«Весь свій біль я вилила в роботу». Луцька художниця – про портрети захисників Маріуполя, русню у TikTok та Макса Коржа

До війни луцька художниця Анастасія Куц малювала портрети відомих людей, спортсменів, співаків та виконувала замовлення людей, які хотіли побачити, як з-під її олівця чи пензля оживають обличчя їхніх рідних. А коли росія здійснила повномасштабне звірське вторгнення на нашу землю, вона вилила свій біль в зображеннях захисників «Азовсталі». Творчий процес художниця висвітлює у соцмережах, де відео з роботою над проєктом «Обличчя Маріуполя» набрало сотні тисяч переглядів.

Також дівчина навчається на третьому курсі кафедри архітектури та дизайну ЛНТУ та сама навчає діток малювання у художній школі «Вулик», від чого отримує величезне задоволення. Інформаційне агентство Волинські Новини розпитало Анастасію Куц про те, як вона почала малювати, що її надихнуло створити портрети захисників Маріуполя, реакцію русні на її TikTok та чи змінилося її ставлення до білоруського співака Макса Коржа.

Анастасіє, в скільки років ти почала малювати?

Я малюю, скільки себе пам’ятаю. Створюю портрети та картини на замовлення ще зі школи, напевно, з класу дев’ятого. Весь свій творчий процес я висвітлюю у Facebook, TikTok, Instagram, і якось люди почали замовляти.

Моїми першими малюнками були якісь каракулі вдома на шпалерах. Ти пам’ятаєш свою першу картину?

Я на шпалерах ніколи не малювала (сміється, – О.З.). Пам’ятаю свою першу роботу. Це було в мами на роботі у другому класі, я намалювала якісь там сонечко, дерево… Ну, це був шедевр (сміється, – О.З.). Ця робота і досі зараз вдома у рамочці. Пам’ятаю це добре.Тобто ти з дитинства розуміла, що малювання – це твоє?

Напевно, так. Я завжди малювала, танцювала, а потім вже обрала для себе ось таку творчу нішу.

Ти навчаєшся на третьому курсі кафедри архітектури та дизайну. Вибір місця навчання був пов’язаний з твоїм захопленням малюванням?

Так, мене зацікавив саме графічний дизайн. Тобто я вирішила піти у таку творчу сферу, також при вступі не потрібно було складати математику – це дуже великий плюс (сміється, – О.З.). До речі, ми були останні абітурієнти, які вступали за творчим конкурсом. Зараз дизайнери складають математику.Чи допомогло навчання в університеті еволюціонувати тобі як художниці?

У принципі, я стараюся поєднувати все. На дизайні не було такого, як детальний розбір академічного рисунку. Тобто в нас були предмети живопис, рисунок, які, до речі, мої улюблені. Але щодо портретів, то ми не часто на дизайні працюємо у сфері академічній. Я взагалі по навчанню працюю переважно у цифровому середовищі, створюючи digital-малюнки. Звісно, моє навчання допомагало мені у роботі з портретами, з моєю, так би мовити, мистецькою діяльністю. Але дизайн та творчість – трішки різні речі. Тобто якщо художник може бути дизайнером, то дизайнер не завжди може стати художником, для цього потрібно мати інші навички. Однак це доволі дотичні сфери творчої діяльності.

Тобто людей тобі подобається малювати більше, ніж, наприклад, зображувати архітектуру чи природу?

У принципі, я можу піти в якесь кафе, дістати скетчбук, намалювати інтер’єр. Як маю вільну хвилинку, можу вийти в парк і намалювати алею. Дизайн – це хороша база. Але переважно я люблю створювати портрети.Ти навчаєшся сама і паралельно навчаєш малювання дітей. Розкажи, як це – бути вчителем?

Я працюю викладачем у художній студії «Вулик», займаюся з дітками і зовсім маленькими, і старшими. Вихованцям, яким 10-14 років, викладаю курс аніме-рисунку, разом з ними ми створюємо персонажів у стилі японської анімації. Ну а маленьким діткам викладаю рисунок, ми вчимо кольори, вчимося працювати з фарбами, постійно комунікуємо. Мені дуже подобається викладацька діяльність.

