Від Влодави до Замостя: волиняни переймали польський досвід промоції та ефективного брендування туристичного потенціалу краю

У межах проєкту «Українсько-польське поозер’я – край легенд: відкрий та насолоджуйся незвіданим» Програми транскордонного співробітництва Польща-Білорусь-Україна 2014-2020, який упроваджується за підтримки Європейського Союзу, відбувся навчальний тур волинян до Польщі.

Нагадаємо, що головний бенефіціар проєкту – Волинська обласна рада, бенефіціар – гміна Влодава.

Територія проєкту, яка охоплює гміну Влодава і Шацьку територіальну громаду, – самобутній географічний регіон з великою кількістю озер, річок, лісів, з багатою культурою та історією. А це неабияк сприяє розвитку транскордонного туризму.

Утім, зазначають організатори проєкту, конкуренція між туристичними локаціями постійно зростає, тому для того, аби туризм у нашому краї активно розвивався, треба працювати над створенням оригінальних туристичних продуктів та використовувати ефективні засоби реклами.

«Ідея проєкту народилася в середині 2018 року, коли було оголошено другий конкурс мікропроєктів у рамках Програми транскордонного співробітництва Польща-Білорусь-Україна 2014-2020, – розповів координатор проєкту Олег Щерба. – Як польського партнера нам запропонували гміну Влодава, що славиться своїми озерами. Тому й обрали територію Шацького поозер’я. Але вирішили все-таки зупинити увагу не на розкручених озерах, а на менш відомих – Люцимері, Перемуті та Пісочному, аби розвивати їх туристичний потенціал».

З його слів, було б непогано створити візуальний та вербальний образ, який у майбутньому викликав асоціації з озерами Шацького краю та гміни Влодава. Відтак у фокусі проєкту – розробка туристичного бренда, першим етапом якого є впізнаваний логотип та влучний слоган.

Тож упродовж трьох днів волинсько-польська делегація відвідала чимало туристичних об’єктів Люблінського воєводства під туристичним брендом «Розточчя», аби не лише насолодитися краєвидами, пізнати сторінки історії, а й щоб перейняти досвід у царині промоції туристичного потенціалу краю.

Ібіца по-люблінськи

Після зустрічі делегацій в адміністрації гміни Влодава подорож розпочалася з огляду мальовничого озера Білого – найвідомішого в цьому регіоні, що розташоване неподалік села Окунінка. До нього мандруємо хорошою дорогою, обабіч якої – велодоріжки, якими на озеро дістається чимало любителів двоколісного транспорту – поодинці, гамірними компаніями, багато хто – з дітьми у спеціальних кріселках.

Йдемо чималенькою набережною, де, варто відмітити, добре розвинута інфраструктура – з безліччю кав’ярень, закладів харчування, а неподалік – ціле дитяче містечко з купою атракціонів. Зізнаюся, коли чимчикували набережною, мимоволі виникало відчуття, що ми – біля Світязю: галасливі компанії молоді, матусі з візочками, поважні пани та пані з домашніми улюбленцями, знову ж – багато велосипедистів.

Із житлом для туристів тут – жодних проблем. Є варіанти на будь-який смак і гаманець: від номерів у готелях, кімнат у приватних садибах Окунінки до місць в кемпінгу. Щоправда, кажуть місцеві, якщо плануєте відпочити на Білому озері, про житло варто подбати заздалегідь, бо у високий сезон тут – неабиякий ажіотаж.

Біля цього озера направду вирує життя, незважаючи навіть на те, що погода того дня не балувала: з самого ранку зарядив дрібний дощ, що згодом перейшов у зливу. Відпочивальники ж цим не надто переймалися, мовляв, нема змоги купатися – будемо гуляти й насолоджуватися краєвидами.

