Володар часу. Як в Луцьку твориться годинникова магія

Він на слух може визначити, «кульгає» годинник чи ні. Напам’ять знає, скільки і в якому дзиґарику деталей та переконаний, що нема такого годинникового механізму, який не можна було б відремонтувати.

У його малесенькій майстерні дуже затишно сидиться під цокання годинників, яких тут – до кольору до вибору, та під тиху класичну музику, яку він часто слухає для натхнення.

У вересні цього року виповниться 41 рік, відколи лучанин Сергій Ушлов став годинниковим майстром, закінчивши училище Волинського обласного управління побутового обслуговування населення. У професію, каже, потрапив майже випадково.

«Я закінчив школу, мав доволі непоганий середній бал – 4,4. Кудись далеко вступати не хотів. У Луцьку вибір був невеликий: або політехнічний, або педагогічний інститут. Вирішив вступати в політехнічний на машинобудування, – пригадує. – Перший екзамен склав на четвірку. А на другий… просто не пішов. Що вдома робилося – жах. Почали думати, куди ж мені податися. Перебирали різні робітничі спеціальності, але щось мені все було не до душі. А на той час у тата був знайомий годинниковий майстер. От тато й запропонував спробувати здобути таку освіту. Я зацікавився. Отак випадково і вступив у це училище, а через два роки почав працювати».

Сергій Ушлов працював на заводі «Ремпобуттехніка», потім – у різних пунктах з прийому годинників, яких у радянські часи в місті було чимало.

«Закінчив училище з третім розрядом, через два роки мав четвертий, а п’ятий – уже майстра – через три роки, – додає. – А були такі, що по 30 років із третім розрядом працювали. Просто я зрозумів, що це моя справа. Чимало досвіду здобув саме на «Ремпобуттехніці». Дуже вдячний Павлу Васильовичу Поліщуку – своєму наставнику, який багато чого мене навчив».

Він і досі береже дідів подарунок – спортивний годинник.

«Дідусь мені його подарував, як я закінчив восьмий клас, – усміхається. – Він хоч і старенький, але для мене дуже цінний. До речі, досі працює. Годинники, якщо їх берегти, можуть сотнями років працювати».

На руці в майстра – на перший погляд звичайнісінький годинник. Каже, це недорога швейцарська марка, але точність – дві секунди на рік.

«У мене багато годинників, маю невеличку колекцію. Ота приказка про чоботаря без чобіт – не про мене, – жартує. – Маю кілька «Орієнтів» – люблю цю фірму, кілька кварцових, старовинний кишеньковий годинничок. У хаті – два годинники з боєм. Годинники люблять і дружина, і дві мої доньки, й зяті».

Сергій Ушлов зазначає: у нас людей не вчили, як треба поводитися з годинниками.

«Це ж механізм, його треба берегти, чистити, змазка має бути. Треба стежити за вологістю, перепадом температур, – додає. – От бачите – це рубінчик. Сюди треба додати краплю олійки, воно крутитиметься й змащуватиме механізм. Якщо цього не робити, за роки це все пересихає, відбувається тертя й деталька зношується, годинник старіє. От автомобілям проводять техогляди, а годинникам чомусь – ні».

У пана Сергія якраз – вдячний відвідувач. Прийшов забирати з ремонту настінного годинника. Каже, для нього він дуже цінний, бо отримав 30 років тому в подарунок.

«Як будете його нести? – турботливо запитує майстер. – Акуратно транспортуйте, щоб нічого не порушити».

Для цього клієнта Сергій Несторович ремонтував ще й шахматний годинник, що його той купив для внука. Доводилося ремонтувати авіаційний годинник і той, що був на підводному човні.

«Такі годинники виготовляли на військових заводах. Йому 70-80 років – а як новенький», – захоплено розповідає майстер.

До речі, старі годинники до нього часто приносять в ремонт: комусь він дорогий як пам’ять, комусь – як згадка про якісь події в житті.

«Нещодавно ремонтував годинника подружжю, яке у шлюбі – 65 років. Його їм подарували на весілля, – провадить пан Сергій. – Він у них років 30 працював. Потім зламався, вони його десь закинули, а як переїжджали, знайшли й вирішили відновити. Я їм його зробив, ще довго попрацює».

«А десь, певно, років 20 тому принесла мені одна жіночка годинника, такого звичайного, недорогого. Але для неї він був цінним: його їй подарували діти, придбавши за перші зароблені гроші, – пригадує. – А вона була на відпочинку, забула зняти та й вскочила з ним у море. І він, поки вона відпочивала в санаторії, заіржавів. Кинулася по майстернях, а їй сказали, що простіше того годинника викинути, ніж ремонтувати. Але такого годинника, щоб не можна було поремонтувати, практично немає. Треба мати бажання, терпеливість і вірити, що все вийде. І я їй того годинника відремонтував. Для когось, може, це щось буденне, а для неї – дуже важливе».

