«Він дбає про нас і після смерті… Наш святий Миколай», – вдова волинського Героя

Начальник кінологічної служби прикордонної застави імені Пархоменка майстер-сержант Микола Ткачук загинув 24 березня 2022 року, захищаючи незалежність України. Нагороджений орденами «За мужність» ІІ-ІІІ ступенів. Похований у селі Новосілки Володимир-Волинської громади. У нього залишилися троє донечок, дружина та батьки.

Історією Героя та його родини поділилася волинська журналістка Жанна Білоцька на своїй сторінці у Facebook.

Микола з Оксаною познайомилися на першому курсі навчання зооветеринарного технікуму (нині Рожищенський фаховий коледж Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій імені С. З. Гжицького). Дівчина приїхала вступати на ветеринара, Микола теж обрав цю професію. Вона одразу сподобалася хлопцеві, і не лише йому, а й товаришеві. Вже потім дізналася, що вони побилися об заклад, що один з них одружиться з нею. Микола одразу заявив, що зробить усе, аби вона була з ним.

«Я тоді не звернула уваги на жодного з них, оскільки не планувала закохуватися, і взагалі вважала, що немає ніякого кохання. А от Микола запам’ятав кожну деталь нашої першої зустрічі: у чому була вбрана, про що говорила. Зустрічатися почали аж на четвертому курсі, відтоді ніколи й не розлучалися, – розповідає Оксана Ткачук. – А на мій день народження, це було після закінчення навчання, освідчився. Пам’ятаю, прийшов і сказав, що має питання, на яке мушу дати відповідь одразу.

Я навіть не здогадувалася, про що мова. І тут він запитав, чи вийду за нього. Відповідь була очевидною. Батьки, дізнавшись про те, що виходжу заміж, трохи засмутилися, бо очікували, що продовжу навчання у виші. Та сімейне життя внесло свої корективи, і здобуття вищої освіти відійшло на задній план. Спочатку народилася Іванка, згодом Вероніка, а п’ять років тому на світ з’явилася Маргаритка».Жінка розповідає: чоловік народився і виріс у смт Люблинець Ковельського району, з дитинства мріяв бути військовим, та матір, яка працювала зоотехніком, наполягла на тому, щоб він вступив до зооветеринарного технікуму. Але той не бачив себе у цій професії. Пропрацювавши кілька місяців ветеринаром, розрахувався. А коли старшій донечці Іванці виповнився рік, вирішив піти до війська.

«Микола двічі був у складі миротворчої місії в Іраку, служив у 14-й ОМБР, потім у ЗРП, кілька років тому підписав контракт із ДПСУ. Проходив службу на ВПС «Коритниця», згодом продовжив на прикордонній заставі імені Пархоменка начальником кінологічної служби. Починаючи з 2015 року, разом з побратимами захищав східні рубежі нашої країни. З серпня 2021-го служив у ПКШР «Новотроїцьке».

Коли почалася повномасштабна війна, брав участь в евакуації цивільного населення. Вивозили людей з Волновахи та інших міст, які росіяни рівняли з землею. Під час виконання службових обов’язків неодноразово потрапляв у складні ситуації, з яких вибирався неушкодженим, – ділиться Оксана. – Тому була впевнена, що повернеться й цього разу, як обіцяв. А ще обіцяв прийти у відпустку на Великдень, потім у вересні. Якраз старша донька має народжувати, а менша Маргаритка піде до першого класу. Також у вересні мали святкувати річницю одруження, планували поїхати у весільну подорож. Може, це дивно, але після весілля нікуди не їздили, тож вийшло, що мандрівка відклалася на двадцять три роки. На жаль, він поїхав в інший бік. Без мене».

Останній дзвінок від нього пролунав 20 березня. Говорив недовго через поганий зв’язок. У голосі жінка відчула тривогу й зрозуміла, що ситуація непроста. Хоча він ніколи не скаржився і завжди запевняв, що у нього все гаразд. Насамкінець промовив: «Бережи себе і дітей».

«Наступного дня зв’язку з ним вже не було. Хай скільки дзвонила, телефон був поза зоною. Від хвилювання не знаходила місця й уперто продовжувала набирати його номер. Випадково у соцмережах натрапила на інформацію про те, що внаслідок важких боїв на одній з ділянок Донеччини загинули кінологи, і людей просять забрати собак на перетримку. Вже потім дізналася, що бувши проїздом через Дніпро, змушений був віддати свою собаку людям, щоб врятувати її.

Читати ще: «Я досі подумки з ним розмовляю...» – вдова волинського Героя Олександра Лук'яновича

Я написала автору допису, пояснивши, хто я, і що шукаю чоловіка, який виконував бойове завдання у межах цього населеного пункту, та попросила перевірити, чи немає його прізвища у списку. Наступного дня зателефонували з його номера й повідомили, що Микола загинув. Я не повірила, навіть більше, вважала, що це вороги знайшли телефон і знущаються з мене. За якийсь час опанувала себе, передзвонила і попросила назватися. Після розмови почала розуміти, що чоловіка немає серед живих», – ледве стримуючи сльози, пригадує вдова.