І це не порожні слова. Бо направду ті краєвиди, що відкрилися нам біля Білого озера, заворожують. Біленький пісок, чиста й така прозора вода, що можна порахувати мальків риби, зграйки яких з’являються то з одного, то з іншого боку містка, що з нього ми милувалися пейзажами.

Площа озера Білого – 106 га. Примітно, що жодна річка не впадає в нього й не бере там початку. Середня глибина – 14 метрів, а максимальна – 34. За підрахунками, в розпал сезону сюди на вихідні приїжджає близько 20000 відпочивальників. Здебільшого – молодіжні компанії. Тож багато хто називає озеро Біле люблінською Ібіцею.

Ще одне озеро, на якому ми побували, – Глінкі. Воно значно менше за Біле. Вода тут має дещо брунатний відтінок через глиняний ґрунт.

Тут немає такої розвинутої інфраструктури, як біля Білого, тож це місце – для прихильників тихого відпочинку на лоні природи. Туристи можуть винайняти помешкання в Окунінці, або ж знайти місце у кемпінгу. До слова, якраз там ми зустріли чимало туристів, які виїжджають сюди на вихідні. Хтось відпочивав у шезлонгу біля невеличкого автофургончика, хтось готував обід на вогнищі, а хтось смакував ароматну каву біля намета, насолоджуючись мальовничими пейзажами та вдихаючи цілющі аромати лісу після дощу.

Дорогами пам’яті та скорботи

Наступним пунктом подорожі стало особливе місце – Музей колишнього табору смерті та Меморіалу в Собіборі. Його постійна експозиція присвячена місцю страти там 250 тисяч євреїв, до її складу входять статуя жінки з дитиною, курган, у якому захоронені загиблі, та виставкова будівля – казарма №43.

Варто зауважити, що для того, аби потрапити сюди на екскурсію, треба записуватися заздалегідь.

Через фінансові негаразди 2011 року музей закрили. Однак згодом кошти на його утримання та реконструкцію таки вдалося відшукати, і нині це доволі популярна локація серед туристів.

Наша екскурсія розпочалася із залізничної платформи, на яку люди прибували цілими сім’ями, навіть не здогадуючись, що у них – квитки в один кінець.

Далі був огляд експозиції. На 20 дошках представлено історію та умови життя в таборі, а також зібрано речі, що їх вдалося відшукати під час розкопок: особисті речі ув’язнених, їхніх катів, шматки колючого дроту, яким була огороджена вся територія табору (а щоб ніхто не здогадався, що тут табір смерті, колючий дріт маскували гіллям та стовбурами дерев).

На одному стелажі під склом – залізний гак. Не одного з нас вхопили дрижаки, коли прочитали на табличці, що це знаряддя для витягання тіл з газової камери…

Йдемо алеєю Меморіалу. Вздовж неї попід ялинами, що вишикувалися, немов стражі пам’яті, – камені з табличками, на яких зазначено імена замордованих у таборі євреїв.

Гнітюче враження від енергетики цього місця посилює дрібний дощ, що не припиняючись сіється з низьких хмар. Здається, що тебе немов ланцюгами сковує уся скорбота світу, а небо притискає до землі. Відчуття, ніби ось-ось бракне кисню й ти задихнешся від всього того болю, що його довелося пережити ні в чому не винним людям у концтаборі, існування якого згодом заперечували кати єврейського народу.

Був хлів, стала агросадиба

Цікавим досвідом стало відування агросадиби у Сєдліську Собіборському. Її нинішні господарі облаштували, використавши… господарські приміщення попередніх власників.

«Самі живемо в колишній стодолі, а от в оборі – кімнати для гостей, – розповідає господиня після смачного обіду в ресторації, що розташована біля агросадиби. – Кімнати для гостей ми облаштували й будівлі, де колись був хлів. Зараз вам покажу одну, яка є вільна, бо у решті в нас гості».

Охайним подвір’ячком прямуємо до колишнього хліва. Переступаємо поріг – і просто роти роззявляємо від здивування. Тут – усе, що потрібно для комфортного перебування: невеличкий передпокій, затишні спальні, кухня та ванна кімната. Усе оздоблено деревом.

