Від індіанців до жерла вулкана: мандрівник з волинським корінням відвідав 60 країн світу і ледь не помер у Чечні

Його сім’я – люди, яких зустрічає під час подорожей, його багатство – цілий світ, його дім – безкрайні простори та надійний намет, його кохання – свобода та мандри. У свої 50 років запеклий мандрівник із волинським корінням Олександр Волощук відвідав 60 країн світу, пройшов пішки Україну із заходу на схід та з півночі на південь, обійшов навколо Чорного моря.

Хтось вважає Сашка диваком, хтось – відчайдухом, а от сам чоловік каже, що мандрівки мають для нього сакральний зміст, адже це спосіб пізнання себе через призму світу.

Письменник, журналіст, мандрівник... За спиною у чоловіка не лише 20-кілограмовий наплічник, а й величезний багаж досвіду та знань, які він збирає по зернятках з усієї земної кулі й охоче ділиться ними з усіма. Чоловік щиро вважає, що добром, отриманим від світу, обов’язково потрібно ділитися.Олександр Волощук народився на Дніпропетровщині, мешкає у Чернігові, а ось коріння по батьківській лінії має волинське.

100 років тому, в 1920 році, коли Волинь потрапила під більшовицьку владу, місцевих селян примусово переселяли до Катеринославської губернії.

«Отак потрапив туди мій прадід, там народилися мій дід, батько, а згодом і я. Та я завжди пам’ятав, що моє коріння – на Волині», – щиро зізнається мандрівник.

Головним приводом його приїзду до Луцька стала презентація історичного роману «Парагвайське щастя». Утім письменник викроїв час, аби розповісти про свої пригоди. А вони й справді вражають!

Захопився автостопом у 30 років

Свій шлях мандрівника я починав у 17 років з велотуризму. Але захоплювався подорожами ще з дитинства. У початкових класах моїми улюбленими книгами були географічні карти й атласи. У п’ятому класі знав столиці всіх країн світу, хоча тоді їх було менше – 190, а зараз – 230. За таку любов до географії вчителька ставила мені п’ятірку з плюсом. Не дивно, що з часом у мене зародилося бажання все це побачити на власні очі й пройти власними ногами.

У 2002 році, коли виповнилося 30, я захопився автостопом. Здавалося б, досить солідний вік для початку серйозних мандрівок... Але для мене вік не має значення. Це просто черговий рубіж.

Я досі вважаю автостоп найбільш універсальним способом пізнання світу. Такий спосіб пересування дає змогу вільно мандрувати, не залежати від туристичних фірм, бачити те, що хочеться, пізнавати світ очима людей, з якими трапляється нагода спілкуватися.

Крім автостопу, я багато ходжу пішки. Особливо останніми роками. У мене є кілька серйозних дальніх піших мандрівок.Магадан, або автостопом на Край Світу

Кожна моя книга присвячена одній із великих мандрівок. Перша серйозна подорож до центральної Росії тривала два тижні. Але тоді я вже мав мрію досягти автостопом Магадану.

Я розумів, що це займе багато часу та потребуватиме певних зусиль, тому готувався. Щороку збільшував кілометраж. У 2002 році мандрував два тижні, у 2003-му – три, в 2004-му – місяць, у 2005 році подорожував два місяці Кавказом. І лише у 2006 році я відважився на мандрівку автостопом до Магадану.Я тоді думав, що це займе чотири місяці. Але, потрапляючи до якогось місця, розумієш, що тут є щось таке цікаве, чого не варто втрачати. Виявилося, що подорож до Магадану і назад зайняла 200 днів.

Найскладнішою була ділянка від Якутська до Магадану, тому що там дороги не було. Була так звана Колимська траса, але це просто просіка. Якщо йдуть дощі, піднімаються ріки, мостів через які немає, то машини стоять і чекають, коли зійде вода.

Коли я досягнув цілі, мені не захотілося повертатися додому. Я полетів на Сахалін. Помандрувавши півостровом, сів на теплохід і вирушив на Курильські острови, де досяг найбільш східної і віддаленої точки моєї подорожі – мису Край Світу.

Після цього я сів писати свою першу книгу «Автостопом на Край Світу».

Про що мовчить мертва залізниця ГУЛАГу?

Перш ніж почати мандрувати, я був журналістом. І одна з головних тем, над якими працював, – дослідження доби масових репресій 30-50-х років. І в 2007 році у мене була мандрівка на півночі Тюменської області, під час якої я досліджував 501 будову ГУЛАГу. Це «мертва» залізниця Салехард – Надим – Ігарка, яку будували в 40-50-х роках в’язні радянських таборів. А потім, коли Сталін помер, будівництво зупинили і закинули.

