Від гасу до LED. Історія луцьких ліхтарів

У вересні 1909 року Луцьк отримав перше електричне освітлення вулиць. Раніше бліде світло давали гасові світила.

Вуличний ліхтар – це елемент благоустрою, який уже встиг стати частиною фольклору. Його фотографують, малюють, під ним гуляють і цілуються.

Для когось – це технічний об’єкт, до якого треба підходити з інженерного боку. Інші бачать його як елемент благоустрою чи просто прагматичний «пристрій освітлення». Ми ж хочемо звернути увагу на естетичний бік і історичний розвиток світильників вечірнього міста.

Як Луцьк вибирався з темряви

Коли саме в Луцьку почали запалювати нічні ліхтарі саме на міських вулицях, точно не відомо. Але фіксуємо в документах це з ХІХ століття. Доглядати за освітленням мали самі ж мешканці. Біля кожного будинку мав висіти ліхтар, який власники будинку повинні були запалювати на ніч. Звичайно, багато хто такого не виконував, тому мешканців Луцька штрафували. Але штрафи були дуже низькі, тому це не впливало на власників.

Влаштування самих ліхтарів також здійснювалося за безпосередні кошти мешканців. Проте готових ліхтарів у продажі не було. Кожен мешканець мав самостійно шукати матеріальні елементи, а потім у складчину виготовляти ліхтарі. Хтось давав скло, хтось стовпа, інший – гас. Освітлення Луцька в другій половині ХІХ століття відбувалося гасом.

Така ситуація викликала цілу купу непорозумінь і хаосу. У 1887 році мешканці міста зібралися громадою і написали скаргу повітовому справнику. У листі вони зазначали, що поліцейський наглядач змушує «акуратно освѣщать улицы фонарами, каждому противъ своего дома». Мешканці просили ввести єдиний ліхтарний збір, який був би пропорційний до нерухомого майна, яке перебуває у власності кожного лучанина.

Безлад в освітлення міста змусив Луцьку міську управу в 1890 році оголосити торги на заміщення посади ліхтарника тривалістю 3 роки. Переможець торгів зобов’язувався за власний рахунок встановити 140 гасових ліхтарів по місту. Для їхнього освітлення він мусив найняти трьох ліхтарників, які повинні слідкувати за чистотою та справністю світильників. Біля готелів ліхтарі можна було не влаштовувати, адже власники готелів самі повинні були освітлювати вулицю біля свого приміщення.



У ночі, коли світив місяць, ліхтарі можна було не запалювати. Проте якщо місяць світив тільки півночі – іншу половину мали горіти ліхтарі. У випадку хмарності під час місячних ночей ліхтарі також треба було вмикати. Ще однією умовою було, що після закінчення трирічного підрядного терміну, реманент ліхтарників переходив у власність міста. За це все підряднику місто зобов’язувалося виплатити 300 рублів за 3 роки.

Чи реалізувалася ця затія міської управи, точно не відомо. А проте навіть вона не покращила б ситуацію із нічним освітленням Луцька. Всередині 1890-х років нічні ліхтарі майже не запалювалися. Поліцейські наглядачі штрафували лучан і складали протоколи, де мешканці все звалювали на домашню прислугу, начебто у неї не доходять руки до запалювання ліхтарів.

Врешті-решт у 1896 році в місті утворили комісію, яка мала детально вивчити ситуацію і дати свої пропозиції щодо покращення нічного освітлення Луцька. За висновками комісії, в місті потрібно було 700 ліхтарів і 6 ліхтарників. Це вимагало коштів як на самі ліхтарі, так і на гас і на зарплату прислузі. Це було дуже дорого і місто собі не могло цього дозволити. Єдиний вихід – встановити ліхтарний збір для мешканців. Але це також доволі дорого. Бо щоб утримувати 700 ліхтарів і 6 ліхтарників, кожен мешканець мав платити суму, яка дорівнює річному податку на нерухомість.



Як покращити економічну ситуацію в місті і утримувати ліхтарі без ліхтарного збору, комісія розписала на кількох аркушах. Велика бюджетотвірна надія покладалася на нову скотобійню, яку мали от-от ввести в експлуатацію. Але зрештою всі ці ідеї залишилися на папері і місто й далі погано освітлювалося.

Луцьк запалив «потомственный дворянинъ»

Недоліки гасового освітлення були очевидні всім. По-перше, лучани дуже халатно ставилися до ліхтарного обов’язку. Якщо сам ліхтар на початку ХХ століття коштував 12 рублів, то штраф за його незапалювання – тільки 1 рубль. Це було дешевше, ніж витрачатися постійно на гас.

