Вдячність зі сльозами на очах: 5 історій лучан, які у безвиході не втратили віру в краще

Останні три тижні при Луцькій міській раді діє тимчасовий оперативний центр, який спільно з Фондом Ігоря Палиці «Тільки разом» забезпечує продуктовими наборами лучан, які опинилися в життєвій скруті.

Щоденно таку адресну допомогу отримують десятки лучан, доля яких справді склалася нелегко. Такі люди як ніхто знають ціну людського добра.

Читати ще: З добром у серці: лучанам складної долі доставляють продуктові набори

Лучанці Тетяні Митурі цьогоріч виповниться 67. На її долю випало надто багато випробувань. 13 років тому втратила чоловіка. Дітей не має. Пережила п’ять операцій, постійно хворіє. Живе сама на мізерну пенсію.

«43 роки пропрацювала на підприємстві, а тепер із пенсією у дві з невеликим тисячі як прожити? Я сама-самісінька, вдова. Не можу звести кінці з кінцями. Постійно щось в аптеці треба. Хліб йду купувати найдешевший, все найнеобхідніше купую по акції. Інакше не стягну», – ділиться Тетяна Степанівна.«П’ять разів мене різали. Імунітету зовсім нема. Цілий місяць уже маю ГРВІ, не можу ніяк вилікуватися, погано почуваюся. Правда, підозрілих симптомів немає, але все одно переживаю через той коронавірус, – продовжує жінка. – Зі всіх сторін наголошують, аби старші люди не виходили з хати. А хто замість мене піде в аптеку, в магазин? Хоч хліба, та мушу купити. Бо без хліба не можу. Один брат загинув, інший теж уже помер. Маю племінників, та у них свої проблеми. Не буду ж я у них просити, і так допомагали грішми на операцію. Благо, зір трохи покращився після того, бо вже зовсім нічого не бачила. Тому й звернулася в оперативний штаб, як дізналася, що можна отримати хоч таку поміч».

«Тепер знову треба робити ще одну операцію. Маю пахову грижу – в мене розірваний живіт. І от як далі бути? Хто мені допоможе? А зараз все за гроші. Та й чи витримаю наступну операцію під наркозом? – бідкається Тетяна Степанівна. – Аби здоров’я, то могла би тягнути лямку. А в мене ж іще кишківник хворий, гастрит маю. А ще ерозії на дванадцятипалій кишці. Тільки прилікувала трохи, як знову треба. В мене вже чеків і інструкцій до ліків цілі томи назбиралися. Безкінечно лікуюся. А найперша операція була по жіночому. Потім знову по жіночому страшна операція була. В нирці каміння. Отаке-то в мене життя».«Але живцем у могилу ніхто не полізе. Світ білий, жити хочеться. Але як так жити… Та смерті я просити не буду – гріх на душу брати не хочу. Буду шкарабкатися, як зможу. За соломинку хапатися. Якби в мене забрали ті хвороби, я би нічого не хотіла, нікуди не зверталася б. Тому дуже дякую за поміч», – зі сльозами промовляє пенсіонерка.

Попри такі життєві обставини, жінка не втрачає оптимізму й вірить у те, що все буде добре. Адже має сильний характер і вірить у Бога.

«У церкву зараз не йду, треба дотримуватися карантину і берегтися. Слухаю трансляцію по телевізору, сильно молюся і дуже журюся тим, що не зможу поїхати на могилу до чоловіка…».

Читати ще: Допомогти у скруті: продуктові набори для лучан – від Фонду Ігоря Палиці «Тільки разом»

Василь Веремко – теж одинокий пенсіонер. Дітей не має, живе сам. Але яке то життя на менш як 1600 гривень?«В бюджетній організації пропрацював на одному місці 22 роки, 33 роки стажу по трудовій книжці, чотири роки не зарахували, бо на Воркуті робив. І от тепер таку пенсію «заслужив», – обурюється Василь Йосипович. – Спасибі, що привезли мені цей продуктовий набір. Вже голодним не буду. Велике дякую за допомогу».

«Тепер стараюся на вулицю не виходити. Сиджу цілими днями на балконі. Важко, – зізнається 68-річний пенсіонер. – Раніше десь підеш, обійдеш пів міста: то в магазин, то на гуманітарку, то ще кудись. І так день проходить. А так – з розуму сходиш».

Воєнному пенсіонеру Геннадію Башкірцеву теж живеться несолодко. 66-річний вдівець живе сам, має проблеми зі здоров’ям. Донька померла. Благо, син іноді навідується. Але найбільше дбають про чоловіка сусіди.«12 років в Германії відтарабанив, прапором будучи. Життя так склалося, що тепер змушений звертатися по допомогу. Пенсії отримую дві з половиною тисячі. Як жити? Я вже не кажу про одягнутися і взутися. Тут і мови нема. Добре, що хоч житло є, – каже чоловік. – Хотілося б більшої підтримки від держави, а її нема. Доводиться отак бідувати. Тому дуже радий, що мені привезли їжу. Дякую щиро».

Дитина війни, ветеран праці Софія Літовчук майже не бачить. Відновити зір уже не можна. Живе сама, молиться Богу й все-таки не опускає рук через непросту старість.«Я з родини переселенців. Все життя пропрацювала в торгівлі, була завідувачкою магазинів, працювала на овочевій базі. В роботі завжди була чесна і справедлива. Тато мене вчив так: хто на тебе каменем – ти на того хлібом. Так я життя прожила, шкоди нікому не робила, – розповідає про себе Софія Мефодіївна. – Маю двох доньок, які іноді навідуються до старенької матері. Щоправда, їм теж живеться нелегко, роботи зараз немає, в однієї інвалідність. Тому я дуже задоволена, що мені принесли стільки їжі, тепер матиму запас, матиму що готувати. То велика поміч для мене».«Самій не віриться, що скоро матиму 82 роки. Життя було трудне, особливо після війни, коли хліба не вистачало. І я пам’ятаю, як тато купив маргарину і ми помазали ним хліб… То ви знаєте, я й зараз так іноді люблю купити собі маргарину й так їсти. І я згадую те дитинство… – зі щемом промовляє жінка. – Але нічого, пережили той голод, ту біду, переживемо і нинішню чуму, а головне – страшну війну. Я молюся вранці й увечері, аби нарешті скінчилася та війна, де гинуть безневинні. Прошу в Бога миру й здоров’я всім».

47-річний лучанин Ігор Яцюк п’ять років тому потрапив у страшну аварію. Тепер на милицях і на знеболювальному. Сім’ї не має, живе сам. Щоправда, ще має живу матір.Свого часу Ігор Яцюк уже отримував допомогу від Фонду Ігоря Палиці «Тільки разом». І ось тепер, коли почув про таку можливість, звернувся з проханням привезти йому продуктовий набір.«Мене збила машина. За щастя, що вижив. Але жити важко – не те слово, – зізнається Ігор Святославович. – Про цю пенсію, що мені платять, то просто і смішно, і соромно навіть говорити. 1600 гривень! Навіть субсидія не рятує. Раніше працював водієм, тепер ніхто не хоче інваліда на роботу брати. Ще якби пенсію нормальну платили, то якось можна було б зводити кінці з кінцями. Хоча би тисяч п’ять. А мені ж постійно треба ліки купувати, знеболювальні. Зараз треба колінний суглоб замінити, треба 30 тисяч гривень. А де їх взяти? Ніде не візьму».

«Якби наших можновладців посадити на такий пайок, на якому живу я і ще багато людей, чи вижили б вони? – міркує чоловік. – Маю великі сумніви…»

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---