Будучи там, я працював в архівах, спілкувався з істориками, намагався знайти людей, які цю дорогу будували. Всю історію будівництва і нетривалої її експлуатації виклав у книжці «Північна Одіссея». Я пройшов цією дорогою, де це було можливо. Але цією залізницею вже ніколи ніхто не проїде, бо її фактично нема – природа поступово знищує.

Заповідник суворого режиму, або місце, де звірі не бояться людини, бо... ніколи її не бачили

У 2008 році в мене була друга мандрівка автостопом на Магадан. Вже було легше, тому що в Якутії будували мости. Потім знову ж таки додому повертатися не став, а полетів на Камчатку.

З Камчатки я полетів на Командорські острови. Вони – між Камчаткою й Аляскою. Це черговий край світу, місце, де мало людей і нелякані звірі. Там лише один з чотирьох островів заселений людьми. Половина острова Беринга являє собою заповідник суворого режиму, тому що туди людей намагаються взагалі не допускати, щоб не псувати первозданної природи.

Утім мені пощастило, бо я мав режим цілковитого сприяння. Річ у тім, що начальник міліції острова виявився українцем. Тому цим заповідником ходив цілий тиждень. Досягнув могили людини, яка відкрила ці острови і там померла під час зимівлі – Вітуса Беринга. Я зіштовхнувся з тим, що там справді звірі не бояться людини з однієї простої причини: вони її ніколи не бачили.

Ти йдеш командорською тундрою, а за п’ять метрів перед тобою – песець. Він не втікає: підпускає на відстань до двох метрів, гарчить і відходить в сторону. Куріпки взагалі не втікають, позують перед фотоапаратом з відстані 50 метрів.

Після повернення з другої далекосхідної мандрівки я написав книгу «Назустріч сонцю», тому що впродовж чотирьох місяців від Чернігова до Командорських островів я рухався із заходу на схід.

Озеро Джека Лондона на Колимі. Магаданська область. Сам письменник тут ніколи не бувавРебро дорослого кита (Командорські острови)Ребро китеняти на березі Берингового моря (Командорські острови)

Досліджував Російсько-Кавказьку війну

У 2009 році я мав нетривалу мандрівку північчю Європи – у Фінляндію.

У 2010 році провів три місяці на Кавказі і три на Близькому Сході. Кавказ пройшов повністю від Чорного моря до Каспійського. Під час цієї подорожі я працював над дослідженням Російсько-Кавказької війни середини ХІХ століття не за офіційною історією, а за розповідями з місцевими, як істориками, так і пересічними людьми. Своє бачення сутності тієї війни я виклав у книзі «Кавказький щоденник».

На Кавказі я бував дуже часто, тому маю багато друзів у Дагестані, Чечні, Інгушетії.

«Ельбрус, який я підкорював п’ять разів, врешті забрав життя неймовірної жінки»

Один з моїх домів був у Кабардино-Балкарії біля Ельбрусу. Там я жив по кілька місяців щороку.

Я на Ельбрус сходив п’ять разів. Для мене найпростішим було перше сходження, а ось кожне наступне – все складнішим і складнішим. Слава Богу, що зі мною нічого не трапилося. А от двох моїх друзів гори забрали.

У 2011 році під час сходження на Ельбрус з нами була альпіністка з Інгушетії Лейла Албогачієва. Вона була неймовірною жінкою.

Фатальним для спортсменки стало тринадцяте сходження на Ельбрус у вересні 2014 року. Лейла мала намір встановити абсолютний світовий рекорд – зробити двосторонній повний хрест, якого раніше жодного разу не здійснювали гірські спортсмени. В її плани входило піднятися з боку Кабардино-Балкарії на західну вершину Ельбрусу, спуститися між двома шапками найвищої гори Європи, а потім піднятися на східну вершину та спуститися вже з боку Карачаєво-Черкесії. Після цього альпіністка мала пройти весь шлях у зворотному напрямку. І ось, коли я дізнався, що під час тринадцятого сходження вона зникла, зрозумів, що загинула. Її шукали понад два тижні.

Потім я написав етюд у пам’ять про Лейлу Албогачієву.На фото – перше сходження Олександра на Ельбрус, 2010 рік.