Уже потім Оксана дізналася, що Микола з побратимами опинився в оточенні. Намагаючись вийти, вирішив з товаришем піти у розвідку, але потрапили під артилерійський вогонь, потім були танки. Загибель обох була миттєвою. Тіло не одразу могли забрати через окупацію території. Та після того, як українські війська на деякий час вибили росіян, Миколу доправили до Дніпропетровського моргу. По коханого Оксана поїхала сама, не стала здавати ДНК і чекати. З транспортом та супроводом допомогли побратими.

Коли дізналися про смерть зятя, не витримало серце Оксаниної мами, за день після його похорону в останню путь проводжали її. Попри біль втрати, жінка намагалася триматися, оскільки потрібно було думати про дітей і підтримувати батька. Її молодший брат не зміг залишатися удома після загибелі Миколи й одразу вирушив до військкомату. З перших днів повномасштабного вторгнення боронить Україну чоловік старшої доньки.Оксана розповідає: Микола дуже любив рибалити. Навіть перебуваючи на сході, знаходив час посидіти з вудкою. Коли почалася повномасштабна війна, надіслав додому рибальське спорядження зі словами, що риби вже не доведеться ловити.

Ще одним захопленням було садівництво. Біля їхнього будинку посадив великий сад, у якому проводив чимало часу. Крім того, на виділеній під садівництво ділянці мріяв виростити ще один. Навіть зробив перші кроки, посадивши саджанці фундука. Оксана пообіцяла здійснити з дітьми його мрію.

Серед захоплень було ще одне – виноробство. На подвір’ї у подружжя Ткачуків росте сім сортів винограду, з нього Микола робив смачне вино, яким любив пригощати друзів.

«У ніч після похорону він наснився мені й попросив термометр. «Ти якось передай його, ми ним стільки хлопців врятували б», – промовив чоловік. Наступного дня проводжали в останню путь маму, у її труну я поклала термометр. Іншим разом уві сні порадив купити капусти й приготувати дітям голубці. Вранці прокинулася й цікавлюся у них, чи не хочуть голубців. Як виявилося, тато не помилився. Микола був щирим, компанійським, добрим, про таких кажуть: останню сорочку віддасть. Він до безтями любив своїх донечок і балував їх. А ще ніколи нікому не відмовляв у допомозі, тому й не дивно, що після смерті продовжує дбати про нас та побратимів», – сумно всміхається.

Читати ще: «Від того, що відбувалося навкруги, розривало зсередини»: у волинській бригаді воює чернець

Оксана з Миколою дуже кохали одне одного. Жінка розповідає: проживши понад двадцять років разом, жодного разу не пошкодувала, що вийшла заміж за нього, і додає, що він був найкращим чоловіком на світі.

«Кажуть, з часом стосунки перетворюються на звичку. У нас було інакше. Кожен день проживали так, ніби тільки одружилися. Ще на початку подружнього життя у мене була мрія – хата з чотирма кімнатами, Микола мріяв про трьох дітей. Наші мрії здійснилися, здавалося б, тільки жити і радіти життю, якби не проклята війна», – зітхає жінка.

У будинку, про який колись мріяла Оксана, все нагадує про її Святого Миколая, як вона називає чоловіка. А саме свято на честь цього святого було особливим, воно й не дивно, адже у хаті був не лише Микола Миколайович, а й три Миколаївни. Тож подарунки цього дня отримували усі. Хоча, зі слів Оксани, ними вони любили балувати не лише дітей, а й одне одного, і для цього не потрібно було чекати на свято.«Мій Микола дуже любив солодощі, і у вихідні я завжди пекла щось смачненьке, а на дні народження обов’язково було два торти. А коли наближався Великдень і потрібно було місити тісто на паски, робили це з Миколою у чотири руки. А ще в нас був такий собі маленький, але особливий ритуал, пов’язаний з ранковою кавою. Хто перший прокидався, той заварював її і приносив у ліжко. Хвилини, проведені за кавою, належали лише нам, і нехай увесь світ зачекає, та вони наші», – пригадує щасливі часи.

Оксана зізнається, що й досі відчуває присутність чоловіка, хоча відпустила його.

«Якось прийшов до мене уві сні й сказав, що хотів би перепросити. Я навіть не зрозуміла за що, бо ніколи у житті мене не скривдив. «Не дотримав слова, обіцяв повернутися, та не зміг», – пояснив він. Після чого попросив відпустити до хлопців, бо вони потребують його допомоги. Ми обійнялися востаннє і він пішов», – заливається слізьми вдова.

Попри втрату коханого, жінка намагається бути сильною заради дітей. А ще вірить у те, що колись вони з Миколою зустрінуться і більше ніколи не розлучатимуться.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---