«У тих умовах займатися високотехнологічною хірургією було неможливо». На Волинь переїхала команда трансплантологів з Києва
Наразі ціла команда трансплантологів з Центру трансплантації при Київській обласній клінічній лікарні переїхала до Луцька і працює у Волинській обласній клінічній лікарні. Днями тут виписали першу пацієнтку, якій виконали операцію з пересадки нирки від родинного донора.
Життя українців ураз змінилось 24 лютого 2022 року. За цей час понад 11 мільйонів українців були змушені покинути свої домівки, понад 4 мільйони з них виїхали за кордон. На новому місці багато хто вирішив не просто перечекати, а влаштуватися на нову роботу. Так само мусили виїздити й медики, частина з них приїхала на Волинь. Зокрема й команда трансплантологів, які наразі працюють у Волинській обласній лікарні.
На столі в ординаторській стоїть букет квітів. Це подарунок від Сергія Івахна, який приїжджав забирати дружину Аліну і тещу Віру Разумову після операції. Його дружині пересадили нирку від її матері. Ще у лютому жінок мали оперувати у Києві, якраз таки 24 лютого.
Лікар-нефролог Христина Ходак розповідає, що саме напередодні готувала всі необхідні документи: «Це для тих, хто питає, як ти провів свій останній вечір перед війною, можу точно сказати, що я займалась документацією Івахно. А тут таке сталось, що вже і не треба».
Сьогодні вони обживаються в стінах обласної лікарні. Знайомляться з містом. Кажуть: тут спокійніше, порівняно з Києвом. А ось тижні після повномасштабного вторгнення і початку боїв за Київ аж ніяк не назвеш спокійними.
«24 числа почались бомбардування, а я відчергував якраз ніч з 23-го на 24-те. Прокинувся о 5-й ранку від вибухів, а в нас хвора готувалась до операції. Звісно, було ухвалено рішення відмінити операцію, тому що незрозуміло було – що, де і як. У перші дні в Києві були ворожі ДРГ, БТРи центром міста їздили, було чути вибухи постійно, ні про яку трансплантацію не могло бути й мови. Потім лікарня була переведена в режим екстреної медичної допомоги. Всі хірурги чергували виключно по хірургії. Привозили поранених і цивільних, і військових, і російських солдатів поранених привозили, і наших поранених, вбитих. Тому займатися високотехнологічною хірургією, якою є трансплантологія, там було неможливо. Наші хворі були в підвалі: двох останніх пацієнтів після трансплантації ми виходжували в підвалі. Це не ті умови, за яких можна виконувати надскладні операції», – каже хірург Антон Кувайцев.
Його колега, гастроентеролог Тетяна Мигалега додає: через обстріли вони мусили піднімати і вести в підвал пацієнтів, які мали б ще як мінімум добу лежати.
«Вони були дуже слабкі, це був третій день після операції. А зазвичай ми цих пацієнтів лише на четверту добу піднімаємо. Це навіть фізично було важко. Спочатку ми були на шостому поверсі, вже потім переїхали на другий, бо з другого їх було принаймні легше спускати. А спускати в підвал треба було і ліки, і апарат УЗД, і штативи з крапельницями, матраци», – пригадує вона.
На той момент у віддленні були не тільки ті пацієнти, яким провели операцію, а й ті, хто приїхав через певний час після трансплантації. Люди були під крапельницями, адже мусять постійно приймати препарати, у когось була температура.
«Тоді ще закрили в’їзд у Київ, не могли доїхати медсестри. А ті, що залишилися, не могли виїхати і змінитися. В нас дві медсестри постійно працювали. І в такому режимі ми провели два чи три тижні. Ми зрозуміли, що далі в такому режимі ми не можемо проводити трансплантації», – зазначає Тетяна Мигалега.
Натомість пацієнти, які потребували огляду й консультацій та очікували пересадки органів, залишалися.
«Хворі нікуди не зникають. Тим більше була проблема з діалізом. Дзвонили наші пацієнти з Чернігова і казали, що діалізу немає. Питали: «Що нам робити? Куди бігти? Чи можна якось це вирішити?» Вони готові були на все, аби їм зробили трансплантацію. А тим більше, там не було родичів і була можлива лише трупна трансплантація. Пацієнтам, які були в Києві, скоротили діаліз утричі: замість чотирьох годин три рази на тиждень до двох разів двічі на тиждень. І їм одразу ж ставало гірше…»
Як додає очільник Центру трансплантації Михайло Загрійчук, в таких умовах про проведення операцій з пересадки органів не могло бути й мови.
«Ми постійно переміщували наших пацієнтів. В підвалі була організована імпровізована палата інтенсивної терапії з моніторами. А за три тижні, коли ми виписали пацієнтів, то зрозуміли, що продовжувати трансплантацію там, де тривають бойові дії, неможливо за будь-якими міжнародними стандартами.
У той же час пацієнтів, яким потрібна пересадка, менше не стало. На те, щоб зробити клініку, де можна проводити трансплантацію, треба роки. І зруйнувати це в один момент… Ми не могли цього допустити. Центр трансплантології – це кадри, люди, технологія, якої потребують громадяни нашої держави скрізь. Виконувати в Києві такі операції на момент ведення активних бойових дій було неможливо. Тож виникла ідея тимчасово переїхати, і цим місцем стала Волинська обласна клінічна лікарня. До цього я ще в статусі заступника міністра й сподвижника трансплантації не раз приїжджав на Волинь і спілкувався з керівництвом лікарні. Ми знайомі і з Олександром Дударем (очільник ВОКЛ, – ВН), і з управлінням охорони здоров’я облдержадміністрації. Коли я запропонував переїхати, ця ідея була сприйнята миттєво. Все що мене спитали: «Що вам потрібно?» – розповів він.