Хмара на Ельбрусі

«До війни Сирія була однією з найкращих країн світу. І мені пощастило, що встиг її побачити такою»

Мені дуже пощастило, що я потрапив на Близький Схід до початку війни. У 2010 році я ще застав Сирію чудовою країною, якою вона була тоді. І, повірте, це була одна з найкращих країн у світі. Чудовий автостоп, дуже гостинні люди, смачна кухня, низькі ціни, велика кількість пам’яток, серед яких – фортеці хрестоносців. Гостинний сирієць пригощає подорожнього чаєм.

Ірак, Іран, Йорданія, Ліван, Туреччина – це ті місця, де я побував за три місяці. Якби потрапив туди на два місяці пізніше, такого вже не побачив би через війну.Місто Кіркук, начальник міліції наполегливо попросив Олександра поїхати. Утім українець не розгубився, забрав у супроводжуючого автомат і попросив сфотографуватися Іракський курдистан. Такий вигляд мають курди. 2010 рік

Одна із знакових мандрівок відбулася у 2013 році. Я відвідав Таджикистан, Киргизію, Узбекистан і Казахстан плюс Афганістан та Монголію. Все це – упродовж 9 місяців.

Якщо в Грузії казкова гостинність, то памірська гостинність – фантастична

Справжнім одкровенням для мене став Таджикистан. Якщо до цього я вважав найгостиннішими грузинів, то коли потрапив на Памір, дещо змінив думку. Якщо у Грузії казкова гостинність, то памірська гостинність – фантастична.

У них людина з наплічником, якщо приходить з миром, – поважний гість, незалежно від віросповідання. Місцеві мешканці щиро вірять, що подорожнього потрібно прийняти якнайкраще, і за це Аллах обов’язково віддячить.

Тобто ти заходиш у перший-ліпший кишлак, і кожен вважає своїм обов’язком запросити тебе до себе додому як мінімум на чай. Часто чаювання переростає в повноцінний сніданок, обід чи вечерю. Потім тебе запрошують залишитися на ніч і погостювати. Відмовляєшся, йдеш далі... Інша людина тебе бачить, запрошує, пригощає. Третя, четверта... Тоді ти вже не можеш їсти, і смаколики складають тобі в рюкзак.

Коли мандруєш Паміром, намет фактично не потрібен. Бо щодня знайдеться людина, яка до себе запросить.Озеро Іскандеркуль в Таджикистані. Ширяться легенди, начебто саме в цьому озері потонув кінь Олександра Македонського Буцефал

Справжній Афганістан відрізняється від того, який ми бачимо по телевізору

Також відкриттям для мене був Афганістан. Коли я туди потрапив, зрозумів, наскільки

країна відрізняється від тієї, яку ми звикли бачити по телевізору. Кожен подорожній, що прийшов без зброї і з миром, – почесний гість. Жодного упередження до представників іншої релігії.

Я мандрував чотирма північними провінціями Афганістану. Талібану там тоді майже не було. Єдине, що не дуже зручно, – це прискіплива увага з боку військових і поліції. Мене нав’язливо намагалися оберігати, бо ж іноземець, і, не дай Аллах, зі мною щось трапилося б. Пробували відмовляти від продовження подорожі. Нічого поганого не сталося, але тоді, мандруючи Афганістаном, потрібно було готуватися до зайвих витрат часу.

За 9 днів, що я там перебував, не витратив на харчування та ночівлю жодного афгані.

Зараз Афганістан змінився. Я не знаю, чи наразі можливо мандрувати цією країною взагалі.Афганістан. Селянин обробляє землю волами і дерев’яним плугомАфганські кишлаки

Афганський дідусь запросив подорожнього випити чаю

У Тибеті вдалося побувати лише з п’ятого разу

Про це багато хто мріє, але мало кому це вдається. Побував я там, не маючи перміту – спеціального дозволу туристичної влади Китаю на відвідання Тибету.

У 1950 році відбулася анексія Китаєм Тибету, і відтоді періодично відбуваються заворушення проти китайської влади. То щоб цього не бачили іноземці, китайська влада придумала систему пермітів.

Перміт можна було купити за великі гроші. На той час мені пропонували сплатити до 500 доларів, але стільки я не мав. Тому з п’ятої спроби потрапив у Тибет без перміту. Доїхав потягом до Лхаси і мене звідти одразу хотіли витурити. Але мені неочікувано пощастило.