За понад сорок років стажу, каже майстер, траплялося всяке. Приносили годинники, які в чайниках пробували варити, з балконів кидали – так на міцність випробовували.

Щоб працювати годинниковим майстром, каже Сергій Несторович, потрібно бути дуже терпеливим, а ще – мати любов до тієї справи.

«Коли я навчався, в училищі нас було 27 чи 28 учнів. Але за спеціальністю працюють лише четверо, – каже майстер. – Хтось не зміг працювати з людьми, комусь не дозволило здоров’я, ще комусь терпцю забракло».

Годинник же, зазначає, – це напівконструктор. До речі, чимало лікарів, особливо хірургів, мають таке хобі – розбирати й збирати годинники: і для душі, і щоб терпеливість та витримку потренувати.

«От, буває, коли ремонтуєш такі годиннички, де багато календариків, то буквально не дихаєш біля них. Там буває по 8-10 пружинок, таких малесеньких-малесеньких. От дивіться. Це балансик. Тут три запчастини: шатон, накладний камінь і лірочка, – показує. – А хочете в лупу на них подивитися?»

Звісно, хочу! Утім у мене на повіці лупа майстра ну ніяк не хоче триматися. Натомість у Сергія Несторовича – немов приклеєна. Каже, так з нею може цілий день сидіти, вона абсолютно не заважає і не випадає.

«Роки тренувань!» – сміється він.

Сергій Ушлов переконаний: навіть у цифрову епоху годинник – така річ, що не кане в забуття. Так, багато хто вже звик до смарт-годинників, фітнес-браслетів, бо це зручно. Але класика ніколи не виходить з моди. Для когось годинник – гарний аксесуар, для когось – ознака статусу, ще для когось – необхідна річ.

Найдорожчий годинник, який майстрові доводилося ремонтувати, коштував два з половиною мільйони гривень – швейцарської фірми Patek Philippe.

«Він був золотий, з діамантами. Щоб такий годинник ремонтувати, треба ще налаштуватися, – усміхається. – Зачинявся у майстерні, щоб ніхто не заважав, і працював».

Ремонт будь-якого годинника починається з діагностики.

«Якщо, скажімо, механічний годинник я можу прощупати й побачити все, то з кварцовим складніше, – пояснює. – Далі дивлюся, чи є запчастини. Домовляємося з клієнтом про ціну, терміни – і працюю. Є годинники, які можна зремонтувати за кілька годин, а є й такі, що знадобиться і кілька днів. Розібрати механізм – це 20-30 хвилин, а от збирати значно довше. Буває й так, що ремонтуєш того годинника, душу вкладаєш, а запчастина з браком – і не виходить, треба переробляти».

Зараз, додає годинникар, розібравши механізм, можна сфотографувати все і збирати. А колись він кожну деталь і їх послідовність замальовував на аркуші, щоб нічого не переплутати.

«Зате добре навчився, – зауважує. – Звісно, не завжди все виходило з першого разу. Помилявся, але не здавався».

На стіні тихо відмірює хвилини величезний годинник. Йому, каже майстер, приблизно 120 років.

«Циферблат тут, звісно, вже реставрований. Але чуєте, який у нього хід? Плавний, ніжний, – провадить пан Сергій. – А оце – ціла коробка вже реставрованих радянських годинників, скоро поїдуть до Італії. Їх наші заробітчанки принесли. Бачите – є такі, яким по 40-50 років. Чим вони цінні? Тим, що випущені в державі, якої вже немає, знайти їх не так просто, і з часом вони будуть дорожчати – як антикваріат».

Ремонтує годинники майстер тільки на роботі. Удома, каже, ні пінцета, ні викрутки. Бо коли вдома – то час для сім’ї та домашніх справ.

«Ще одна така моя пристрасть – будівництво. Даю рукам роботу, а душею відпочиваю. Побудував будинок, біля будинку багато зробив і переробив. І досі щось ламаю, переробляю. Люблю класти цеглу, працювати з каменем. Я так відпочиваю. Просто лежати на дивані перед телевізором – не мій спосіб відпочинку, – сміється. – А ще дуже люблю ходити до храму. Мій тато був священником, а мама при єпархіальному управлінні – керуючою справами у пенсійному відділі. Я виріс із вірою в серці. Хоча в радянські часи складно доводилося».

На запитання, якби можна було відмотати час назад і щось змінити в житті, луцький володар часу лишень усміхається: «Ні. Не змінив би нічого. Я люблю те, як живу. Люблю свою сім’ю. Тішуся доньками, зятями і внуками. Роблю те, до чого лежить душа. Хіба може бути краще? Нині й не уявляю себе без своїх годинників».

Сергій Ушлов каже: щастя для нього – щодня повертатися додому і знати, що тебе там чекають, що ти всім потрібен.

«І знаєте, я щаслива людина», – каже нам на прощання. А ми віримо. Бо цей чоловік – направду з когорти тих, хто заслуговує на щастя.

Оксана ГОЛОВІЙ

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---