Вчителька з Волині, яка написала радіодиктант без помилок, мріяла бути медиком та закінчила виш із трійками. Інтерв'ю

У поліській глибинці на Волині, за 15 кілометрів від білоруського кордону в сільській школі працює вчителька Галина Шура, яка єдина в Україні не допустила жодної помилки і стала переможницею цьогорічного всеукраїнського радіодиктанту з-поміж 14,5 тисячі учасників. Жінка зізнається, що їй, як філологу, найбільше болить неграмотність і небажання дітей навчатися. Учні відверто кажуть, що диплом необов’язковий, бо можна поїхати і заробити в Польщі, і це неабияк ріже серце педагогу.

Про дитинство, життя, а також про нелегкий вчительський хліб педагогиня розповіла в інтерв’ю Інформаційному агентству Волинські Новини.

Вчителька із майже 36-річним стажем Галина Шура викладає гуманітарні предмети та основи християнської етики у школі села Комарове Ковельського району, де навчається трохи більше 50 учнів. Жінка, яка стала переможницею Радіодиктанту національної єдності 2021, не зробивши у тексті жодної помилки, каже, що не сподівалася на перемогу.

Читати ще: Вчителька з Волині єдина в Україні написала радіодиктант без жодної помилки

Освітянка розповіла, що ще в дитинстві садила ляльок на диван і «навчала» їх грамоти.

Та й, власне, диктанти жінка почала писати разом із мамою.

«Мама моя з Полтавщини, не місцева. Останні роки свого життя вона була сидяча, тож мала чи не єдину втіху – радіо. Приходжу зі школи, а мама розказує, що слухала і писала диктант. Був диктант, де вона лише одну помилку зробила, натомість я – більше», – посміхається.

«Мама пожертвувала посадою та кар’єрою заради сім’ї»

Галина Шура народилася у селі, але коли дівчинці виповнився рік, її батьки побудували хату в Ратному і разом з донечкою перебралися туди.

«Мама була головою сільської ради, але коли народилася я, потрібно було змінювати і місце роботи, і місце проживання. Тому вона спочатку працювала бухгалтером у ветеринарній лікарні в тоді ще районному центрі, а потім касиром, бо через два роки народився брат. А тато в мене кіномеханік. Так що у мене звичайна робітнича родина», – розповідає жінка.

Маленька Галинка в школі була «хорошисткою». З усіх предметів найбільше любила українську мову та літературу.

«Я не математичного складу розуму, я – гуманітарій, тому зі шкільної лави у мене мова та література на вищому рівні», – посміхається вчителька.

Матір жінки розповідала, що ще у глибокому дитинстві Галинка садовила ляльок на диван і учила. Тож у родині не сумнівалися – вчителькою буде, хоча сама дівчинка мріяла бути медиком.

«У школі я не була відмінницею, але й не пасла задніх. Після школи пішла я в педучилище в Луцьку на дошкільний відділ, так мама мені порадила і я завдячую їй цим. Після чотирьох років навчання мене відправили вчителювати у село Прохід, що неподалік від Ратного по трасі на Білорусь. Там було місце, тож влаштувалась туди на роботу. Попрацювала чотири роки, але потім вийшла заміж. У 1990 році вийшла в декрет, жила з чоловіком у його батьків. Коли ж моїй доні виповнилося три роки, у селі побудували школу-садок. І от у мене з’явилась можливість перевестися. У дитячому садочку працювала з перших днів», – розповідає історію життя Галина Серапіонівна.

Утім, коли молода вихователька вийшла з другого декрету, виявилося, що сільський дитячий садочок закривають.

«Це був такий період, коли закривали всі дитячі садочки. І продавали меблі, але наша директорка була мудрою, тож все зберегла. У подальшому садочок відкрився і це нас врятувало. Але після декрету я постала перед проблемою відсутності роботи. А покійна директорка Марта Миронюк каже, мовляв, Галю, можеш йти викладати у школу. У мене був вибір: або українська мова, або математика. Звичайно, обрала мову», – посміхається освітянка.

«Останній курс закінчила з трійками, бо захворіла донька»

Після другого декрету молодій учительці дали шість годин з української мови. Працювала і навчалася заочно в Луцьку.

