Волонтерять, шиють ноші та чекають звісток з фронту: як родина ковельчан наближає Перемогу

За швейною машиною ковельчанка Алла Проц вже 35 років. І кожен цей рік вона дякує долі, що так розпорядилася й що вона обрала правильний шлях, адже знайшла справу, яка стала змістом всього життя і приносить їй задоволення, без чого не може прожити ані дня і завдяки чому сьогодні наші мужні воїни на передовій отримують ще один шанс на життя.

Про це пише газета «Вісті Ковельщини».

«Аж не віриться, що в юності навіть у думці не було братися за швейну справу, – пригадує Алла Володимирівна. – Хотіла стати перукарем. Ви навіть не уявляєте, які красиві зачіски робила подругам. Не відірвати погляду було. Мені професію обрала мама і, виявляється, не прогадала. Вона любила гарно одягатися, мала хороший смак і завжди шила одяг у кравчині. Так, вона наполягла, підштовхнула, але справжню любов до голки з ниткою мені передала викладачка з училища, в якому навчалася три роки. Саме вона зуміла здобути в мені оту іскру, яка яскраво розгорілася у покликання всього мого життя. Я з першого її заняття лишень сіла за швейну машину й відразу зрозуміла, що це – моє».

Тоді, у 1986 році, за робочим місцем треба було працювати у формі. То молода кравчиня за ніч її змоделювала й перешила на свій смак. У п'ятнадцять років уже мала перших замовників. Щойно бачила тканину, вже знала, що з неї пошиє. Лишень гляне на людину – й розуміє, яка сукня чи костюм їй личитиме, який образ і колір пасує.

Читати ще: Воїни-лісівники: батько й син з Волині – захисники, мама – волонтерка

«Я й свою сім'ю обшиваю, – провадить пані Алла. – Маю трьох дітей – двох доньок Ельвіру та Анастасію і сина Дмитра. Вони з дитинства, крім того одягу, що я пошила, іншого не визнавали. А це для мене, мабуть, найбільша нагорода – коли твої найрідніші в світі люди цінують твою працю і кажуть, що так, як мама зробить, не вдасться нікому».

Після навчання у професійному училищі пішла працювати в ковельське ательє. У дев'яностих роках, коли всі намагалися відкрити власну справу, вирішила спробувати свої сили. Шила багато і з задоволенням. Від білизни до верхнього одягу – все їй було до снаги.Мама пані Алли Марія Василівна займалася меблями, чоловік Валентин – столяр-меблевик. Тож напрямок подальшої діяльності з'явився сам по собі – перетягування м'яких меблів. Сьогодні в їхньому меблевому салоні шиють не тільки речі для нашого мирного побуту. Там невтомні руки майстрині та її вірних помічниць працюють день у день, аби наші захисники мали на фронті все, що допоможе їм нас захищати, боротися і вистояти, а головне – вижити.

Читати ще: Змінив рясу на військову форму: отець Макарій з Луцька – командир одного з підрозділів на передовій

«Спочатку шили й відправляли на фронт підсумки, балаклави, ковдри, одяг. Згодом – бронежилети та розгрузки типу, так би мовити, два в одному, – розповідає Алла Володимирівна. – Шили їх з брезенту (переробляли зі старих радянських наметів). Але хай там як, із будь-якого доступного й наявного матеріалу робили і робимо якісні та зручні речі, постійно вдосконалюємо свої вироби. Бо знаємо, що треба постаратися для наших хлопців, бо хочемо перемогти».

Майстриня каже: нині непросто дістати шкірозамінник, а вони його дуже потребують.

«Зараз в основному ноші шиємо, бо вони дуже потрібні нашим бійцям. У нас технологія така: з одного боку даємо тканину, а з іншого – шкірозамінник, – ділиться секретами виробництва пані Алла. – Хлопці з передової кажуть, що шкірозамінник слизький і легше ковзає. Такими ношами набагато легше витягти пораненого бійця із поля бою. Це моя власна технологія виготовлення нош.