Коли місцеві поліцейські дізналися, що я журналіст, до мене різко змінили ставлення. Причиною стало те, що за два місяці до мого візиту Китай відвідав президент України. Мені дали персонального гіда по Лхасі, поселили в готелі, але єдиною умовою було залишити країну через два дні. Я заплатив лише за готель. Все решта – безплатно. Навіть квиток на потяг купили власним коштом. Не думаю, що там так приймають кожного «безпермітного» журналіста. Мені просто пощастило.

Дім для всіх: пройшов 37 паралеллю, як герої пригодницького роману «Діти капітана Гранта» Жюля Верна

2018 року я провів 9 місяців у Південній Америці, відвідав за цей час шість країн – Аргентину, Парагвай, Болівію і Чилі, також поспіхом пізнав Бразилію та Перу.

Приводом для відвідування Аргентини був мандрівницький проєкт «Дім для всіх». Це коли у певній країні в одному місті хтось орендує приватний будинок на кілька місяців. Туди можуть приїжджати друзі, мандрівники і увесь час там перебувати, подорожувати країною, сусідньою і знову повертатися. Це була своєрідна мандрівницька база.

У 2018 році «Дім для всіх» організували в Буенос-Айресі. У цьому місті зосереджена половина населення Аргентини. Пройшов 37 паралеллю, як герої пригодницького роману «Діти капітана Гранта» Жюля Верна.

«Більшість мандрівників вважають Парагвай найбільш нецікавою країною Південної Америки, але для мене він став найцікавішим»

Аргентина – країна цікава, але найбільше мене привабив Парагвай. Я така людина, що мені подобається те, що комусь не подобається. Це країна, що надихнула мене на написання нової книги.

Я досліджую життя українців за межами країни. Унікальність української діаспори у Парагваї полягає в тому, що 90% із них – з Волині. Я жив серед їхніх нащадків. У 30-х роках Волинь була під Польщею, а Парагвай потребував робочої сили. У той час орієнтовно 12 тисяч людей виїхало з Волині. У мене було понад 30 зустрічей. Я зібрав багато матеріалу. І по приїзду додому написав історичний роман «Парагвайське щастя» про життя українців у Парагваї на прикладі вигаданої сім’ї.

Асиміляція – річ невблаганна, і нащадки переселенців уже не володіють українською мовою.

Потрапив у гості до індіанців племені Кечуа

Болівію планував проїхати транзитом, але коли побачив цю країну і пізнав її сутність, зрозумів, що у ній треба затриматися довше, ніж на кілька днів.Болівійська бабусяЛистя коки

Це унікальна, абсолютно індіанська країна. 99% населення – представники різних племен індіанців. До того ж, Болівія дуже красива: Андські гори, солончаки, льодовики, високогірне озеро Тітікака, лами, інкські святині й дуже щирий і гостинний народ.Знаменита дорога смерті в БолівіїБолівійські жінки дуже не люблять, коли їх фотографують. Вони вважають, що фотограф забирає у них частину життєвої енергії

Озеро Тітікака

Тихоокеанське узбережжя Чилі

Я пройшов пішки найбільш високогірною у світі залізницею – вузькоколійкою від Тупіса до Аточі.

І на висоті 4000 метрів потрапив у гості до індіанців племені Кечуа, які святкували День святого Себастьяна. Вони його шанують, як ми святого Миколая. Тоді я вперше скуштував м’ясо лами. Спілкувалися іспанською мовою.Потім я відвідав Ла-Пас – місто з населенням понад мільйон, збудоване в кратері сплячого вулкана. Віддалені частини цього міста поєднані між собою повітряним метрополітеном.У Чилі зустрів чоловіка, з яким 20 років тому грав у футбол в Чернігові, а на Кавказі познайомився з праправнукою Карла Маркса

Чилі – це така видовжена на п’ять тисяч кілометрів «кишка» і там є фактично всі кліматичні зони. Найсухіша в світі пустеля Атакама, на території якої є місця, де по 400 років не було дощу, і Антарктика.Магелланова протока

Я проїхав Чилі за три місяці – від кордону з Перу до Вогненної Землі. Це також одна з найбільш унікальних країн світу. В місті Сантьяго відбулася одна з найдивніших зустрічей у моєму житті. За чверть століття на протилежній півкулі я зустрів людину, з якою ми за 20 років до цього грали разом у футбол в Чернігові.

А от у 2010 році на Кавказі в одному з аулів познайомився з праправнукою Карла Маркса. Це француженка Фредеріка Лонге-Маркс, яка багато років провадить наукову діяльність і досліджує культуру й побут Кавказу.

