«Відчуватиму його тепло, доки битиметься моє серце», – сестра загиблого на війні волинянина Сергія Турука

Війна не шкодує нікого. Вона нещадно забирає життя бійців – тих, хто уже встиг пожити, народити і виховати дітей, і тих, у кого ще все було попереду. 17 травня пекуча звістка про загибель сина, брата, внука увірвалася в серця родини Туруків із селища Заболоття Ковельського району – загинув Сергій Владиславович Турук. 29 березня йому виповнилося лише 24 роки. Тільки жити, життю радіти! А натомість – чорні хустки на головах жінок, для яких був опорою і підтримкою.

Про це пише газета Ратнівщина.

Сім’я Владислава і Людмили Туруків була як і більшість у Заболотті: виховували двійко дітей – Світлану і Сергійка, утримували велике господарство (коня, корову, свиней, птаство), обробляли городи. Та у 2009 році раптово від панкреатиту помер господар Владислав Турук. На руках у Людмили Іванівни залишилося двоє неповнолітніх діток. Світланці тоді було 12 років, Сергійкові – 9. Не раз і не два плакала жінка, ховаючись від людських очей, бо на людях вона мала бути сильною. Їй треба було піднімати на ноги дітей. Добре, що чоловікова мама і сестри допомагали.

Час швидко пролетів. Світлана першою пішла в самостійне життя, згодом вийшла заміж, мешкає з чоловіком у Луцьку. А Сергій після закінчення школи залишився у Заболотті. На ньому була відповідальність за маму і бабусю, бо він – один господар на два обійстя. Періодично їздив на заробітки, працював на будівництві в Україні й за кордоном. Мама теж їздила в Польщу на роботу.Світлана пригадує, коли почалася війна, він постійно повторював, що піде воювати, якщо буде така нагода. Але вони ставилися до цього спокійно, бо він за віком не підлягав мобілізації. У рідному селищі познайомився з дівчиною Оксаною, переселенкою з Кривого Рогу, яка переїхала сюди на початку повномасштабного вторгнення. Спілкувалися, згодом стали жити разом.

Та Сергій ретельно обдумував ідею служити в армії. Ні на строкову службу, ні в прикордонники влаштуватися йому не вдалося, то підписав контракт із ЗСУ.Читати ще: Поранений, виніс тіло побратима: спогади про вбитого у Німеччині і похованого на Волині Володимира Козіна

Світлана каже, що всі його відмовляли, бабуся плакала, просила, щоб не йшов. А він вперто відповів: «Я знаю, що робити!» – і пішов. Позицію сестри щодо його рішення знав, але все одно перед від’їздом зателефонував і ніби дозволу запитав на службу. Наприкінці грудня 2023 року він вже був у навчальному центрі. А нещодавно їхній підрозділ перевели з більш віддалених позицій на передову.«Коли він вперше пішов на завдання, зв’язку з ним дванадцять діб не було, – розповідає Світлана. – Ми запанікували, але його побратими нам передавали, що Сергій живий. З ними по рації підтримував зв’язок. Коли повернувся з позицій, зателефонував. Казав, що там непросто, але був бадьорий, налаштований на позитив. Ми навіть у середу (15 травня, – ред.) по відеозв’язку говорили. У подробицях нічого не розповідав. У четвер вранці він написав мені, набрав на кілька секунд, і більше ми його не чули. А 17 травня повідомили, що нашого Сергія вже немає».

Сестра пригадує їхні непрості роки дитинства. Каже, що з братом підтримували ще тісніший зв’язок, ніж з мамою, бо росли без тата і з маленьких засвоїли, що мають стояти одне за одного, завжди разом, хай що трапиться. І хоч Сергія вже немає, але тепло рідної людини, з якою ділила всі біди і радощі, відчуватиме доти, доки битиметься її серце.

Сергій Турук воював недовго, але за цей короткий проміжок часу зумів заслужити повагу побратимів. Коли йшов у Збройні сили, хотів, щоб його поважали люди. Товариші по службі плакали і казали, що він був дуже сміливий, а ще – наполегливий і впертий. Коли востаннє йшов на позиції, у нього була можливість залишитися, але він навідріз відмовився: «Ви йдете, і я піду»! Пішов, а повернутися назад не судилося.

Коли сестра випитувала якісь подробиці про службу, відповідав різко, але завжди з усмішкою: «Ти багато питаєш! Не можу розказати! Потім дізнаєшся!»

«Він був найкращою, найріднішою людиною! – не стримуючи сліз, каже Світлана. – Окрім мами, ми завжди по-особливому хвилювалися за бабусю Іру. Вона не має доброго здоров’я, щоб навіть по хаті самотужки рухатися. А він прийде, притулиться до неї, обцілує, допоможе, що потрібно, і не було такого разочку, щоб не сказав: «Я люблю вас!» А як в мене якісь проблеми виникали, завжди підтримував: «Свєто, я ж завжди біля тебе! Ми з усім впораємося, я щось придумаю!» Він вмів знаходити слова».Заболоттівчани кажуть, що Сергій був гарним хлопцем, хорошою людиною. Він легко знаходив контакт з різними людьми, був простим і добрим. Не цурався своєї простоти. Рідні плачуть і кажуть, що не знають, як будуть без нього жити, бо він для них був усім – єдиним чоловіком, на якому трималася їхня родина. І як болить матері, яка оплакує загиблого такого молодого єдиного сина!Сергій побачив у житті багато. Доля його не балувала. Але радів життю і допомагав рідним. Складав плани, хотів заробити якусь копійку і бути корисним Україні. Його служба в Збройних силах виявилася короткою, як і все його життя. Та за цей невеликий відрізок завдовжки у 24 роки він зробив чимало добрих справ й зі сходу в рідне Заболоття повернувся на щиті Героєм.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---