«Від мене вже віяло смертю…», або Чи є життя після залежності?

Доволі популярною є теза про те, що великі промислові міста – справжнісінькі розсадники соціально небезпечних хвороб, як-то ВІЛ/СНІД, гепатити, туберкульоз тощо, які шаленими темпами поширюються, особливо серед людей, які живуть із наркотичною залежністю.

Можна, звісно, констатувати факт. А можна вдаватися до різноманітних способів, аби цьому протидіяти. Наприклад, так, як це роблять у Дніпрі. У цьому журналісти видань з усієї України мали змогу переконатися під час пресвізиту, що його організував Міжнародний благодійний фонд «Альянс громадського здоров’я». Це провідна недержавна професійна організація, яка у співпраці з державними партнерами та громадськими організаціями здійснює суттєвий вплив на епідемію ВІЛ/СНІДу, туберкульозу, вірусних гепатитів та інші соціально небезпечні захворювання в Україні шляхом надання фінансової й технічної підтримки відповідних програм, якими охоплено понад 250 000 найбільш уразливих груп населення, що є найвищим показником у Європі.

У місті-мільйоннику добре налагоджена і превентивна робота, і лікування. До того ж, діє багато пунктів, де люди, які живуть із залежністю, можуть отримати препарати ЗПТ, а також протестуватися на ВІЛ/СНІД та вірусні гепатити, пройти скринінг на туберкульоз.

Зокрема потужно в цьому напрямку працюють у Дніпропетровському обласному медичному центрі соціально значущих хвороб. Детально про його роботу розповіла завідувачка амбулаторно-поліклінічного відділення Ірина Мішкой.

Нині у Дніпропетровській області 26 492 людей, які живуть із ВІЛ – це другий найвищий показник в Україні (лідер – Одеська область). Станом на початок вересня цього року 23 623 особи отримують антиретровірусну терапію, із них – 499 дітей.

У Дніпропетровському обласному медичному психіатричному центрі з лікування залежностей відбувається включення пацієнтів до програми ЗПТ, а також тут працює кабінет довіри.

Крім того, медзаклад, як розповіла його очільниця Наталія Біла, має першу в Україні мобільну амбулаторію, яка виїжджає у віддалені райони області, щоб видавати препарати ЗПТ для громадян, які потребують лікування.

Візит у ком’юніті Громадська організація «Синергія душ», де вразливі верстви населення отримують профілактичні послуги, зокрема швидке тестування на ВІЛ, вірусні гепатити, скринінг на туберкульоз, направду вразив відвертістю та цілеспрямованістю цих людей.

Щороку організація охоплює понад дві тисячі осіб та забезпечує соціальний супровід до лікування соціально небезпечних захворювань. Довіра до цієї організації дуже висока, адже тут, окрім усього, можна отримати підтримку, поспілкуватися на рівних.

Читати ще: «Не хотів, щоб донька бачила мене таким». Історія колишнього наркомана з Луцька

За кожною із цих історій – страждання й велика боротьба. А ще – причини, наслідки та їх усвідомлення. Висновки. Вибір. І мотивація – у кожного своя.

Світлана Родік – одна зі спеціалісток «Синергії душ» та регіональна представниця Всеукраїнського об’єднання жінок, що живуть з наркозалежністю. Жінка зізнається: багато років вона живе із залежністю. І саме замісна підтримувальна терапія стала для неї тією соломинкою, за яку вона вхопилася, аби виборсатися з прірви, що засмоктувала.

«Я вживала з 18 років. Неодноразово опинялася в місцях позбавлення волі, – ділиться Світлана. – А ось уже впродовж 16 років я в ремісії. Не можу сказати, що абсолютно вільна. Бо маю цей діагноз і є залежною. Знаю точно: якби тоді, коли я була в активному вживанні ін’єкційних наркотиків, була така програма ЗПТ, моє життя змінилося б. І змінилося б життя моєї доньки, яку я практично виховувала з-за ґрат».

Жінка каже: у в’язниці опинялася через те, що шукала гроші на наркотики і вчиняла крадіжки.

Найгірше, додає Світлана, – те, що суспільство не розуміє: наркозалежність – це хвороба. Тому тим, хто живе із залежністю, часто доводиться стикатися з дискримінацією. Як наслідок – вони опускаються на це дно все нижче, частіше йдуть на злочини.

«Моя мама відправляла мене в різноманітні реабілітаційні центри. Але це не давало жодного результату, – зізнається жінка. – А зрештою переломним для мене моментом стало те, що мені обридло сидіти. Стан абстиненції я переносила тільки в місцях позбавлення волі. А на свободі я його перенести не могла. Могла посидіти вдома від сили день, а потім зову йшла і щось шукала, бо мій фізичний стан не дозволяв мені просто лягти й лежати, мені було дуже зле».

Світлана каже: страх перед тим, що вона помре, що відмовлять якісь органи, був настільки всеохопним, що просто паралізував свідомість.