«Закінчила навчання з трійками, бо так сталося, що під час сесії захворіла донька, і я здала п’ять екзаменів в один день, щоб поїхати забрати дочку й везти на операцію. То я вже не дивилася на оцінки, здала іспити як-небудь, аби не мати хвостів. Так почалися мої трудові будні. Спочатку працювала ще й в бібліотеці. Я отримувала книжки, першою мала змогу їх прочитати. А потім мене перевели на постійну роботу, викладала українську мову. Був такий момент, коли директорка пішла на пенсію за вислугою років, а вона викладала зарубіжну літературу, то передала свою естафету мені. І так у мене й вийшла ставка», – розповідає сільська вчителька.

З дитинства мріяли піти педагогічною стежкою?

«Взагалі хотіла стати медиком, але мама, знаючи, що у мене слабеньке здоров’я, і що можу не витримати, підштовхнула мене до педагогічної освіти. Хоча у себе вдома я і медик, і домашня медсестра – якщо потрібно, то й укол зроблю», – зізнається жінка.

У вас за плечима понад 35 років педагогічного стажу. Що найскладніше у професії вчителя? Як змінилися діти? Якими були учні 30 років тому і сьогодні?

«Діти й справді дуже змінюються. З кожним роком із ними стає важче. Я не зустрічалася з якимись особливими проблемами, але вони є завжди. Десь дитя всунеться у халепу, десь учні між собою поб’ються. Це ж все треба контролювати. Зараз потяг до науки зовсім не той. Раніше діти знали, що як гарно вчитимуться, то поступлять у вищий навчальний заклад і матимуть освіту. А тепер позиція молоді така: нащо мені вчитися, якщо я виросту і поїду на заробітки в Польщу. І саме не вчиться, й іншим не дає», – ділиться наболілим співрозмовниця.

Не було такого, що хотілось покинути школу чи змінити вид діяльності?

«Ні, не було. Я завжди знала, що це – моє і що не реалізувала б себе у чомусь іншому. Коли важко, то нагадую собі, що після чорної життєвої смуги завжди є біла. Чекаю ту білу смугу. Щодня щось нове діти вносять у, здавалося б, той самий урок. Як ми тільки починали працювати, то було «як каже вчитель, так і є». А сучасні діти не мовчать, активно доводять власну думку. Я це сприймаю, бо так має бути», – каже освітянка.

Раніше учні вчителя поважали і навіть часом боялися. Чи немає такого фактору, як зменшення поваги до вчителя з боку учнів?

«У мене свекруха була вчителем, тому з її розповідей чула, як було раніше. Раніше вчителя на селі вважали ідеалом. Не лише за високу заробітну плату, а через те, що вчитель все знав. Педагоги читали лекції у колгоспі, несли освіту в село. Готували новорічні костюми не батьки, а вчителі. Всі йшли до вчителя за порадою. Зараз з кожним роком повага до педагога меншає. Діти часто люблять випробовувати вчителя. І як пройти це випробування, підкаже хіба що інтуїція. Як поведешся, таку повагу й будеш мати», – переконана Галина Серапіонівна.

Чи приходять до вас діти з особистими проблемами, про які бояться чи не можуть розповісти у сім’ї?

«У мене в класі навчається дівчинка, у якої вже рік як померла мама. Але я з нею часто спілкуюся на різні жіночі теми. Мене це трошки бентежить, бо я не мама і маму їй замінити не можу. Але завжди міркуємо разом: «давай так зробимо чи так», – каже вчителька і додає. - Мої випускники вже три роки на День вчителя і мій день народження приходять до мене додому. З тортом, цукерками. Завжди на них чекаю, бо знаю, що точно прийдуть. Як не додому, то в школу. Чоловік дивується, як це учні школу закінчили, а все до вчительки ходять. Кажу, бо це – мої діти».

Як вам вдається поєднувати сімейне життя і роботу, адже часто у сільських жінок велика кількість обов’язків: діти, городина, худоба, господарство…

«Цим я завдячую чоловіку і його батькам. Бо я прийшла в невістки. Перші роки моєї праці до господарства мене не залучали. Я доглядала дітей і займалася роботою. Коли їхала на навчання, за дітей не хвилювалася, бо знала, що вони або у свекрів, або у Ратному в моєї мами: ситі, доглянуті… Як не стало батьків, єдиною моєю опорою і підтримкою став чоловік. Він знає, якщо в мене відкритий урок, вдома мене ніхто день-два не зачіпає. Займається господарством, і їсти, як треба, зготує. Хоча я й сама намагаюсь з тим справлятися вночі, як всі ляжуть спати», – зізнається педагогиня.