Ще одна родзинка агросадиби – будиночки для гостей, припасовані на сваях майже поміж крон дерев. Уявіть собі: прокидаєтеся удосвіта від співу пташок, виходите з горнятком кави на ґанок і опиняєтеся поміж гілля розлогих дерев. Пам’ятаєте ті емоції з дитинства, коли робили будиночки на деревах? Окрім романтичної причини такого розташування будиночків, є

ще й практична: агросадиба розташована неподалік ріки, тож їх розмістили так високо, аби уникнути підтоплення.

Кар’єр як туристична локація

Наступний пункт нашої мандрівки – невеличке місто Юзефув, розташоване на пагорбах Центрального Розточчя, оточене Розточанським національним парком і двома ландшафтними – Краснобрудським та Сольською Пущею.

Містечко заснував Томаш Юзеф Замойський у XVIII столітті. У ньому жило чимало євреїв. Функціонували кузня, паперова фабрика, що виробляла папір для потреб Замойської Ординації і єврейської громади, але наприкінці ХІХ століття припинила роботу через пожежу.

На пагорбах довкола Юзефува видобували каміння, яке використовували для будівництва. Нині ж кар’єр – гарна локація для туристів, яка трохи нагадує нашу Тустань. На його території зведено кам’яну оглядову вежу, з висоти якої відкриваються просто неймовірні краєвиди.

Дорогою до кар’єру можна оглянути одне з найкраще збережених єврейських кладовищ, засноване в середині XVIII століття, надгробки для якого виготовляли з каменю, добутого в цьому ж кар’єрі.

Щодо житла для туристів у Юзефуві – жодних проблем. Окрім готелю, можна зупинитися на ніч у гостинних поляків. Як зауважив наш супервеселий та суперерудований гід Розточчям Войтек Лосевич, тут кожна родина може здати горішній поверх власного помешкання туристам, смачно нагодувати й пригостити бімбером – настоянкою власного виробництва. Адже це – додатковий заробіток.

Скансен на місці напівзруйнованої садиби

Далі на нас чекали у Гуцюві. 60 років тому пан Станіслав Яхимек придбав тут занехаяне старе обійстя. Та замість того, щоби зрівняти його із землею, облаштував тут музей просто неба.

Нині у скансені ніколи не буває безлюдно.

Тут можна побачити, як жили колись польські селяни, оглянути різноманітний реманент, ба навіть приміряти старовинний одяг, а ще – смачно пообідати у справжній корчмі, придбати сувеніри й навіть камінці бурштину та прикраси з каміння у крамничці, де заправляє сам власник скансену.

У хаті пахне тістом, а від печі віє гарячим духом. На моє здивоване запитання пан Войтек усміхається: так-так, піч тут робоча, у ній господиня випікає усілякі смаколики. Лиш тоді помічаю, що на столі під полотняним рушником сходять пиріжечки.

Добряче нагулявши апетит, уздовж річечки Вепр прямуємо обідати на форелеву ферму. Зауважуємо чимало людей, що сплавляються на каяках. Виявляється, такий вид дозвілля дуже популярний у цьому регіоні. Скрізь, де це можливо, туристам пропонують таку атракцію. І, варто сказати, охочих ніде не бракує.

У «Хаті рибака» можна не лишень посмакувати щойно виловленою та приготованою фореллю, яку поляки називають пстронгом, а й поки готуватимуть смаколик, сплавитися на каяку.

Мальовничим парком – з вітерцем!

Маленьке містечко Звєжинець розташоване у самому серці Розточчя. Звідусіль воно оточене лісами й ніби заховане від велелелюдної метушні.