Нині Світлана Родік власним прикладом доводить людям із залежністю: вихід є, шанс на повноцінне життя в соціумі – реальний. Великою мірою – завдяки замісній підтримувальній терапії. Варто лишень захотіти, наважитися й прийняти руку допомоги.

Марині – 49. Уже понад рік жінка отримує замісну підтримувальну терапію. Каже, це для неї – ніби ковток свіжого повітря. Свою історію розповідає відверто, хоч і трохи соромлячись.

«Кололася я з 12 років. Для того щоб дістати грошей на дозу, готова була на все. Часто вчиняла крадіжки і, звісно, потрапляла в тюрму. Загальний термін відсидок у мене – близько 15 років, – розповідає. – Знаєте, з роками, коли постійно вживаєш наркотики, ти вже не відчуваєш якогось кайфу. Просто колешся, щоб відносно нормально почуватися – ходити й не падати, якось спілкуватися. Це дуже страшно».

У тюрмі, додає жінка, дістати наркотик – не проблема. Аби гроші були.

Востаннє з місць позбавлення волі вона не вийшла. Її звідти винесли – додому помирати. Та Марина з останніх сил чіплялася за життя й таки видряпалася зі смертельних обіймів. Після того, звісно, були ще зриви. Бо клята залежність не відпускала.

«Хто мене тоді бачив, казали, що від мене вже віяло смертю. Треба було щось змінювати. Щоб просто лишитися живою», – зітхає.

Спасінням для Марини стала саме замісна підтримувальна терапія, на яку її вперше привела подруга, що теж живе із залежністю. І справи йдуть так добре, що вона навіть хоче зменшувати дози метадону.

«Зараз я живу направду повноцінним життям. Маю чоловіка, сина, невістку й онуків, яких обожнюю. Головне, що я бачу, як вони ростуть, – усміхається жінка. – Моєму синові тут не пощастило… Бо я була або в тюрмі, або під кайфом».

Марина зізнається: стимулом для того, щоб опанувати себе та змінитися, стали саме внучата.

«Дуже хотілося, щоб вони мали бабусю, за яку їм не соромно», – додає.

Донеччанин Іван – один з понад сотні тих, хто завдяки допомозі Міжнародного благодійного фонду «Альянс громадського здоров’я» переїхав з тимчасово окупованих територій. Чоловікові – 46 років. У Донецьку в нього лишився син, якому нині 26.

Як пояснює асоційований директор з політики та партнерства організації Павло Скала, вони активно підтримували переселенців з Криму, які отримували ЗПТ – допомагали фінансово, з житлом, роботою тощо. Коли ж у 2014 році переїжджати почали люди з Донецька та Луганська, було ухвалено рішення долучити до програми ще й цих переселенців, аби вони могли отримувати ЗПТ та адаптуватися на новому місці.

Іван каже, у Дніпрі мешкає з 2016 року. Переїхав, бо в Донецьку вже майже не залишилося препаратів замісної терапії. А оскільки в Росії метадонова терапія заборонена, то розраховувати на щось було годі.

«Я вирішив переїжджати, бо, окрім того, що йшла війна, відчував страх перед тим, що опинюся без препаратів і знову зірвуся у прірву», – каже чоловік.

Іван залежний 26 років. Почав із куріння трави, далі був героїн, а потім пішла ширка.

«Знаєте, настав такий момент, що я чітко усвідомив, як мені обридла ця залежність, ця постійна біганина і думки, де дістати, зварити наркотик, ці всі притони, – зізнається. – Стало бридко варитися у цій каші».

Чоловік додає: сидіти йому не довелося, бо не було потреби красти, адже мав достаток. Але страшно навіть підраховувати, скільки грошей спустив на наркотики.

Лікувався він понад десять разів. Але знову повертався до вживання.

«Маю й досвід перебування в реабілітаційному центрі, – провадить Іван. – Я сам туди попросився. Він діяв від релігійної організації. Пробув там десь три місяці – це найдовший період, коли не вживав наркотиків. А коли вийшов, то відчув… страшну порожнечу. І я не зміг влитися в соціум, і знову все пішло по колу. Сім’я розпалася…»

І тільки коли став на ЗПТ, Іван зміг ресоціалізуватися. Тепер він має роботу, винаймає житло й без страху дивиться у майбутнє. Великою мірою – завдяки допомозі друга Руслана Воєводова, переселенця з Луганська, який також живе із залежністю. Саме йому чоловік зателефонував, коли зважився на переїзд до Дніпра.

Руслан – регіональний представник БО «БФ ВОЛНА» у Дніпропетровській області та кейс-менеджер в ГО «Синергія душ». ЗПТ чоловік отримує з 2009 року. Зізнається: до того не раз пробував зіскочити з голки, але не допомагали ні лікування, ні реабілітаційні центри.