Більше того, міські ліхтарі були влаштовані неакуратно,тобто конструкція була пошкоджена. Коли дув сильний вітер, він гасив ліхтарі. Їх майже ніколи не чистили, тому вони були брудні і закопчені і не світили, а мерехтіли. Крім того, світильники часто згасали й через неправильно залитий у них гас.

У перші роки ХХ століття в Луцьку стали задумуватися над електричним освітленням. Ніхто точно не знав, як конкретно це має відбутися. Було очевидно тільки одне – місто не може за власний рахунок цього зробити.

Почалося листування Луцької міської управи з різними відомствами про можливість влаштування електрики в місті. Про це дізналися різні фірми, які виготовляли ліхтарі. Вони одна за одною надсилали в Луцьк свої пропозиції і пропонували дорогі, але якісні сучасні архітектурно оформлені газо-гартівні світильники. Були, наприклад, пропозиції з Києва, Петербурга, Хелма. Єврей Шльома Ірва з Хелма надсилав пропозицію про гартівні ліхтарі системи Галкіна. Він начебто уже успішно продав такі вироби в Люблін. Але все це було не на часі.

В той самий час електрифікація впевнено крокувала містами. «Лампочку Ілліча» Луцьку дав не Ілліч, а «потомственный дворянинъ» Альфонс Людвігович Яр, який жив на Красному, західній частині тодішнього Луцька. За освітою він був інженером-електротехніком, до того ж, підприємливим.

У 1907 році до міської управи він подав чудову пропозицію. Ідея дворянина полягала в тому, щоб місто надало йому безкоштовно земельну ділянку, а він на ній за власний кошт побудував електростанцію і влаштував електричне освітлення міста.

Пропозиція Яра була саме тим, що треба було Луцьку. Цього ж року інженер виступив з доповіддю, де підсумував усі недоліки гасового освітлення вулиць, а також запропонував конкретні умови договору. Відбулися також громадські слухання. Особливих заперечень проти влаштування електростанції не було. Тому досить швидко взялися до реалізації.

Договір передбачав, що місто надає Альфонсу Яру безкоштовно ділянку землі площею 1000 квадратних сажнів (4,5 тисяч квадратних метрів) для станції. На ній за власний рахунок дворянин будує електростанцію. Також встановлює по місту стовпи, світильники, прокладає кабелі і освітлює вулиці в нічний час. Крім того, Яр отримує право займатися електробізнесом – продавати електрику абонентам за певну плату. За нічне освітлення вулиць місто виплачує інженеру річну плату. Експлуатувати електростанцію Яр має право протягом 30 років з основними умовами договору.



«Предприниматель устраиваетъ на безвозмездно отведенномъ ему городомъ въ пользованіе на весь концессіонный срокъ удобномъ для цѣлей предпріятія и свободномъ участкѣ земли, по соглашению с Городской Управою центральную электическую станцію и всѣ необходимыя соооруженія для снабженія города электрической энергіей», - ішлося в договорі про «эксплоатацію» станції.

Перш за все визначили ділянку. Вона знаходилася на нинішній вулиці Романюка, неподалік від Ковельської. Далі надіслали проект договору в Технічно-будівельний комітет Міністерства внутрішніх справ у Петербурзі. Там фахівці його детально розглянули і внесли кілька зауважень. Але зробили висновок, що загалом проект задовільний.

Перші електричні ліхтарі

Станцію будували недовго. У 1909 році вона почала працювати. Як і було домовлено, власник станції електротехнік Альфонс Яр розставив по місту кілька десятків стовпів зі світильниками і проклав повітряні мережі.

Електростанція розташовувалася майже на перетині сучасних вулиць Романюка і Ковельської. На території було збудовано також кілька господарських та технічних будівель. На станції був агрегат, який працював на вугіллі та нафті і виробляв електрику.

25 вересня 1909 року сталася довгоочікувана подія. Увечері в місті вперше запалали електричні ліхтарі. Правда, лише на центральній вулиці. Світильники тоді висіли на великій відстані один від одного. Наприклад, на вулиці Імператора Миколи І (нинішній вулиці Лесі Українки) було всього кілька ліхтарів.

Як виглядали перші луцькі електричні ліхтарі, можна бачити на знімках міста часів Першої світової війни або перед нею. Вони висіли на дерев’яних стовпах, були продовгуваті, освітлювали вертикально вниз. Складалися з металевої частини – «дзвіночка» і рефлекторної тарілки – та скляної колби. Світильник вішали на висоті приблизно 9 метрів.

