«Воюю біля печі»: волинянка майже пів року пече хліб захисникам на фронт

Нині кожен свідомий українець воює на своєму фронті, наближаючи нашу Перемогу. Хтось – в окопі, хтось – на медичному, хтось – на інформаційному фронті, хтось – у волонтерському штабі.

А Тетяна Білітюк із смт Заболоття на Ковельщині, як сама жартує, воює біля печі. Бо із березня цього року щотижня по кілька разів випікає хліб, який потім місцеві волонтери везуть і в гарячі точки солдатам, і мирним, які через воєнні дії опинилися у скрутних обставинах.

«Коли почалася війна, ми всі, звісно, були розгублені, налякані. Не знали, що ж із нами буде далі. Найстрашніше мені було за малих внучок… – пригадує жінка. – Ну а потім довелося себе опановувати і вчитися жити в цих реаліях».

Перша випічка, каже пані Тетяна, поїхала на Київщину – до людей, які через вторгнення окупантів залишилися голодними й без даху над головою.

«У церкві наш отець Роман оголосив, що разом із волонтерами будуть формувати гуманітарний вантаж, і попросив усіх, хто має змогу, долучитися. Я тоді напекла багато пирогів… – усміхається, змахуючи сльозу. – Як уявила голодні оченята тих діток, а ще новини почитала – серце кров’ю обливалося. Подивилася на своїх внучок, подякувала Богу, що вони у відносній безпеці, і взялася до роботи».Тоді разом з іншими місцевими господинями вони завантажили ароматною випічкою цілий бус. І щотижня зносили до церкви коробки з пирогами, булочками, печивом. Перед Великоднем напекли гору пасок, аби й на передовій хлопці бодай на трохи відчули дух свята і знали, що про них пам’ятають, піклуються як уміють і моляться за них.

«А якось волонтери сказали, що хлопці просять хліба, бо солодких смаколиків їм вистачає. То я й узялася пекти паляниці», – провадить господиня.Коли запитую, скільки вже печей хліба поїхало на передову, жінка тільки щиро усміхається: «А хто ж їх рахував? Пектиму, скільки стане сили, до самої перемоги».

Випікання буханців – то справжнісінький магічний ритуал. Ще звечора Тетяна Іванівна розчиняє майбутній хліб. Цей важливий процес не обходиться без допомоги внучок Влади й Павлінки, які старанно вимішують ще ріденьке тісто, аби вранці бабусині паляниці були пухкими й ароматними.Жінка додає: ніякого особливого рецепту не має. Потрібні лишень вода, дріжджі, сіль та борошно. І, звісно, добрий настрій та ясна голова.

«Із кепським настроєм до тіста братися не годиться, – провадить, вимішуючи у великій мисці опару. – Бо тоді хліб або порепається, або не зійде як слід, або підгорить».На годиннику – шоста ранку. Кілька хвилин – і вже вправні руки Тетяни Іванівни формують майбутні буханці. Вона викладає їх у форми.

«Бачиш, які вони в мене – зверху геть чорні, бо ж, як кажуть, із печі не вилазять», – жартує і заразом заглядає у каструлю на плиті: доки розмовляємо, у неї вже майже готовий сніданок для родини.Затим чимчикуємо в літню кухню – пора розпалювати піч.

«Кожна господиня свою піч знає – і коли розпалювати, і скільки та яких дров треба, – розповідає. – Я коли хліб печу, то беру соснові, вони дають саме таку температуру, як треба, і жару багато».За трохи в печі вже палахкотить полум’я. І від того видовиська годі відірвати погляд. Та Тетяні Іванівні милуватися ніколи. Хутенько ставить на лавці біля печі форми з хлібом – нехай сходить. А сама хапає дійницю – у хліві вже зачекалася корівка-годувальниця.Видоїла корову, дорогою сипнула курям, випустила квочку з курчатами, вигнала качок на ставочок, погладила песика, линула молока киці… Поки процідила молоко – пора корову в череду виганяти. Я ж лишень ходжу слід у слід і тільки дивуюся: скільки всього можна переробити, доки в печі прогорять дрова!

«Ранок – пАнок, як казала моя мати», – сміється пані Тетяна.

Тим часом полум’я в печі відпалахкотіло.

«Зараз ще на трохи поставимо наш хлібчик перед жаром, аби посходив як слід», – пояснює господиня.«Ти знаєш, я ж у дитинстві мріяла стати кондитером чи пекарем. Пам’ятаю, коли батько працював на комбайні і втомлений повертався додому, я йому все малюнки малювала з різними тортами й завжди підписувала: «Буду пекарем», – поринає у спогади. – Ну, в житті не все так складається, як мрієш у дитинстві. Я от все життя у лікарні пропрацювала. Хоча й там певний час мала роботу на кухні. Але годі про колишнє, треба нам думати про теперішнє. Пора хлібчику в піч».Жінка вигрібає залишки жару, обережненько саджає форми з хлібом у розпашілу піч. Перехрестила й закрила заслінкою.«Ну, тепер ходи – буду тебе частувати», – підморгує.

І ми, поки печеться хліб, ідемо до хати. Їмо хліб з смачнючим домашнім маслом (його неодмінно треба мастити на скибку товстим шаром – так краще смакує) і великими жовтими помідорами просто з городу. Й теревенимо – про прості, але важливі речі: що треба вже зривати помідори, поки фітофтора не взялася, що скоро пора копати картоплю, бо вже бадилля сохне…

Тим часом ніздрі вловлюють тонкий аромат свіжого хліба.

«Що, пахне вже? – усміхається господиня. – Ходімо заглянемо, що ми там напекли».А з печі до нас виглядають спечені паляниці, гонорово вивищуючись світлими чубами над закіпченими формами. Ррраз – і вже вискакують на полотняну ряднину охолодати. Високі, запашні, приправлені любов’ю і заряджені на Перемогу.

Оксана ГОЛОВІЙ

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---