в оточення оперативно-військової групи Острожецького РВ МВС і застрелився, щоб не бути полоненим. За діяльність в УПА нагороджений посмертно Бронзовим та Золотим Хрестами Заслуги.

Григорій Якович Мороз – знаний художник, картини якого зберігаються в музеях України та в приватних колекціях за кордоном. Активний громадський діяч, репресований політичний в’язень.

Валерій Володимирович Михайловський – засновник Санкт-Петербурзького чоловічого балету, аналогів якому немає в світі.

Культова споруда, що є окрасою села Воротнів, – храм Різдва Пресвятої Богородиці. Будувався він у 1781-1785 роках на кошти поміщиці Магдалени Кучинської. Судячи з розповідей старожилів села, ця пані мала хворі ноги і не могла сама ходити. Вона наймала чотирьох сильних чоловіків, які по черзі її носили. Під час однієї з таких прогулянок так званими Попівськими горами зненацька зірвалася страшна буря. Але на пагорбі, де зупинилася карета Кучинської, було на диво тихо й затишно, тоді як внизу вирувала стихія. Наче сам Бог захистив пані в лиху годину. Як вдячність за свій порятунок, вона звеліла побудувати на цьому святому місці церкву. Ось така існує легенда щодо виникнення духовної святині.Згодом Кучинська подарувала новобудову прихожанам села. Одночасно з храмом була зведена й окрема дзвіниця. Спочатку вона була дерев’яна, потім побудували нову – цегляну, триярусну, завершену шатром. Воротнівський Різдво-Богородичний храм сьогодні є пам’яткою архітектури національного значення. Цікаво, що за весь період існування він був і донині залишається постійно діючим.З історії древньої церкви неможливо викреслити подію, яка трапилася 1959 року. Саме тоді у Воротневі тривали зйомки фільму «Сліпий музикант» за мотивами повісті Володимира Короленка, старовинна церква стала дійовою особою сцен, відзнятих на Волині. Поряд із професійними акторами епізодичні ролі та в масовці грала добра половина мешканців села. Наприклад, панянку зіграла сільська бібліотекарка Галина Шибенюк, а графинею згодилася бути Марія Бардась із сусіднього села Лище. Її доньок грали молоді воротнівчанки Леся Мельник, Ліда Лось та Ліда Теліга. У спекотний період жнив найважче давалися масові сцени, в яких люди знімалися в серм’ягах і постолах. Проте за день зйомок непогано платили – по 25 рублів.

Краси сучасному селу додає ще один храм – Успіння Пресвятої Богородиці, відносно молодий, адже був освячений у 2012 році.Древня і славна історія населеного пункту з назвою Воротнів. Мальовничого волинського села, якому цьогоріч виповнюється 476 років. Отож до 500-річчя вже зовсім недалечко…

Ірина РЕПЕТУХА

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---