«Вживати я почав у 1993-му, а за два роки сидів у повній торбі. Шість склянок маку на день – це дуже багато… Наркологічне відділення в ті часи було моєю другою домівкою, а нарколог – заледве не сімейним лікарем, – пригадує. – У відділення я заїжджав як не п’ять, то десять разів на рік. Уже дійшло до того, що мене там не лікували, а просто збивали дозування. Я виходив і знову йшов шукати наркотик. Знову наганяв дозування й опинявся в лікарні. І так тривало безкінечно, аж доки не з’явилася можливість стати на ЗПТ. У нас в місті роком раніше з’явилася бупренорфінова програма, на яку став мій друг. Я бачив, яких результатів він досягнув. На жаль, мене на неї не брали через мої великі дози. Тож чекав, коли відкриють метадонову програму. І пішов на неї у першій п’ятірці».

До Дніпра Руслан переїхав наприкінці 2014 року. Каже, певний час, доки на складах ще був препарат, у Луганську він отримував ЗПТ. Було, що метадон у людей вилучали. У цих ситуаціях виручав Альянс.

«Ми навіть ходили до тодішнього «народного губернатора» Плотницького й просили, щоб не закривали цю програму. Але це не допомогло, – знизує плечима Руслан. – Я розумів, що чекати нема чого, бо в Луганську все рухалося в бік Росії, де ця програма заборонена. Тож наважився на переїзд. Велике спасибі представникам Альянсу, які впродовж двох років нам допомагали облаштовуватися, виручали і фінансово, і з квартирами, і з пайками».

Чоловік каже: труднощів на новому місці не бракувало. Адже переселенців з Донбасу зустрічали насторожено. Виникали проблеми з улаштуванням на роботу. Та світ не без добрих людей. Тепер Руслан має і житло, і роботу. Регулярно отримує препарати ЗПТ та з оптимізмом дивиться у майбутнє. Отримав освіту й тепер має диплом параюриста. А все могло б скластися з точністю до навпаки, якби не вчасна рука допомоги, яку простягнув Альянс.

«Скажу відверто: якби не програма замісної терапії, багатьох наркозалежних, у тому числі й мене, уже не було б серед живих, – запевняє Руслан. – На програму мене заводили попід руки, ставили біля стіни – лише так я міг втриматися на ногах. До того я вживав близько десяти років внутрішньом’язово, ходив, як робот Вертер. Це був просто жах. А щойно прийняв першу таблетку метадону, зрозумів, що колотися більше не буду».

І ось таких історій про маленькі й великі перемоги над собою – чимало. Важливо, кажуть люди, які живуть із наркотичною залежністю, аби від них не відверталися. І щоб вчасно знаходилися ті, хто простягне руку. Звісно ж, неабияка роль тут – особистої мотивації й бажання виборсатися з тенет залежності. А в багатьох залежних вона є. Буває, що просто бракує віри в себе і знань…

«Нас часто звинувачують у тому, що пропонуючи замісну підтримувальну терапію, ми позбавляємо людину шансу пройти реабілітацію та позбутися залежності. Але є моменти. По-перше, ЗПТ не виключає того, що в будь-який момент людина може піти на реабілітацію, якщо цього захоче. Було чимало випадків, коли люди після п’яти-шести років терапії йшли на реабілітацію, у групи підтримки й відходили від приймання наркотиків, – розповідає нарколог, координатор проєкту REACT, консультант проєкту FastTrackCities Леонід Власенко. – Залежність – це хронічний розлад, як-от діабет чи гіпертонія. Є люди, яким пожиттєво треба приймати інсулін, а комусь достатньо змінити спосіб життя, відкоригувати харчування – і цукор в крові нормалізується. Універсального рецепту немає. Кожен випадок – індивідуальний».

З його слів, приймаючи ЗПТ пожиттєво, людина може бути повноцінним членом суспільства, працювати, мати особисте життя, друзів, захоплення.

Леонід Власенко розповів і про проєкт REACT, що покликаний допомагати людям, які живуть із наркозалежністю, якщо порушують їхні права. Адже доволі часто їм доводиться зіштовхуватися з агресією оточення – у лікарні, коли відмовляють в наданні медичної допомоги, посилаючись на їхню залежність, або ж навіть на вулиці від тих самих правоохоронців, які можуть і відібрати препарати, видані для терапії, бо ж діють за протоколом.

Цей додаток можна скачати на смартфон і фіксувати порушення прав людини в режимі онлайн. Окрім того, ця програма передбачає конкретні сервіси, тобто документатори знають, до кого звернутися, куди зателефонувати, де надають безплатні послуги, в тому числі й юридичні. Наразі у Дніпрі працює вісім документаторів, за місяць у місті фіксують від 15 до 20 таких порушень, і частину з них розв’язують саме через цю систему переадресації та впливу.

Головне – не ховатися зі своєю бідою за сімома дверима й не боятися просити про допомогу. Бо відчиняють тому, хто стукає, і чують того, хто говорить.

Оксана ГОЛОВІЙ

Фото надано Альянсом громадського здоров’я

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---