«Завези мене самого до «Лучеська» – водії луцького депо про роботу, людей і курйози

Годі уявити сучасне місто без громадського транспорту. Його налагоджена робота – складова нашого комфорту. Втім мало хто знає, яке воно – закулісся тролейбусного депо. А робота тут кипить цілодобово. Адже коли тролейбуси сходять з лінії, їх неодмінно оглядають ремонтники, щось підкручують, щось підлатують. Інші працівники миють салони дезрозчином. Усе для того, аби опів на шосту ранку рогаті вийшли на свої маршрути. І так щодня – без вихідних.

Обідньої пори в депо також байдиків не б’ють. Хоча на території не велелюдно – більшість машин на рейсах. На оглядовій ямі – черговий тролейбус, який треба довести до пуття. Чоловіки, заклопотані роботою, не вельми балакучі. Кажуть – ніколи їм, робота не чекає. Соромляться фотографуватися, мовляв, роби засмальцьовані. Й одразу ж додають, що в них є пральня, тож спецодяг додому прати не несуть.Поспостерігавши за тим, як вправно ремонтники працюють з технікою, рушаємо в гості до водіїв, які наразі мають обідню перерву, бо ж під час руху відволікати їх – зась.

Отож, знайомтеся. Віктор Забедюк та Зоя Кузьміч – напарники, водії тролейбуса першого класу. Понад десять років працюють на одному тролейбусі. Свого нинішнього рогатого, яким кермують вже більш як п’ять років, лагідно називають ластівкою. Кажуть, що то – їхня друга хата. «Ходіть, подивитеся, які в нас порядки, яка кабіна», – запрошують. Направду, в салоні – ідеальна чистота. У кутку стоїть віник, в кабіні водія – килимки на підлозі. На панелі – кілька м’яких кумедних іграшок.Пан Віктор каже, що вони бережуть техніку, підтримують і належний технічний стан, і чистоту в салоні. «Для мене не проблема, коли треба, і на яму заїхати, двигуни почистити, помити, підкрутити щось», – усміхається чоловік.

«А особливо, коли я подзвоню й попрошу: «Вітю, там щось стукає, подивися, послухай, може, я не так почула», ніколи не відмовить», – додає Зоя Іванівна.Віктор Забедюк водієм тролейбуса працює з 1993 року. «Були періоди, коли звільнявся, їздив на заробітки, бо треба було підзбирати грошей на квартиру, – розповідає чоловік. – Але оскільки на роботі поважають і люблять, то повернувся. Коли я підзаробляв, то моя напарниця Зоя Іванівна працювала, як кажуть, за себе й за того хлопця. Ми з нею – перевірений часом і обставинами екіпаж».

Віктор Миколайович каже, що він – водій по життю. «З 12 років їздив на всьому, що з колесами, – жартує. – В армії начальника возив, після служби в Сибіру на «Уралі» працював. А після путчу постало питання руба: або виїжджаєш, або отримуєш російське громадянство. А в мене дуже велика родина в Україні, яке могло бути російське громадянство? Повернувся. А тут – усе розвалене, роботи нема… По великому блату мене влаштували вантажником у міжлікарняну аптеку №110. Ну, заробляв я там якісь гроші, але ж водійська душа рвалася до керма. Тоді в депо не вистачало водіїв, звільнялися, бо були великі затримки зарплат. Я таки пішов на навчання й затримався тут на роки».

Зоя Кузьміч за кермом тролейбуся – з 1984 року. «Уся моя молодість минула в депо, – ділиться спогадами жінка. – Після школи два місяці провчилася у технікумі в Горохові, але через сімейні обставини мусила покинути навчання. А моя сестра уже працювала в депо, то й покликала мене, мовляв, і при роботі будеш, і зарплата непогана. Як чесно, то думала, що надовго не затримаюся, але от уже 36 років за кермом».Робочий день у водіїв починається ранесенько. «Я встаю опів на п’яту, бо о 5:05 по мене вже заїжджає автобус, який звозить працівників, – розповідає пані Зоя. – У депо беру журнал, тоді – до лікаря. Це в нас перед зміною обов’язково. Вимірюють тиск, і якщо він підвищений, лікар на рейс такого водія не випустить. А якщо все у нормі – йдеш приймати тролейбус. І до праці».