Бачив у тебе на сторінці, як ви співали «Ой, у лузі червона калина…»

Я просто ходила між ними і наспівувала, а вони підхопили (сміється, – О.З.). До речі, це в мене була група діток-переселенців, ми для них викладали. Всі вони переважно спілкуються російською, але дуже приємно, коли українські пісні підхоплюють, співають та під час розмови з тобою переходять на українську мову.Як ці дітки тут почуваються, що ти помічаєш?

Деякі з них були доволі закритими. У викладацькій діяльності важливо до кожної дитинки знайти підхід. Для мене це дуже серйозна планка. Тобто ти не просто вчиш дитину малювати, а до кожного знаходиш певний підхід, аби дитинка могла відкритися тобі й між вами з’явилася комунікація.

Як виникла ідея намалювати портрети оборонців Маріуполя? Що тебе надихнуло?

Загалом, серія портретів «Обличчя Маріуполя», як я її назвала, розпочалася з Пташечки (захисниця «Азовсталі» Катерина «Пташка», – О.З.). Мені дуже сподобалося, дуже надихнуло те, як вона співала гімн українських націоналістів. Боже… Дуже мене надихнула її пісня, і я вирішила їх всіх намалювати. Тоді це була мегавелика порція болю, і всі свої емоції, весь свій біль я виливаю в роботу. Ти можеш плакати, десь по-іншому виливати свої емоції, але вони є дуже великою рушійною силою, тому я вирішила скерувати їх у роботу. Висвітлила процес створення портретів захисників Маріуполя у TikTok, і це полетіло резонансом, знайшло дуже багато відгуків. До мене почали звертатися рідні азовців та тих людей, які боронили «Азовсталь» – так я почала вносити їхні портрети до свого проєкту. Адже спочатку це просто були зображення, а лише потім я вирішила зробити серію портретів. Це дало дуже велику підтримку тим людям, а як виявилося, підтримка під час війни є дуже важливою. Тобто я раніше не надавала такого значення… Саме портретом можна дуже підтримати людину, бо це не просто фото, це наче рідна людина з тобою поруч, і я роблю на цьому дуже великий акцент. Ось до цієї серії в мене вже додалося дві роботи.Чому ти вирішила малювати портрети саме олівцем, а не фарбами?

Коли я створюю роботи на замовлення, то малюю і фарбами, і олівцем. Просто олівцем створюю зображення швидше і легше. У принципі, я не дуже розділяю олівець і фарби, адже мені подобається малювати різними матеріалами. Напевно, олівцем просто звичніше й легше.

Ти усвідомлювала, що малюєш доволі молодих людей, які мають вигляд зовсім не на свої роки?

Я усвідомлюю, кого саме малюю. Наприклад, Пташечка – це не просто дівчина, яка живе звичним життям, у неї на фото усмішка, в її очах – радість. Так, у її очах була радість, але відчувалася дуже велика втома та великий смуток. Коли я малюю, то наче передаю душевний стан тих людей, навіть не знаю, як це пояснити. Справді, люди не мають вигляду на свій вік, тому важливо передати їхній стан, в якому вони перебувають зараз, аби достукатися до когось. Я ж висвітлюю свої роботи у соцмережах, і люди мають бачити наших героїв такими, якими вони є зараз, мають читати портрет, мають читати ось цей біль, відчути кожен штрих, в який я вкладала сенс.Як ти надихаєшся, щоб намалювати портрет? Тобі обов’яково знати певні факти про людину, обличчя якої малюєш?

Ні, це не обов’язково. Коли до мене, наприклад, звертаються мами чи дружини хлопців, які зараз воюють або були на «Азовсталі», то для мене це вже герої, бо кожен з них був готовий віддати життя, незалежно від того, боїться ця людина смерті чи ні. Такий героїзм дуже надихає. Потрібно передати цю людину, вилити натхнення або біль. До мене звертаються люди і просять намалювати героїв, які вже загинули. Не можу сказати, що для мене це натхнення, навпаки – це порція неймовірного болю. Якось раніше я не пропускала крізь себе історії тих людей, яких малюю, а ось цей біль виливається в кожну роботу, в кожну деталь.

Чим, на твою думку, відрізняється намальований портрет від фото, окрім, звичайно, того, що фото – це роздруковане цифрове зображення, створене завдяки фотоапарату, а портрет створено фарбами чи олівцями?