Як розповів Войтек Лосевич, наприкінці XVI століття ці землі було долучено до Ординації Замойської, яку утворили за наказом Яна Замойського. Тоді ж було облаштовано звіринець та огороджено високим парканом завдовжки майже 30 кілометрів. Там утримували оленів, кабанів, вовків, тарпанів. Відтоді й донині тут опікуються охороною природи.

1936 року тут було створено резерват Букова Гора, що нині є частиною сучасного Розточанського національного парку.

Нині територією парку пролягає кілька туристичних маршрутів.

Тут можна з насолодою прогулятися повз водойму з фонтаном посередині, випити кави чи пива, яке варять на місцевій броварні, оглянути Костел на Острові. Або ж усамітнитися під розлогими вербами.

Хоча, варто зауважити, тут аж ніяк не порожньо. Знову ж таки – дуже багато велосипедистів. До речі, транспорт тут можна винайняти. Ну а якщо самому ліньки крутити педалі, то можна сісти в екскурсійний електромобіль та гайнути парком з вітерцем.

Зауважу, що не тільки гіди досконало володіють просто масивом інформації про кожен туристичний об’єкт, а й будь-хто з працівників парку. Поки ми їхали електромобілем до поселення дикого польського коника – нащадка тарпана, наш водій пан Яцек не перестаючи розповідав про флору і фауну Розточчя, дивував цікавими історичними фактами.

Читати ще: «Туризм – це дуже ліквідна галузь, яка може приносити мільйони»: у Луцьку обговорили шляхи розвитку туристичної галузі в українсько-польському поозер'ї

Скидається на те, що поляки – майстри створення туристичних брендів. У них направду є чого повчитися. Бо зробити роздинкою парку їм вдалося навіть колишній будинок лісника. Тут просто збережено інтер’єр хати, в якій мешкав лісник із сім’єю, а в окремій будівлі – невеличка експозиція, присвячена місцевій флорі, фауні та корисним копалинам. Про все це охоче розповість працівник мінімузею.

Як поєднують науку та розваги

Ще одне відкриття туру – навчально-розважальний заклад «Архіпелаг Розточчя». Наразі він ще перебуває на стадії будівництва, але й ті локації, які готові приймати відвідувачів, мають чим здивувати.

Дивовижі розпочалися одразу за ворітьми, коли нас зустрів сивовусий гетьман. Одразу ж повів у парк мініатюр Бордерланд, де з точністю до деталі відтворено копії найвідоміших замків Польщі та України. Приємно було з-поміж них відшукати й наш Луцький замок. А ще – трохи кумедно почуватися, немов Гуллівер у Ліліпутії.

Ну а коли ми потрапили до іншої частини архіпелагу під назвою «Емпірія», де представлено технології віртуальної та доповненої реальності, направду було з чого дивуватися. Починаючи від запису на дзиґарик згенерованих власноруч звуків природи чи музики, кольорів та ароматів й можливості роздрукувати це на 3D-принтері й до змоги побувати серед усіх чотирьох стихій, «погладити» оленя або кролика. У такий спосіб, каже працівник закладу, діти особливо добре запам’ятовують важливу інформацію. Та й для дорослих є чимало цікавого і нового.

Ідеальне місто

Замость – місто, в яке закохуєшся з першого кроку бруківкою. Його заснував Ян Замойський. А всі найважливіші будівлі – палац, арсенал, колегіальний костел, ратушу, будинки на центральній площі спроєктував італійський архітектор Бернардо Морандо.

Місто, внесене до Списку світової спадщини ЮНЕСКО, називають ідеальним, перлиною Ренесансу. Завітавши туди, розумієш, чому.

Тут дуже багато пам’яток архітектури, кожна з вуличок просто дихає історією. Завдяки Войтеку Лосевичу нам вдалося побувати в таких місцях, про які, можливо, не всі туристи здогадуються. Наприклад, у казковому грецькому дворику, де можна запросто сісти на лавку й погладити лінивого чорного кота. Або ж у дворику, яким опікується місцева жителька. Тут усе – її рук справа: від петуній у горщиках і до оздоблення стін.