Читати ще: Їхав танком напереріз ворогу: історія бойового командира з Волині

Наші ноші відрізняються від інших. Вони легко ідуть по снігу, кризі, болоту. Ми оснащуємо їх ременями безпеки, якими нас забезпечують з усієї України. Ці ремені дуже міцні та надійні, їм немає альтернативи. Наші ноші м'які, такі, що їх можна легко згорнути і вчепити до пояса. Вони оснащені спеціальним фастексом: натиснув – і розклалися.

Пораненого на ношах можуть нести кілька осіб або тягнути по землі (для цього пришиваємо петлю). Вони дуже практичні. Якось хлопці нам розповідали, що несли на наших ношах пораненого побратима три кілометри, і вони витримали. А це – ще одне врятоване життя. Це – ще один великий стимул працювати далі».

Таких нош вже виготовили понад триста і відправили у Бахмут, Соледар, за іншими адресами.

Із самого початку поряд з невтомною кравчинею-волонтеркою – люди, які не просто чекають на Перемогу, а справами її наближають. Вони приходять і допомагають. Це – Світлана Пелип, Наталія Гуменюк, Ніна Мартинюк, Ліна Мордовіна, Тетяна Шевчик, Віра Шульга. А ще підтримують коштами, матеріалами друзі із США – Лана, Бред та їхній син Річард, які всім серцем сьогодні з нами.

Читати ще: Щотижня їздить на передову: історія 74-річного волонтера з Камінь-Каширщини

«Хороші люди, які мене оточують, – то мій найбільший скарб, – каже про них пані Алла. – Комусь, можливо, потрібно багато грошей чи інших благ, а я у Господа завжди прошу: «Боже, пошли мені хороших людей». І вони йдуть до мене: хтось ділом допоможе, хтось словом порадить. У житті найдорожче – це час. І коли людина приходить до тебе й допомагає годину, дві чи більше – дарує частинку свого життя, а вона ж цей час ніколи не поверне і не купить ні за які гроші».

Права рука Алли Володимирівни – донька Ельвіра Косарик. Її активність, цілеспрямованість, наполегливість, патріотизм допомогли розпочати й успішно завершити багато справ, результатами яких сьогодні користуються наші захисники на передовій.

«Моя донька стала волонтери ти, щойно усвідомила, що може хоч якось допомогти українським бійцям. І ось – «наволонтерила» собі чоловіка-військового», – ніжно всміхається жінка, поглядаючи на свою доньку – вродливу, із проникливими зеленими очима дівчину.

Читати ще: За велінням серця: подружжя ковельчан волонтерить із перших днів війни

Вони з Євгеном Косариком, мешканцем села Доротища, познайомилися два роки тому, а одружилися 15 липня 2022 року.

«Ми з Женею ще до серйозних стосунків дружили, – приєдналася до нашої розмови Ельвіра. – І не думали одружуватися під час війни, але це було рішення Євгена. Він сказав, що не хоче чекати. Ми ж із ним одне ціле, і відкладати з одруженням не треба. Женя не раз жартував з моєю мамою і казав: «Після війни приїду й заберу вашу Елю. Бо вона сто відсотків моя». Але все-таки, на щастя, ця подія сталася раніше. Не можна сьогодні таке відкладати…»Історія їхнього подружнього життя не починалася з медового місяця. Не до того було молодятам. Старший солдат Євген Косарик захищає Україну в найгарячіших точках з 2014 року. Не залишився осторонь і з початком повномасштабного вторгнення.