Ці ліхтарі були дугові. Тобто джерелом світла у них була не нитка розжарювання, а електрична дуга. Для її створення потрібне закрите середовище, наповнене газом. У газі розміщені два електроди, по яких пропускають струм. В певний момент у просторі між електродами утворюється плазма, яка світиться. Потужність перших дугових ламп у луцьких ліхтарях (і не тільки луцьких – це був стандарт) становила 40 ват. Конструкція і форма ліхтарів була також типовою.

З цього часу електрична мережа Луцька стала розширюватися. Спочатку електрику влаштовували установи та багаті люди. Потім це дешевшало і електричні лампочки вдома могло собі дозволити широке населення. Електрику одразу стали використовувати і на підприємствах для автоматизації виробництва. Чи не першим це зробили у ливарно-механічній майстерні братів Свобод.

Освітлення дуже подобалося міщанам. Вже через два місяці після запалювання вогнів на вулицях лучани написали колективний лист до міської управи.



«Нынѣ въ г. Луцкѣ введено элекрическое освѣщеніе и съ 25 сентября нѣкоторыя улицы освѣщаются электрическими фонарями. Такое освѣщеніе улицъ мы признаемъ вполнѣ желательнымъ и для себя удобнымъ, - желательно только, чтобы освѣщались также и незамощенные,», - писали мешканці.

Більшість Луцька освітлили за Польщі

Незважаючи на електричне освітлення вулиць, гасові ліхтарі ніхто не відміняв і їх досі треба було запалювати. У 1910 році мешканці Луцька висунули ініціативу до міської управи замість натурального ліхтарного збору ввести грошовий. Гасове освітлення було доволі затратним і давало не світло, а кіптяву.

До Першої світової війни в Луцьку 24 вулиці освітлювалися електричними ліхтарями. У зв’язку з війною освітлення вулиць призупинилося. Гасові ліхтарі в цей період вже майже повністю відійшли з ужитку.

Масова електрифікація міста почалася вже після 1921 року, коли офіційно Луцьк став воєводським містом. На терені міста було утворене товариство «Вольт», яке базувалося на центральній «електровні» Альфонса Яра. Саме його працівники і займалися електрифікацією вулиць.

У 1922 році на станції працювало щонайменше 25 працівників. У листопаді цього року вони почали страйкувати і домоглися 100% підвищення заробітної плати. Збереглася поштівка, на якій фотограф зафіксував роботу якогось луцького електрика на стовпі. Фото зроблене у 1920-х роках на вулиці Ягеллонській – Лесі Українки. Справа – готель «Європейський», в якому зараз суд.



З часом все більше і більше вулиць освітлювалися. Найперше, це були центральні, а потім і провулки та вулиці далеко від центру. У 1927 році на острівній частині міста – територія нинішнього заповідника – було встановлено 13 вуличних ламп і проектувалося ще 26. Більшість ламп мали потужність 40 ват. Були і по 100 або 150 ват.



Окрім кількості світлоточок, в міжвоєнний період збільшилася і їхня різноманітність. В різних місцях, на мостах, у скверах, біля нових установ влаштовували оригінальні ліхтарі, які ніде більше в місті не повторювалися. Наприклад, у 1926 році замість дерев’яного Братського чи Глушецького моста відкрили новий залізобетонний міст, який назвали іменем Казимира Великого. На ньому, окрім погрудь чотирьох польсько-волинських діячів, встановили ліхтарі на металевих стовпчиках з плафонами оригінальної форми.

Відкрилася і друга міська електростанція. Вона розташовувалася на вулиці Світлій. Ця будівля збереглася.

«Мармурові» світила п’ятдесятих

Радянський Луцьк налічує майже 50-річну історію, яка почалася в середині ХХ століття, а закінчилася наприкінці. Цей відтинок охопив різні культурні періоди, соціальні і мистецькі течії – сталінський ампір, радянський модернізм, період спрощенства і застою, перебудови і гласності. Зрозуміло, що кожен період мав свої естетичні вартості, які відображалися і на міських ліхтарях. Тому радянські ліхтарі Луцька дуже розмаїті – від вишуканих форм післявоєнної відбудови до естетики мінімалізму і навіть примітивізму доби застою.

Після війни довелося спочатку відновити ту мережу, яка вже була перед 1939 роком. Треба було відновити кабелі та замінити втрачені стовпи. Поволі електрифікація міста продовжувалася. Станом на середину сорокових років мережа освітлення простягалася від спиртзаводу на Ковельській до Розвилки на теперішньому Київському майдані.

Розширення мережі вуличного освітлення настало аж в 1953 році. Тоді запланували поставити майже півсотні світлоточок на вулицях Рівненській, Дубнівській, Ковельській (від спиртзаводу до околиці), Кічкарівку, Гнідавську дамбу до самої Гнідави. Світильники вішали на висоті 6 метрів на дерев’яних стовпах висотою 9 метрів. Кожна лампа мала потужність 150 ват.