«Іноді для того, щоб створити казкову атмосферу, достатньо любові до місця, в якому живеш, трохи фантазії і працьовитих рук», – усміхається пан Войтек.

На особливу увагу заслуговують ратуша з баштою, кам’яниці з аркадами, що оточують площу Ринок, будинки вірменських купців з розкішним оздобленням.

Надовго запам’ятаються учасникам поїздки й відвідини бастіону. Адже не щодня є нагода спостерігати, як стріляють з гармати. Цього разу запалити ґніт доручили голові Волинської обласної ради Григорію Недопаду, який очолював волинську делегацію. По тому йому вручили «Сертифікат пушкаря», перед тим змусивши почистити гармату.

«Добрий пушкар вміє не тільки стріляти, а й зброю чистити, – пожартував працівник бастіону. – Тепер пан маршалек готовий до служби у війську».

Фінальний акорд – дегустація вин

На завершення туру делегація завітала на невеличку приватну винарню в Липовець. До слова, тут можна не лише продегустувати та придбати вина, а й винайняти помешкання для відпочинку, порелаксувати з книжкою в зручних гамаках, поспостерігати за кумедними альпаками, поні та кроликами. Чи просто походити босоніж по травичці між лозами, на яких уже наливається соком виноград.

Господарі поділилися досвідом, як розвивали своє господарство, та запропонували спробувати чудові вина.

«Враження від поїздки – якнайкращі, – наголосив голова облради Григорій Недопад. – Ми не лише відвідали низку цікавих локацій, а й здобули безцінний досвід, адже дізналися, як їх розбудовували, із чого починали. Ми почули дуже багато ідей, які можна буде зреалізувати в Україні. Це не лише обмін досвідом, а й дуже позитивна співпраця, яка сприятиме розвитку туризму та інших галузей нашого краю».

Одна з ініціаторок та організаторок туру пані Анна Чайка, яка координує проєкт «Українсько-польське поозер’я – край легенд: відкрий та насолоджуйся незвіданим» з польської сторони, каже: дуже приємно, що вдалося втілити все задумане.«Проєкт, який нині реалізовуємо, є дуже важливим і для нашого регіону, і для Шаччини та Волині загалом, – додає вона. – Завдяки навчальному туру ми не тільки відвідали багато цікавих об’єктів, перейняли досвід, а й обговорили чимало важливих тем щодо подальшої співпраці та розвитку українсько-польського поозер’я, а також ті проблеми й можливості, які є в наших регіонах. Говорили зокрема про те, що можемо зробити задля розвитку туризму. Попереду на нас ще чекає фестиваль і з польського, і з українського боку. Сподіваємося, що він стане туристичною родзинкою і для гміни Влодава, і для Волині та сприятиме кращій промоції нашого проєкту».

Погоджується із пані Анною і війт гміни Влодава Даріуш Семенюк. Запевняє: усіляко сприятиме тому, аби туризм в українсько-польському поозер’ї мав гідний розвиток.

«Ми побачили туризм в Польщі у різних варіаціях, дізналися, як працюють туристичні марки, бренди у наших польських партнерів, як для розвитку туризму використовують історичну спадщину. Ніде правди діти, у сусідів туристична галузь розвивається швидше. Тут вона не примітивна, не однотипна, а різнопланова, хоч ми мандрували в основному сільською Польщею.

Найбільше, напевно, вразила культура відпочинку – поляки вміють якісно та активно відпочивати з сім’ями, з друзями. Але дуже приємно, що нам радо йдуть назустріч та діляться досвідом, який ми направду зможемо застосувати на практиці», – резюмував координатор проєкту «Українсько-польське поозер’я – край легенд: відкрий та насолоджуйся незвіданим» Олег Щерба.

Оксана ГОЛОВІЙ

Фото Олександра ДУБОВА

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---