Волинянка виборола золото на міжнародних змаганнях і повернулася на фронт. Інтерв’ю з Майєю Москвич

Волинянка Майя Москвич привезла з Ігор воїнів, які нещодавно відбулися у США, три золоті медалі для України і повернулася на фронт здобувати наступну перемогу.

Під час короткотермінового перебування ветеранки російсько-української війни і водночас бійчині Збройних сил України у Луцьку Сила правди записала з нею інтерв’ю.

Наприкінці серпня в Орландо (Флорида, США) відбулися міжнародні адаптивні змагання для військовослужбовців та ветеранів, які отримали поранення, були травмовані або захворіли, виконуючи свої службові обов’язки, Warrior Games (Ігри воїнів). Міністерство оборони США організовує цей захід вже шостий рік поспіль.

Цього разу в них уперше брала участь збірна України. Наші ветерани показали високий результат і завоювали 93 медалі, посівши друге місце в загальнокомандному рейтингу. Троє учасників команди – волиняни Богдан Оксентюк, Павло Ковальський і Майя Москвич.

Майя здобула першість зі стрільби з лука, кульової стрільби з гвинтівки стоячи та перемогла у гольф. Після змагань бійчиня ЗСУ на півтори доби повернулась у рідний Луцьк.

Читати ще: «Я зробила щось нереальне», – лучанка Майя Москвич про золото на «Іграх Воїнів» у США

«Українська збірна мала складатися з 40 спортсменів. Однак через війну, на жаль, змогло поїхати лише 32 учасники. На той момент двоє членів команди – Андрій Котовенко і Дмитро Олійник – загинули на війні. Дехто отримав поранення, ще кілька членів збірної не поїхали через те, що вони брали участь у бойових діях і не змогли залишити свої підрозділи. Наприклад, Яна Зінкевич (командирка добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри», – авт.)

Не поїхав і мій тренер зі стрільби з лука Дмитро Сидорук, який також загинув. Цього разу українська збірна здобула аж 93 медалі. Це дуже багато, але не найбільше. Найкраще виступила команда Air Force американських повітряних сил. Вони були нашими менторами, патронами на змаганнях.

Майже всі члени нашої команди здобули медалі, і ті, хто навіть не здобув, виступили досить результативно. Я вважаю, що це успіх команди і кожного члена збірної».Майя розповіла, що і у Великобританії, де команда готувалася до змагань, і, власне, в США українців приймали як побратимів.

«Через бойові дії на території України тренувальні збори проводити тут не було б безпечно. Тому збори у нас проходили в Англії. Майже півтора місяця ми жили й тренувалися на базі організації, яка опікується ветеранами з вадами зору. Це неподалік містечка Брайтон, на півдні, на березі Ла-Маншу.

Нас дуже тепло приймали. Було так незвично скрізь бачити українські прапори. У громадському транспорті, на вулицях інколи зав’язувались розмови з людьми. Вони знають про Україну, про те, що тут відбувається.

Як виявилося, багато українців зараз живе в Британії. Ми спілкувались з ними. Британці інколи підходили, висловлювали свою підтримку. Просто дістаєш прапор України, розгортаєш його і почуваєшся зіркою, бо люди підходять і просять сфотографуватися. В Америці теж була дуже тепла зустріч. Ми приїхали командою пізно вночі й нас зустрічали учасники змагань, які жили в готелі. Це була перша ночі, а вони стояли і махали нам прапорами, вітали нас. Моя подруга з команди Ярослава Мазур каже: «Кого можна зустрічати о першій ночі?» Я подумала, а кого б я зустрічала о першій ночі? Напевно, побратимів, які повертаються з якогось бойового завдання. Вона каже: «Точно!» Ми для американців, напевно, теж побратими, які їхали просто з війни. І от вони нас зустрічали. Навіть вночі».

Це не перше золото, яке Майя Москвич привезла з міжнародних змагань. У 2018 році, будучи ветеранкою Антитерористичної операції на сході України, вона брала участь у Іграх нескорених (Invictus Games), що відбувалися в австралійському Сіднеї. Тоді наша землячка також перемогла у командній та в індивідуальній стрільбі з лука.

