«Відвези мене туди, де тато спить». У Луцьку знімали фотопроєкт про життя на військових кладовищах

5 міст, 7 кладовищ, 15 історій – вийшов спецпроєкт про життя на військових цвинтарях, який фіксує наше сьогодення та розповідає історії українських Героїв і їхніх родин.

Серію фоторепортажів підготувала платформа пам’яті Меморіал спільно з регіональними медіа й авторами з різних міст України. Автори назвали проєкт «Відвези мене туди, де тато спить», ці слова належать 4-річній Мілані Сагайдак, доньці загиблого капітана поліції, бійця Штурмового полку Національної поліції України «Сафарі».

«Військові кладовища, Алеї Героїв – це особливий, сакральний простір. Тут ми відчуваємо тугу, біль, вдячність, повагу, любов. Тут віддаємо шану тим, хто за нас віддав життя. Могили захисників і захисниць – у квітах. Під прапорами. Туди ідуть із гостинцями або приносять речі, які символізують щось, що людина любила за життя. Усе це – жести пам’яті, завдяки яким загиблі Герої живуть у наших спогадах. Цим фотопроєктом ми хочемо показати, якою важливою є ця пам’ять», – каже Юлія Лозинська, редакторка спецпроєкту.

Про що розповідає проєкт «Відвези мене туди, де тато спить»

Журналісти і фотографи відвідали Алеї Героїв у Сумах, Луцьку, Івано-Франківську, Черкасах і Миколаєві. Провели час із рідними та близькими загиблих і зафіксували їхні побачення на кладовищах.

Обираючи міста, команда прагнула охопити різні частини України, щоб наочно показати – у кожному куточку держави є ті, хто віддав своє життя за нас.

Серед Героїв фоторепортажів

Василь Ковач, тато, який мріє поїхати на місце, де прийняв свій останній бій його син. Віктор Ковач, сержант 109-го окремого батальйону 10-ї гірсько-штурмової бригади, загинув біля Соледару.

Юліана Кадол, дружина, яка любить бути біля могили коханого наодинці і мовчати, вслухаючись у шум прапорів. Її чоловік Віталій Кадол був командиром взводу 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». Загинув у Бахмутському районі.

Світлана, Владислава і Ярослава – дружина і доньки Анатолія Півня, загиблого бійця 20-го окремого стрілецького батальйону. 12-річна Ярослава одягла на кладовище татову сорочку і кепку. На могилі вона залишила записку: «Квіти, як і людське тіло, також колись зав’януть, а душа буде квітнути і пахнути вічно».

Сергій Щербінін, дядько, який доглядає за могилою племінника Дмитра Щербініна – воїна 79-ї бригади Десантно-штурмових військ, який загинув на Донеччині. Сергій вирощує на цвинтарі павловнію – як символ життя, за яке боровся племінник.

Ольга Сагайдак, дружина загиблого на Запоріжжі капітана поліції Віталія Сагайдака. Вона принесла коханому 10 червоних троянд. На кладовищі багато розмовляє з чоловіком. Приходить вітати зі святами. Іноді запитує – чому так сталося? А їхня маленька донька Мілана, яка раніше не любила тут бувати, тепер просить маму: «Відвези мене туди, де тато спить».

Над фотопроєктом працювали:

Суми: Олексій Туча (текст) і Денис Кривопишин (фото)

Івано-Франківськ: Ольга Суровська (текст) і Олеся Саєнко (фото)

Луцьк: Іванна Рудишин (текст) і Людмила Герасимюк (фото)

Черкаси: Наталі Соколан (текст) і Катерина Мартиненко (фото)

Миколаїв: Ігор Арчибісов (текст і фото)

«Наша команда на постійній основі співпрацює з найбільшими всеукраїнськими виданнями. Ми маємо досвід співпраці з іноземними ЗМІ. Але величезну роль для нас мають колеги з регіональних медіа, їхня аудиторія. Саме журналісти, фотографи локальних ЗМІ можуть розповісти про тих людей, про яких всеукраїнські ЗМІ мовчать. А для нас, для нашого проєкту, важливо згадати кожного і кожну, дати слово і увагу усім рідним», – каже шеф-редакторка Меморіалу Анастасія Абрамець.

Учасники спецпроєкту відзначають – робота над такими історіями дуже цінна.

«Похід на кладовище із моїми героїнями був для мене досвідом повного занурення в життя. Найяскравіше запамʼятала, як ми діставали речі із сумки, яку привезли дружині після загибелі чоловіка. Вона так усе і залишила: скло від тактичних окулярів, рукавиці, гаманець... Історії про загиблих дають відчути енергію і посил їхніх життів. Зустрічі на кладовищах, про які я писала, – цілющі. Для живих, і, сподіваюся, для тих, хто дивиться на нас згори», – каже Наталі Соколан, авторка репортажу з Черкас.

Такі проєкти роблять більш видимими втрати на війні, додає головна редакторка Репортера Ольга Суровська.

«Дуже важливо фіксувати спогади про тих, хто віддав життя у боротьбі за Україну. І фіксувати те, що українці жили, любили і мріяли, але це все зруйнувало російське вторгнення», – зазначає Ольга Суровська.

Репортаж із кладовищ у Сумах переклали також англійською. Цей матеріал перезенували під час фотовиставки Європою.

«Так ми хотіли нагадати іноземцям і українцям за кордоном, що війна триває», – каже Олексій Туча, головний редактор Цукру.

Про роботу платформи пам’яті Меморіал

Команда платформи пам’яті Меморіал з березня 2022 року робить усе, щоб олюднити цифри страшної статистики, щоб зберігати особисті історії кожної вбитої в Україні росіянами людини.

Станом на зараз команда розповіла понад 5 700 особистих історій, підготувала понад 230 текстів великого формату для всеукраїнських та іноземних ЗМІ, презентувала понад 10 документальних фільмів, спільно з партнерами організувала численні виставки, акції в Україні та за кордоном.

Раніше команда вже реалізовувала схожий фотопроєкт «Наодинці». Це фотоісторії жінок з різних куточків України, які назавжди втратили своїх коханих. Ці жінки різного віку, професій, життєвих поглядів, бачать різні міста за вікном спальні, але їх об’єднує одне велике горе, як і тисячі інших жінок з різних куточків України.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---