«Мій чоловік відданий Україні, відданий тим, кого любить, хто на нього покладається, і дуже цілеспрямований, – з гордістю розповідає про коханого Ельвіра. – Він завжди першим заходить у бій і останнім виходить, багатьох бійців витягував з самого пекла. Такого, як він, більше немає. Якби ви тільки знали!.. Я так його кохаю, я так пишаюся ним, – на мить змовкає жінка, втираючи тиху сльозу, і продовжує: – Пам'ятаю, коли спілкувалася з коханим по відеозв'язку, не раз до нас приєднувалися його побратими. І кожен з них розповідав свою історію про те, як Женя допоміг, як підставив плече в найнебезпечніший момент».

Читати ще: Янгол Маріуполя: історія ковельського Героя Михайла Волошука

Ельвіра з мамою Аллою Володимирівною вже на початку війни стали діставати й передавати хлопцям усе, що було їм потрібне на передовій.

«Якось улітку Євген попросив передати їм бандани, – пригадує дружина бійця. – Потрібно було пошити їх тридцять штук. Ми це зробили: знайшли хорошу тканину, колір підходящий був. Зібрали інші необхідні речі. Відіслали. Але десь тоді наша посилка загубилася, пішла в іншому напрямку. Ми не шкодували, бо знали: наші вироби захищатимуть інших воїнів. Якщо таке трапилося, значить, так було треба, значить, вони там потрібніші.

Але в ту посилку я поклала листа для Жені, якого він тоді дуже чекав. Він мені перед тим казав, що телефон – це телефон, він може загубитися, не завжди бути ввімкненим. А от листа він зможе перечитати, він постійно буде біля його серця, – і знову на її красиві очі набігла непрохана сльоза. – Але якщо сьогодні цей мій лист зігріває душу якогось українського бійця, то я зовсім не проти».

Читати ще: «Тепер ношу синові сніданок… лише на могилу», – мати волинського Героя Василя Росинчука

Алла Володимирівна прийняла Євгена як сина. Шила на війну йому всього багато. Пошила й спальник. То Женя побратимам хвалився: «То мені мама пошила». Для нього, цього мужнього воїна, це не були дрібниці. Для нього це було дуже важливо, адже, як поділилась сокровенним його дружина, в дитинстві та юності йому батьківської любові ой як не вистачало. Батьки розлучилися. Їхні дорослі проблеми заважали бачити сина. Ріс хлопчик з бабусею, й солодким його дитинство, на жаль, не було.

«Коли ми одружилися, то рідній мамі Євген тоді вперше подякував за подароване життя, – пригадує Ельвіра. – Адже він знайшов родину, кохану дружину, маму і тата, донечку. Моя Кіра дуже любить Женю. Він став їй татом. Коли приїжджав у відпустки, моя донька від нього просто не відходила. І я його дуже чекаю. Чекатиму завжди…»

Читати ще: «Як же я без тебе, сину?»: ковельчанка розповіла про сина, який ціною власного життя врятував вісьмох побратимів

Відважний боєць, її коханий чоловік Євген Косарик зник безвісти 15 жовтня 2022 року. А на зв'язок з Ельвірою виходив ще напередодні – 14 жовтня, якраз на Покрову. У пошуках коханого вона підняла всю Україну. Волонтерські організації, військові частини, СБУ, високопосадовці – стукала в усі двері, аби хоча би щось про нього дізнатися. Об'їздила багато лікарень. Побувала в багатьох монастирях, бо молитва теж допомагає.

Завжди і в усьому її підтримували й підтримують військові з Дніпра. Незмінно з нею у пошуках зниклого Героя – волонтери з Кривого Рогу, які постійно були на зв'язку і без допомоги яких було не обійтися.

«А ще юристи, фахівці з медичної частини, – перераховує Ельвіра всіх, хто перейнявся її болем, хто допоміг пройти їй цей нелегкий шлях. – Олена і Борис Чируки зі Свято-Благовіщенської церкви нам теж дуже допомагали – шукали Євгена через знайомих, через знайомих своїх знайомих… Від щирого серця дякую вам усім!»