«Тоді я змагалася в категорії «Жінки». У мене було від 8 до 16 конкуренток. Зараз це відкрита категорія і 40 лучників. Чоловіки й жінки в тій самій категорії. Дівчині виграти такі змагання в стрільбі з лука складно. Якщо порівняти ті змагання й нинішні, то Warrior Games найвищого рівня складності ветеранські змагання».Серед перших зустрічей в рідному Луцьку – спілкування з вихованцями. Стрілецький клуб «Луцькі соколи» Майя Москвич заснувала влітку 2019-го. Довгий час хлопці й дівчата не могли знайти приміщення для тренувань. Згодом назустріч «Луцьким соколам» пішло керівництво школи №19, надавши для занять тир у підвальному приміщенні. Відтак станом на 1 вересня укриття цієї школи було одним з небагатьох в прийнятному для початку навчального року стані. Майя – єдиний тренер у клубі. Відколи вона пішла на фронт, тренування призупинили.

«Зараз складно щось планувати. Багато дітей виїхало за кордон і поки лишаються там. Організаційні спроможності обмежені. Мені дуже хотілося б, щоб лучний спорт на Волині розвивався. Дуже хотілося б, щоб був завершений ремонт у приміщенні, яке зараз є укриттям і водночас нашим тиром. Дуже хотілось б, щоб міська рада нарешті пішла назустріч і зробила якийсь маленький майданчик для стрільби з лука.

Наприклад, майданчиків для гри у футбол, баскетбол, волейбол є десятки, а для стрільби з лука – жодного. Я думаю, що ми вже достатньо накидали медалей. Я не знаю, які треба ще аргументи, що цей спорт потрібно розвивати? Все, що можна, я вже сказала. Листи писала десятками. Ми проєкт навіть виграли хороший на купівлю комплектації на цей майданчик. Далі все буде залежати від того, наскільки піде назустріч міська рада. Якщо підуть – будемо розвиватися.

Дякую тим людям, які допомагають нашому клубу, і прошу, щоб їм Бог віддячив сторицею. Коли я ходила Луцьком і просила взяти в оренду будь-який тир закинутий, мені десятки людей відмовляли, мене виганяли, мені казали: не треба, не можна. Лише в 19-й школі сказали: в принципі, можете робити. І ми це робили. І ось настав час, коли Бог їм віддячив. Я, наприклад, не можу віддячити їм, але от трапилася війна, а вони тепер мають укриття».На Ігри воїнів у США Майя їхала не з рідного Луцька, а з зони бойових дій. Адже після 24 лютого пішла до військкомату, щоб стати на захист Батьківщини. Мала відповідний досвід. З 2014 року служила у батальйоні спеціального призначення імені генерала Сергія Кульчицького Національної гвардії України. Пізніше в розвідбатальйоні «Гарпун», який згодом трансформувався у «Миротворець». Що таке війна, знала не з розповідей.

«Я думала, що не піду воювати. Навіть коли була інформація про те, що готують наступ, я не планувала йти служити. Не бачила себе більше у війську. Але коли почалася війна, моє серденько прокинулося і дало знати, що я все-таки – воїн, я – військовослужбовець, я – ветеранка. Моє місце – на службі, і я це відчула. Зі зброєю почуваюся більше в безпеці. Тож вже наступного дня після вторгнення пішла у військкомат. Там було багато добровольців, місця в тербатах вже закінчилися, тож довелося трошки почекати, поки знайшли, в який підрозділ мене записати. Уже на п’ятий-шостий день війни я була в підрозділі зі зброєю, у формі».

Читати ще: Майя Москвич: «Треба давати волю своїм внутрішнім воїнам і не знищувати власні мрії»

Війна у 2014-му і війна зараз… Щось відрізняється?

Ворог все той же. А загалом, відрізняється дуже. Я тоді потрапила на війну вже в серпні, коли були визначені позиції і була лінія зіткнення. Я застала той етап, коли було заборонено стріляти в ворога.