Фото, по суті, зображає лише зовнішність людини, ти зафіксував момент і все. Коли малюєш портрет, то наче дивишся глибше, намагаєшся відобразити душу цієї людини. Чому ж люди замовляють портрети для себе, для рідних, а не просто фото? Портрет – це наче людина перебуває поруч з тобою. Ти дивишся – і зображення неначе оживає. Для себе я це трактую саме так. Повторю, що дуже люблю, коли портрет оживає під олівцем – цього не передати словами.Ти сказала, що до проєкту «Обличчя Маріуполя» увійшло вже дві роботи. На якому етапі подальша робота?

Я рада, що в мене з’явилася можливість реалізувати свою творчість, організувала благодійну лотерею. Першу роботу перенесла на полотно, її буде розіграно. Тобто людина купує квиток, а всі кошти підуть на першочергові потреби наших хлопців з ЗСУ. Я буду шукати шляхи і надалі, щоб не лише малювати та творити, а й кричати через творчість про війну на увесь світ та реалізовувати свою творчість, щоб була користь для наших хлопців.

Будемо сподіватися, що всі захисники Маріуполя повернуться додому з полону. Якби ти побачила захисників Маріуполя наживо, що їм сказала б?

Звісно, передусім подякувала б від себе, від країни та обняла б.

Ти вже казала, що творчий процес висвітлюєш в Instagram та TikTok, багато твоїх відео набирають сотні тисяч переглядів. Від українців я бачив лише позитивні коментарі. Чи реагує на твої відео русня?

Русні вистачає завжди. Раніше блокувала, комусь навіть відписувала. Але немає сенсу відповідати, бо там однаково токсичність, абсолютно нічим не аргументована. Це все сміття, і я їх стираю. Вони непотрібні, їхні слова нікому нічого не дають. Щира ненависть до русні виливається у творчість. Це все емоції, які я намагаюся зібрати й вилити у роботу.Ти також малювала Зеленського і Калуша. Як думаєш, чому саме залетіло відео про захисників Маріуполя?

Напевно, тому, що ця тема якраз була дуже актуальною, все було спрямовано на те, аби про це говорили. Я стежу за асоціацією родин азовців. Важливо, щоб їхнє питання не зам’ялося, а було в інформаційному середовищі, щоб про них не забували. Вкрай потрібно і зараз про них говорити, допоки кожен з них не повернеться додому живим, і я рада, що можу про це говорити саме творчістю.

Чи можна сказати, що твій проєкт «Обличчя Маіруполя» – це загально-уособлене зображення війни?

Так, це повністю віддзеркалення війни, України, Маріуполя, який є найболючішою раною. Дивлячись на ці обличчя, погляди, кожну з цих зморщок, направду можна так сказати.До повномасштабної війни ти часто малювала портрети знаменитостей, зокрема зобразила білоруського співака Макса Коржа. У перший день війни він написав пост на підтримку України, а потім аж через три місяці випустив трек «Свой дом», який спричинив неоднозначну реакцію українців. Ти змінила ставлення до нього?

Я про нього і не згадувала під час війни. Раніше його пісні дуже мотивували. Але у воєнні дні в нас усіх розплющилися очі на українську творчість, всі одразу ж полюбили українське. Це насправді дуже круто. Щодо творчості Коржа, то мені завжди подобалися його пісні, але факт мови є доволі важливим. Українська мова – це ключ, генетичний код нашої нації. Зараз я практично не сприймаю пісні російською мовою. А цією піснею він показав свою позицію: співак за мир з вектором за Україну. Але було б круто, якби з самого початку повномасштабного вторгнення він висвітлив би свою таку проукраїнську позицію. Мені здається, що нам потрібно рухатися в бік українізації. Так, багато воїнів зараз спілкуються російською, і мені здається, що наразі це питання недоречне. Треба виграти війну, а тоді з цим розбиратися.Як ти намалювала б перемогу, що на цій картині було б зображено?

Перше, що мені спало на думку, – це воїн з українським прапором догори. Якщо чесно, не думала про це, але хотілося б, щоб перемога була якомога швидше.

Олександр ЗЕЛІНСЬКИЙ

Фото Вікторії СЕМЕНЮК

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---