У той час в місті вже встановлювали так звані трансформаторні кіоски, які перетворювали струм для використання в побутових умовах. Деякі з них живили вуличне освітлення. Один із таких знаходився на вулиці Словацького – на місці готелю «Україна». На початку п’ятдесятих років більшість стовпів були все ще дерев’яними. Але на нинішній Лесі Українки та частково на Богдана Хмельницького вже були металеві.

У 1953 році міський парк вирішили оздобити новими гарними ліхтарями. Варто нагадати, що міський парк тоді розташовувався на місці теперішнього Театрального майдану, а на місці сучасного центрального парку у той час все ще «скиглили чайки, чувся переклик різних болотяних птахів, а влітку шелестіли буйні трави та де-не-де поміж осокою виднілася постать одинокого рибалки».

Отож, вирішили поставити в парку 8 нових ліхтарів, які являли собою металеві опори на мармурово-бетонній основі з трьома світильниками у формі кулі на кожному. Через 2 роки такими ліхтарями оздобили всю вулицю від парку до вокзалу – це сучасні вулиці Винниченка та Стрілецька.

Пізніше подібні встановили і на Богдана Хмельницького. Усі вони були на лампах розжарювання.

Революційні ліхтарі

Ще в 1951 році в СРСР кілька вчених отримали Сталінську премію за розробку люмінесцентних ламп. Наприкінці п’ятдесятих – на початку шістдесятих років ці лампи стали з’являтися і в Луцьку. Фото зі сталіном

Це був справжній прорив, адже люмінесцентні лампи при однаковій освітленості затрачали значно менше електрики. Правда, вони були дорожчі і менш надійні. Проте вони завойовували популярність і в вуличному освітленні. У сімдесятих роках на тих самих потрійних ліхтарях з мармурово-бетонною основою лампи розжарювання замінили на люмінесцентні. Виглядало це трохи дивно, але вважалося прогресивним J.

Вуличний ліхтар – це не просто пристрій для освітлення вулиці. Це також і архітектурний елемент, який можна вдало або бездарно вписати в контекст архітектури будівлі, цілої вулиці, парку, чи району. Особливу увагу завжди надавали мостам. Тому ліхтарі на мостах завжди цікаві і незвичайні. Ось таким було ліхтарне оздоблення мосту на вулиці Ковельській у шістдесятих.

У 1961 році в Луцьку ще більше розширили вуличну мережу зовнішнього освітлення. На 43 вулицях встановили 2000 світильників. Вуличні ліхтарі та стовпи стали частенько змінювати, оновлювати.

Трохи пізніше з’явилася ще одна модифікація тих самих старих дугових ламп, якими вперше освітлювали Луцьк електрикою. Це були ртутні лампи. Принцип був таким – в парах ртуті протікав струм, який запалював газ. Ці лампи давали біле світло. Знайомі багатьом «білі» вуличні ліхтарі – це ртутні.









У сімдесятих роках кількість ртутних ламп все збільшувалася. Продовжувала зростати і загальна довжина мережі зовнішнього освітлення. Якщо в 1969 році вона становила ледь більше 200 кілометрів, то в 1978 – вже 330 кілометрів.

У 1960-1980-ті роки в Луцьку збільшувалася кількість ртутних ламп, зменшувалася люмінесцентних та ламп розжарювання для вуличного освітлення. На графіку показано ці тенденції.

Після розвалу Союзу ситуація з вуличним освітленням погіршилася. У лихі дев’яності на заміну ліхтарів не було коштів, а на освітленні вулиць жорстко економили. Це тільки сприяло вуличній злочинності та ДТП. Ситуація стала вирівнюватися на зламі тисячоліть. В Луцьку почали встановлювати натрієві лампи, ліхтарі запалювали частіше. Власне, почалася «натрієва ера» у вуличному освітленні.

Фізично, предком натрієвого ліхтаря є той самий дуговий електричний ліхтар, яким вперше освітлили головну вулицю Луцька в 1909 році. За сто років змінилися матеріали, вдосконалили конструкцію. Натрієва лампа в основному – це закрита трубка, наповнена парами натрію. В них відбувається газовий електричний розряд, який змушує натрієвий газ світитися. Дає яскраво оранжевий колір.

Епохи змінилися. Всі ці типи ламп сьогодні вже вважаються застарілими і непрогресивними. У моді – LED. Лампи дають багато світла, використовуючи порівняно небагато електрики. Вулиці Луцька масово переходять саме на LED-освітлення.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---