Читати ще: «Я досі подумки з ним розмовляю...» – вдова волинського Героя Олександра Лук'яновича

Сьогодні про Євгена Ельвірі нагадують ще й його численні бойові нагороди, які він довірив коханій.

«Крайню свою нагороду – іменну монету – він отримав 12 жовтня з рук заступника Головнокомандувача ЗСУ Євгена Мойсюка. А напередодні свого дня народження, 14 липня, отримав ще одну почесну відзнаку – орден «За мужність» ІІІ ступеня. Є в Жені нагороди й за те, що на полі бою врятував не одне життя», – розказує дружина Героя.

Одного дня, після місяців марних пошуків, їй зателефонували, дали номер телефону в місто Нововоронцовка (куди саме почали звозити тіла наших загиблих Героїв) і сказали: «Подзвоніть туди. Просто поцікавтесь».

«Я зателефонувала туди не зволікаючи, – мовила далі Ельвіра. – Сказали коротко: «Приїжджайте. Є». А я їх не чула, бо світ в моїх очах тоді перевернувся… Ми поїхали туди з мамою Жені. Очі бачили його руки, пальці, зріст… Але душа кричала: ні, це не він!.. Зараз чекаємо на результат тесту ДНК. Я вірю, що він не підтвердиться. А нещодавно з'явилася іще одна надія: зателефонували з координаційного штабу і повідомили, що є хтось схожий у полоні. Молюся, щоб так воно було, бо дуже хочу його побачити, пригорнутися до нього, обігріти своєю любов'ю, сказати все, що, може, не встигла сказати…»

Читати ще: «Він дбає про нас і після смерті… Наш святий Миколай», – вдова волинського Героя

Про події 15 жовтня розповідали Єльвірі побратими Євгена Володимир Вишневецький, Євген Соловйов та інші бійці, які були того дня поряд. Вони тоді останніми виходили з бою (бій відбувся в селі П'ятихатки Херсонської області). Мали дуже багато поранених, тому пробити позицію ворога було неможливо. Євген сказав: «Виходьте всі! Ми (з Володимиром) прикриємо».

Деякий час їм ніхто не міг допомогти. Євген іще устиг передати по рації: «Забирайте трьохсотих!» Багатьох тоді вдалося врятувати, а от Євгена не знайшли…

«Протягом цього такого непростого року в мене не опускалися руки ні на одну секунду, – каже Алла Проц. – Коли телефонують волонтери й кажуть: «Алло, там гинуть наші хлопці. Їм дуже треба твоя допомога», то як я можу впадати у відчай чи депресію і через це нічого не робити? Треба – значить, треба. Так навчила мене моя мама, так я вчу своїх дітей. І не зупинятимуся, допоки матиму сили, допоки не здобудемо Перемоги. От і нещодавно хлопці з Жениної бригади попросили знайти тепловізори. Шукаємо».

Читати ще: «Мій турботливий, чуйний синочок захищає мене з небес», – мати загиблого волинського Героя

Прийняли Аллу Володимирівну в лави волонтерського підрозділу «Бабуні» (патріотичний корпус «Отаман»). На чолі з Валентиною Зелених ковельські жінки працюють для фронту без вихідних. Тут робота не збавляє обертів.

А ще від бабунь-волонтерок Алла Проц отримала подяку за допомогу і формування єдності в протистоянні з російським агресором та створення волонтерської підтримки ЗСУ, тероборони за допомогу в організації та реалізації волонтерського руху на підтримку бійців 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого в боротьбі українського народу проти російських загарбників.

«Після Перемоги будемо шити для мирного життя», – таке побажання на майбутнє висловила пані Алла.

Будуть, бо є кому і є для кого. Шиє старша донька Ельвіра. Молодша Анастасія – модельєр-конструктор. Онучка Кіра вміє шити з п’яти років, а у свої вісім мріє створювати модні колекції, власний бренд хоче назвати «Кіра Кос» – на честь героїчного тата Євгена Косарика.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---