Виявилося, що в один день ми опинилися в гостях у одного й того ж чоловіка. Відтоді протягом 12 років підтримуємо зв’язок.

Ще я особисто знайомий і дружу з мандрівником, художником, письменником та священником Федором Конюховим. Був і в нього у майстерні в Москві та на його батьківщині в Запоріжжі.

Індіанці племені Мапуче в Чилі Південна дорога в Чилі, яку побудував Піночет. Перетинається фіордами. Інколи доводиться чекати поромів по кілька годин. На фото Олександр чекає пором, який буде тільки вранціСелище Чайтен в Чилі. У 2018 році цей населений пункт був засипаний попелом вулкану під час виверженняЛентикулярна хмара на півдні Чилі

Обійшов лише 65% місцевості навколо Чорного моря, бо почалась війна України з Росією

Першу серйозну пішу мандрівку я здійснив у 2016 році, вирішивши обійти периметр Чорного моря. Цю подорож планував дуже давно, ще в 1990 році, коли служив у армії.

Довго її відкладав, аж поки світ не почав погіршуватися. Коли все-таки наважився у 2016 році, для мене був закритий і Крим, і Краснодарський край. Але я вирішив пройти хоча б те, що можна, – материкову Україну, румунське, болгарське та турецьке узбережжя, і Грузію до кордону з Абхазією.

Я обійшов пішки 65% периметру Чорного моря за 111 днів із середньою швидкістю 29 кілометрів на день. Це – 3210 кілометрів.

Пішки пройшов Україну з півночі на південь і з заходу на схід

Коли зрозумів, що у 2020 році через пандемію не зможу залишити країну, вирішив сам собі придумати цікаву подорож Україною, пройшовши її пішки від крайньої північної точки до крайньої південної (від села Грем’яч Новгород-Сіверського району Чернігівської області до міста Вилкове Одеської області). Пішки 1050 кілометрів за 35 днів.

А в 2021 році у мене була мандрівка від крайньої західної точки України (села Соломонове неподалік Чопа) до крайньої східної точки покинутого людьми села Рання Зоря Луганської області. Тоді я пройшов 1800 кілометрів за 58 днів.

Раніше планував свої мандрівки на кілька років наперед. Два роки не виїжджав за межі України.

Найбільше проблем у мандрівках створюють не люди, а погода та природа

У мене були випадки, коли я реально через примхи природи ризикував життям. Зокрема на Командорських островах потрапив у зону океанічного припливу і мені не було куди ховатись. Бо йшов я вздовж берега, з одного боку море, з іншого – скеля.

У мене з собою була карта припливів, тому коли почала прибувати вода, я зрозумів, що через пів години у мене над головою буде два метри океану. Йти назад шість кілометрів, уперед – ще далі. Єдиним виходом було дертися на скелю. Міг зірватися, але заліз на вісім метрів. Так і врятувався.

Холоду не боюся, бо, як кажуть англійці, нема поганої погоди, є поганий одяг. Все залежить від спорядження

Люди інколи теж створюють проблеми, але в мене за 20 років мандрівок було таких лише п’ять випадків: коли мене тричі намагалися пограбувати у Дагестані, Калмикії та Абхазії і двічі обкрадали в Тбілісі та Сухумі. Але це трапляється з будь-яким мандрівником.

У мене завжди з собою намет, тому не турбуюся, де застане ніч

Взимку намагаюся планувати маршрут так, щоб місця ночівлі були стаціонарні. Хоча траплялося ночувати в наметі й за мінус 20. Зранку в зимовому Китаї зішкрібав іній зсередини намету.

Вартість поїздки не розраховую ніколи. Беру ту суму, що в мене є

Звичайно, в жодну мандрівку без грошей не вирушаю, тому що це нерозумно. Гроші я заробляю, мої книги продаються.

Сім’ї в мене нема

Тому більшість зароблених коштів спрямовую на себе. Мене нічого не тримає. На Кавказі мав роботу при Ельбрусі, де за три місяці заробляв на весь наступний рік. Але коли нема стабільного доходу, гроші мають властивість закінчуватися, тому торік вперше за 10 років влаштувався на постійну роботу. Мандрую сам. У мене через це немає жодного дискомфорту, бо ні від кого не залежу і від мене не залежить ніхто. Завжди маю що робити. Спілкуюся з людьми, собою, природою, але рухатися краще все ж самому. У мене свій стиль мандрівок, і не кожен захоче йти пішки 30 кілометрів за день.

