Війна не зламала: після тяжкої травми на передовій волинянин захищатиме честь України на Паралімпіаді

Житель села Гірки Камінь-Каширського району Анатолій Жумік отримав тяжку травму, воюючи з російським окупантом на сході нашої країни, через що, на жаль, не може ходити. Але попри це, 21-річний чоловік не зламався, знайшов нову мету в житті і твердо до неї йде. Тепер він захищатиме Україну не на фронті, а на світовій спортивній арені, бо в складі національної збірної України готується до Паралімпійських ігор 2026.

Про це пише Нове життя.

Буремний лютий 2022-го назавжди змінив життя сім’ї Жуміків. Стати на захист рідної країни вирішили всі троє братів. Найстарший Максим про те, що таке війна, знав ще із 2016 року, бо брав участь в АТО. Тому як тільки Росія посунула в Україну з різних боків, він відразу вирішив іти служити. Не відстав він нього середульший Сашко. Таке ж тверде рішення ухвалив і наймолодший Анатолій, якому на той момент було всього 18. Тож навіть уявити не можна, що пережила їхня мама Ольга Сергіївна, коли дізналася, що всі троє її синочків вирішили воювати.

Читати ще: У Луцьку серед військових провели фізкультурно-оздоровчий фестиваль «Рух для здоровʼя». Фото

«Мама якраз була на той момент у Польщі на заробітках. Коли ж почула про це, відразу приїхала додому. Але вже не застала нас. Ми з нею зустрілися дорогою. Зупинився автобус на кілька хвилин, ми обнялися і роз’їхалися в різні боки», – пригадує Анатолій.Війна розкидала братів по різних бригадах, а згодом – по різних фронтах. Наймолодший Жумік потрапив у 100-ту бригаду. Її бійці навесні 2023-го вирушили на схід, у воєнне пекло, де 10 червня гірківчанин і отримав тяжке поранення.

«Я був при свідомості, все розумів. Але, зізнаюся, досі не знаю, звідки саме прилетіло. Бо там таке діялося! Летіло звідусіль… Врятував мене побратим Микола Романюк із Бихова. Витягнув у відносно безпечне місце. На жаль, через два місяці його самого не стало», – розповідає про переломний день у своєму житті Анатолій Жумік.

А далі були Лиман, Краматорськ, Дніпро, Київ. Операції, лікування, реабілітація. І висновок лікарів: молодий чоловік не зможе ходити.

Читати ще: «Хочу бути гарним прикладом для синів»: 41-річний захисник з Волині проходить реабілітацію у Львові

Оптиміст по життю Анатолій опанував себе. Бо ж упевнений: треба ставити собі мету – і впевнено до неї іти.

«Я ще з самого дитинства займався легкою атлетикою. Спочатку – коли проживав у Великому Обзирі на Камінь-Каширщині, потім – у Гірках, куди переїхали, коли я йшов до шостого класу. Тому після травми у мене було дві мети: або я стаю на ноги, або буду в паралімпійській збірній України. Згодом почав наполегливо йти до досягнення другої», – ділиться гірківчанин.

А сталося те всього лише через два місяці після отримання травми. Під час перебування в реабілітаційному центрі Анатолій познайомився з параспортсменами. А ще доля подарувала йому зустріч із президентом Національного комітету спорту інвалідів України Валерієм Сушкевичем, який і запропонував Анатолію серйозно взятися за спортивну кар’єру.

«Щоправда, тоді відразу я відмовився. Бо ж хотів ходити. Але потім таки прийняв пропозицію», – пригадує.

Читати ще: «Сповзав з ліжка, щоб тренуватися»: історія успіху ветерана з Луцька, який втратив на війні ноги

Відтак почав вплавлятися у лижних перегонах, хоча, як зізнається, ніколи на лижах не катався навіть і до травми.І його наполегливість та завзяття дуже швидко дали результати. Уже через пів року тренувань Анатолій взяв участь у чемпіонаті України з лижних перегонів та біатлону. Подолав дистанцію у сім кілометрів із лижного спринту, 10 кілометрів – із гонки та п’ять – з біатлону. І цим самим відібрався на участь у Паралімпійських іграх, що мають відбутися у 2026 році.

Улітку Анатолій був в Естонії, де у складі збірної України наполегливо готувався до майбутніх світових змагань. Нині ж поїхав до Фінляндії – там проходить етап Кубка світу. Тренування досить серйозні, тож і забирають майже весь час у параспортсмена.Але попри це, він завжди знаходить хвилинку, аби вранці та ввечері обов’язково зателефонувати матері, яка весь цей час є найбільшою підтримкою для сина. А ще, звісно, поговорити з братами, один із яких досі воює. Він, а також колишні бойові побратими частенько розповідають Анатолію про те, що відбувається нині на фронті, як наші вояки не пускають рашистського ворога на українські території.

Читати ще: Дивом вижив на фронті, а нині бореться за життя вдома: історія захисника з Камінь-Каширщини

Якою складною є ця боротьба, Анатолій Жумік знає з особистого досвіду. А також через те, що війна принесла ще одне горе в їхню сім’ю. Батько Анатолія Леонід перебуває у статусі зниклого безвісти. Адже він теж, як і сини, став на захист України.

«Він почав ходити до військкомату з перших днів повномасштабного вторгнення. Але його все не брали, бо ж має проблеми зі здоров’ям. Однак усе-таки домігся свого – пішов служити. На жаль, він не вийшов з бою на території Запорізької області. Так досі нам і невідомо, де він», – розповідає Анатолій Жумік.

Ось так, із переживаннями за рідних, за свою державу він активно готується до паралімпійських змагань. Адже твердо переконаний: має показати там якнайкращі результати, принести славу рідній країні на світовій спортивній арені. Щоправда, зізнається, найбажанішою та найомріянішою для нього є інша Перемога – над рашистським окупантом. І вона неодмінно невдовзі буде, упевнений молодий ветеран цієї війни.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---