А зараз перша відмінність – це те, що дуже велика мобільність фронту. Я їхала в той Лиман і взяла з собою все, що можна було. За день лінія фронту змістилась так, що я втратила всі ці речі. Ну, не буду ж я на собі нести все. Бронежилет, автомат і воюємо. Воно дуже динамічно все зміщується.

Другий момент – це щільність. У 2014-му обстріл можна було перечекати. Причому обстріли тоді були вночі, наприклад, з десятої вечора до п’яту ранку, а вдень – наче і війни немає. А зараз такого моменту немає. Обстріли тривають постійно. Плюс дуже висока точність. Якщо тоді біля нас лягали міни, то вони лягали біля нас. А зараз вони лягають у нас. Дуже точно. Ворог працює так точно, що я просто вражена. Коли їхала, читала, що там застосовують цю тактику випаленої землі. Але відчути це все на собі…

Здобувши перше золото на Іграх воїнів, ти написала у своєму Facebook, що попри те, що ти побачила на полі бою, тепер знаєш, що неможливе – можливо і що перемога можлива. Що ти мала на увазі?

Наш підрозділ, 2-й окремий стрілецький батальйон, мав честь зустрічати всю міць російської армії. Це був травень, складний місяць, складний напрямок, Лиман. Там я побачила, що означає тактика випаленої землі, коли вони знищують будинок за будинком, вулиця за вулицею… Там немає такого, щоб обстріл закінчувався. Він не має ні початку, ні кінця – суцільний.

Вони працюють настільки щільно, і це все відбувається одночасно: і артилерія, і авіація, і безпілотники. І до цього всього включаються танки. Вже йде піхота, але все ще працює артилерія. Нас там розбили. Ми понесли дуже великі втрати. Тоді в українській армії трохи не вистачало снарядів, було тяжко зі зброєю. Потрібно було комусь бути там, і ми були тими, хто був там і стримував цей наступ. Ми там витягнули на себе дуже велику кількість снарядів. На жаль, не всі звідти вернулися.

У мене у взводі ще одна дівчина була, з якою ми служили в одному відділенні, вона в полоні зараз. Хтось загинув, хтось у полоні. Мені дуже пощастило, що я та семеро людей, з якими перебувала на позиціях, вийшли живі й цілі, виживши багато разів. Дива траплялися. Напевно, ми єдині, хто вийшов у повному складі. Я після того не могла уявити, як можна виграти цю війну. Таке враження, що в них безкінечна кількість снарядів.

На цих змаганнях, хай як мені було важко, але вдалося зробити те, чого раніше не робила. Я виграла ці змагання і сама зрозуміла, що неможливе – можливо. Це може видаватися неможливим, нереальним, але просто треба не здаватися, робити свою частинку роботи – і перемога буде. Як сказав мій друг, вона вже є, тільки треба час, щоб вона проявилася.Як же тепло мене проводжав мій взвод, з яким пройшли Лиман, з яким, слава Богу, ми лишилися живі. Мені підписали прапор. Написали побажання: «Перемоги», «Привозь побільше зброї в Україну». Я з ними спілкувалася весь цей час, вони мене підтримували, коли мені було складно. Я їм казала: не здумайте без мене йти там звільняти територію! От я приїду, тільки тоді підемо разом, щоб без мене нікуди не лізли!

Коли я боролася за медалі, то одна з мотивацій перемогти була привезти і показати хлопцям ці медалі. Я зарядила той прапор з підписами на Перемогу. Це буде прапор нашого взводу, переможний.

Які у тебе плани? Що будеш робити після перемоги?

Піти в підрозділ, стати на службу. Хоча я пішла добровільно в військкомат, у мене в військовому квитку стоїть штамп мобілізації, і поки він стоїть, я належу державі Україна. Куди поїде підрозділ – я з ними буду до кінця війни. Мені здається, найважливіше зараз – це спробувати зробити щось корисне, допомогти побратимам, бути в строю, і було би добре застати перемогу України. Було б добре залишитись серед живих. Я думаю, що це чудовий план!

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---