Не знав, що змія може бути такою сильною

Жодного разу з тваринами у мене проблем не було. У Південній Америці в субтропіках я не побачив жодної живої змії. Але був один цікавий випадок. Я повертався до Буенос-Айреса. У мене закінчувалась дев’ятимісячна мандрівка. Уже мав квиток на літак. Останню ніч ночував у наметі за 200 кілометрів від Буенос-Айреса. Він у мене герметичний, з дном. Тому я закрився і став готувати собі вечерю. Чую в тамбурі шурхіт листя. Піднімається дно і я бачу, що повзе змія. Вона доповзла до рюкзака і вперлася головою. Затихла. Я її не бачу, вона мене теж. Але таке сусідство не дуже влаштовує. Взяв кришку від казанка і обережно її цюкнув по голові. Я не знав, що змія може бути такою сильною! Вона від страху підняла мене разом з карематом і втекла з-під намету.

У 2004 році на Ппвночі Ярославської області в білі ночі у липні біля залізничної станції «Макаров» на дорогу вийшов великий лось з лісу. Ми стояли і дивилися один на одного впродовж кількох секунд. Я не рухався. Потім він перейшов дорогу і пішов в інший бік лісу. Якби почав рухатися, лось вирішив би, що я на нього нападаю.

А загалом зустріти в дикій природі тварину – це рідкість.

У мене є знайомий, який свого часу мандрував пустелею. То він вбивав змію і висмоктував з неї вологу, аби не мучитись від спраги.

Мало не застрелили у Чечні

У 2010 році в гірській Чечні мене мало не застрелили. Мені ніхто не сказав, що там діє режим КТО (режим контртерористичної операції, – ВН). Мене віз туди місцевий водій. Я з ним проїхав цю зону КТО, куди мене взагалі не мали пускати як іноземця. У селищі Ітум-Кале мене зупинили, виписали штраф. Я повертався пішки серпантинною дорогою до Грозного. І на деяких витках серпантину було встановлено бліндажі – напівзамасковані вогневі точки. Я знав, що вони закинуті, бо бойових дій у цій місцевості вже не було. Кілька з них пройшов, а потім вирішив зазирнути в одну. А там були люди! І вони мене не почули. Я відчинив сміливо дерев’яні дверцята й тієї ж миті звідти на мене виставили калаш та пересмикнули затвор.У мене вистачило духу підняти руки вгору і сказати, що я свій. Вийшли два бородані. Не бойовики, а чеченська поліція.

Я розповів, що мандрівник. Мене попросили показати, що знімкував. Через 10 хвилин приїхала біла дев’ятка з чорними номерами КРА. Вийшли два цивільні чеченці, які були зі мною чемними, але пояснили, що підходити до вогневих точок у жодному разі не можна, тому що люди, які там перебувають, мають повне право стріляти на ураження.

Романтичні стосунки мав під час подорожі до Фінляндії

Була ще одна мандрівка, романтична, але ця романтика погано закінчилась. Замість трьох місяців я витримав лише 47 днів.

У 2021 році з друзями мали чудову двотижневу подорож Волинським Поліссям

«Справжній світ дуже відрізняється від того, який ми бачимо по телевізору. Він дивує достатком. Те, що ми звикли купувати у звичайному житті, в мандрівці може дістатися абсолютно безплатно. Те добро, яке дарують мені під час подорожей, я намагаюся віддати вдома. Це найголовніше», – переконаний мандрівник.

Олександра часто запитують, яка ж користь йому від безкінечних подорожей. Чоловік усміхається і відповідає, що так він пізнає світ.

«Мандрівки покращують та дають життєву мудрість. Філософія автостопу ж полягає в тому, що тебе людина підвозить, бо їй хочеться зробити хорошу справу. І оце добро, отримане від світу, ти несеш, повертаючись додому. І сам хочеш стати кращим й допомагати людям», – ділиться секретами.

Олександр Волощук розповів, що складав плани про піше проходження пустелі Гобі у Монголії, яку в 2014 році проїхав автостопом з півдня на північ. Але нині Монголія закрила кордони через пандемію COVID-19, тому плани тимчасово перетворилися на мрії.

Крім мандрівницьких амбіцій, письменник має ще й творчі. Нині Олександр працює над філософською книгою про виживання у сучасному світі, який, зі слів автора, стає дедалі гіршим.

«Важливо не загубитися у цьому світі, залишаючись самим собою», – переконаний Олександр.

Вікторія СЕМЕНЮК

Фото з архіву Олександра Волощука

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---