Пасажири тролейбуса – публіка строката, каже пан Віктор. Є дуже привітні, позитивні, а є й такі, яким жах як хочеться поскандалити. «Нині чомусь дуже багато роздратованих пасажирів, – із сумом констатує водій. – Малі пенсії, висока комуналка, проблеми зі здоров’ям… І от це роздратування вони виплескують на водія тролейбуса, на кондуктора. Тож іноді мушу зачиняти кабіну й абстрагуватися від того всього, адже маю бути уважним на дорозі, а люди часом не розуміють, що чіпляючись до мене, заважають».

«Пенсіонери часто скаржаться: «Ви нас не любите, бо ми безплатно їздимо». А я їм тоді відповідаю: «Чому ж, я люблю, коли в мене у салоні хтось їде, бо тоді сидіння не брязкають», – жартує пані Зоя.

Бувають, звісно, і кумедні пригоди. «Якось на кінцевій зупинці заходить у салон пасажир, ставить на панель пляшку горілки, банку домашньої ковбаси й каже: «Завези мене самого до «Лучеська». Я йому пояснюю, що це ж тролейбус, я на маршруті, не маю права з’їжджати з рейсу. А він знай своєї править, мовляв, я ж тобі за те он який могорич ставлю. Ледь його спекався, – сміється Віктор Миколайович. – А ще один п’яний кумедник забув у салоні кілька банок самогону. Переступив через те своє «багатство» й пошкандибав кудись».

Часто, коли настають холоди, у тролейбусах люблять кататися, щоб зігрітися, безхатченки. «Пасажири, звісно, обурюються, бо самі розумієте, які запахи стоять у салоні, – провадить пан Віктор. – Але ж я не маю права виставити будь-кого з транспорту. Бо передусім це – людина. І хтозна, чому вона опинилася на вулиці».

«А є такі пасажири, які просто люблять покататися, – усміхається пані Зоя. – Є в нас такі бабуся з внуком. Вони сідають у тролейбус, бабуся платить за внука й каже: «Можна, ми сьогодні з вами покатаємося?». От така у них розвага. Багато є таких діток, які люблять тролейбусом покататися. От у нас зараз водієм працює Ваня Симінський, то він змалечку цікавився саме цим транспортом. Прийде до мене в кабіну й проситься покататися. Як відмовиш дитині? А тепер вивчився на водія. Я ще його й стажувала».

Досвідчені водії кажуть, що нині на дорозі в місті бракує культури водіння. «Коли приходять стажери, я одразу їм наголошую: «Забудьте про романтику, дівчаток у кабіні, гучну музику. Водій тролейбуса – це пілот на дорозі. Ось у вас є дві дороги, там 600 вольт, і голова, як у льотчика, має бути весь час на 360 градусів», – розповідає Віктор Забедюк. – Пасажирів, які заходять-виходять, можна побачити в дзеркало, а треба ж ще пильнувати, щоб під колесо ніхто не заїхав».

В один голос водії кажуть, що коли любиш свою роботу, то на дрібні негаразди чи сварливих пасажирів не надто й звертаєш увагу. «От десь жіночку з дитинкою почекаєш, щоб добігли, чи бабусю, вони тобі подякують – і весь негатив як рукою знімає, – усміхається Віктор Миколайович. – Як казав мій покійний тесть, якщо ти прожив день і тобі ніхто не подякував, то ти дарма його прожив. А в нас насправді вдячних пасажирів не бракує».

…Тим часом коротка обідня перерва добігає кінця. Водії повертаються до своїх «штурвалів», бо ж люди чекають! А ми, перепросивши, що не дали як слід пообідати, бажаємо їм щасливої дороги та побільше вдячних пасажирів.

Оксана ГОЛОВІЙ

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---