Останнім часом у соцмережах та й у повсякденному житті діти, підлітки користуються суржиком, при чому навіть ті, хто вміє писати чи розмовляти правильно. Чи не веде це до деградації?

«Суржик або слова-паразити майже через слово чи два. Іноді можна й нецензурщину почути. Хвалити Бога, що не на уроці – на перерві. Але я це не люблю і діти знають, що я люблю повторювати фразу: «Гнилі слова виходять лише із гнилого серця». Окрім гуманітарних предметів, читаю ще й християнську етику у деяких класах, то я на основі добра пояснюю – фільтруйте мову. Ви розумні, світлі, наша молодь – наша надія, тому потрібно думати, що говорити. Я категорично проти ось тих суржиків».

Чи вплинуло дистанційне навчання на якість освіти учнів?

«Так якість освіти значно погіршилася, бо діти не мають спілкування в класі. А по-друге, відстають. Те, що дитина почує в школі, а потім ще вдома прочитає, набагато краще запам'ятається, ніж вдома самостійно», – каже вчителька.

Існує думка, що рівень освіти у сільських школах більш слабкий, ніж у міських. Так це чи ні?

«Коли навчалась у Ратному і чула про сільські школи, то дивувалася, як можна не навчити, до прикладу, п’ятьох дітей в класі. Але коли зіткнулася сама з цим, то зрозуміла. Дітей поганих немає. Є ледачі, недобросовісні. Наша мета – витягнути дитину з тієї шкарлупки і зацікавити наукою. Останнім часом діти читають мало книг, не постійно. Їм дай телефон, ігри. Колись у час перерви діти виходила на двір, гралися у сніжки, каталися на санях. А тепер дзвоник на перерву – і діти беруть до рук телефони», – скаржиться освітянка.

Як готувались до всеукраїнського радіодиктанту?

«Я вже казала колегам, що чула про Андруховича, бачила його по новинах, але не читала жодного його твору. З його творчістю знайомилась в інтернеті, щоб зрозуміти його стиль. І коли він згадав про міфічні асфоделі, й собі пригадала, що зустрічала таке десь в зарубіжній літературі. Знайшла в інтернеті й вивчила. Вже потім, коли надіслала роботу на перевірку, то дала собі обіцянку, що обов’язково прочитаю його книгу, уривок із якої використали у диктанті», – запевняє.

Що любите читати?

«Останнім часом читаю Ліну Костенко. «Страшні слова, коли вони мовчать, коли вони зненацька причаїлись, коли не знаєш, з чого їх почать, бо всі слова були уже чиїмись», – цю фразу запам’ятала на все життя. Із сучасних авторів читаю Оксану Забужко. Останнім часом читаю періодику: журнали, газети».

Чи не помічали помилок у сучасній літературі?

«Колись газети особливо відзначалися правильним переносом. І ми навіть вчили дітей читати статті у пресі, бо там правильно пише і так можна навчитися. Тепер часто, переглядаючи газети, хочеться брати червону ручку, виправити помилки і відправити у редакцію. Це може бути пов’язано з неповним рівнем знань, мови. Той, хто працює в газеті, має мати бездоганні знання».

Як покращити свій рівень володіння мовою?

«По-перше, «не бійтесь заглядати у словник», як радить класик. І більше цікавитись, читати, тим більше маємо інтернет, а це – доступ до всього. Хоча і там є помилки, і діти, коли списують твори, їх копіюють. Я виправляю, а учень чи учениця приходить із зошитом і обурюються, мовляв, що ви мені тут «понавиправляли». В інтернеті ж так. Ні, кажу, діти, є правопис, є словники, там і шукайте, як правильно. Читати більше літератури. Не боятися писати, бо у тому як ми пишемо, ми розвиваємося. Довіряти інтуїції, бо інтуїція – то знання. Слідкувати за новинками, встигати. Найбільше як філологу болить те, що діти неграмотні і не бажають вчитися. Вважають, що диплом необов’язковий, бо можна поїхати і заробити в Польщі. Але знання за плечима не носити», – радить вчителька.

Насамкінець Галина Серапіонівна зізналася, що найбільше у житті боїться, аби її рідну школу у селі Комарове не закрили.

Вікторія СЕМЕНЮК

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---