Так він запропонував своїм колегам переїхати до Луцька. На Волині вони вперше. Щоправда, додає хірург Микола Кондратюк, з лікарнею дехто був трохи знайомий заочно.
«У нас починався спільний проект, по відеозв’язку з волинським трансплант-координатором налагоджували роботу і планували, щоб Волинь теж починала трансплантації. Ми консультували, обстежували, готували лист очікування. Але коли одна людина займається – це зовсім не так, коли ціла команда займається. Частково лікарня була готова до трансплантації, але не вистачало якогось поштовху», – зазначає він.
Тетяна Мигалега додає: «Звичайно, одна людина тут не впорається, бо мають бути і нічні чергування, і розчерговування після трансплантації. Це ціла служба, і одна людина це не зробить».
Центр трансплантології при Київській обласній клінічній лікарні був створений рік і три місяці тому. Примітно, що всі медики – молоді фахівці. Як виявилось, це невипадкове спостереження. Виявляється, до ідеї створення Центру трансплантології старші колеги поставилися, м’яко кажучи, скептично.
«Ніхто півтора року тому не вірив навіть у Києві, що трансплантація буде. Старші колеги не хотіли йти», – пригадує Микола Кондратюк.
«Коли в обласну лікарню прийшов Михайло Степанович, покликав мене і сказав, що буде так і так, я навіть сама не вірила. Але з часом, з кожним кроком, я таки впевнилась у правильності рішення. І Михайло Степанович нас всіх приймає, переймається всім. Ми ж і ночуємо в лікарні: коли було багато трансплантацій – додому не потрапляли», – доповнює його Тетяна Мигалега.
У Луцьку, кажуть, вони вже трохи освоїлись. Самі знайшли житло. Щоправда, здивували ціни на оренду квартир, які в Луцьку максимально близькі до київських. Що буде далі – ніхто не загадує.
«Що далі? Життя таке непередбачуване. Я весь час думаю, як взагалі з Києва ми потрапили сюди. Це було так сумбурно, і доби не минуло – так швидко ухвалювалося рішення. Мені, наприклад, тут подобається. І лікарня, і люди. Видно, що вони дуже стараються, що вони засмучені тим, що через війну багато планів призупинилося. І місто спокійне, до роботи 10-15 хвилин. А в мене в Києві дорога від роботи додому займала 1,5 години. І пацієнти теж відрізняються. Трошки нетерплячі, я сказала б. Ніби обстеження на лист очікування потрібне мені, а не їм, була ситуація. Але загалом тут люди більш спокійні, немає такої суєти», – резюмує Тетяна Мигалега.
Станом на 24 березня у медзакладах Волинської області було працевлаштовано 52 працівники медичної галузі з числа переселених із зони активних бойових дій. Це медики з Маріуполя, Чернігова, Києва та інших українських міст, жителі яких мусили виїжджати зі своїх домівок.
Юлія МАЛЄЄВА
Фото Олександра ДУРМАНЕНКА
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Життя українців ураз змінилось 24 лютого 2022 року. За цей час понад 11 мільйонів українців були змушені покинути свої домівки, понад 4 мільйони з них виїхали за кордон. На новому місці багато хто вирішив не просто перечекати, а влаштуватися на нову роботу. Так само мусили виїздити й медики, частина з них приїхала на Волинь. Зокрема й команда трансплантологів, які наразі працюють у Волинській обласній лікарні.
На столі в ординаторській стоїть букет квітів. Це подарунок від Сергія Івахна, який приїжджав забирати дружину Аліну і тещу Віру Разумову після операції. Його дружині пересадили нирку від її матері. Ще у лютому жінок мали оперувати у Києві, якраз таки 24 лютого.
Лікар-нефролог Христина Ходак розповідає, що саме напередодні готувала всі необхідні документи: «Це для тих, хто питає, як ти провів свій останній вечір перед війною, можу точно сказати, що я займалась документацією Івахно. А тут таке сталось, що вже і не треба».
«24 числа почались бомбардування, а я відчергував якраз ніч з 23-го на 24-те. Прокинувся о 5-й ранку від вибухів, а в нас хвора готувалась до операції. Звісно, було ухвалено рішення відмінити операцію, тому що незрозуміло було – що, де і як. У перші дні в Києві були ворожі ДРГ, БТРи центром міста їздили, було чути вибухи постійно, ні про яку трансплантацію не могло бути й мови. Потім лікарня була переведена в режим екстреної медичної допомоги. Всі хірурги чергували виключно по хірургії. Привозили поранених і цивільних, і військових, і російських солдатів поранених привозили, і наших поранених, вбитих. Тому займатися високотехнологічною хірургією, якою є трансплантологія, там було неможливо. Наші хворі були в підвалі: двох останніх пацієнтів після трансплантації ми виходжували в підвалі. Це не ті умови, за яких можна виконувати надскладні операції», – каже хірург Антон Кувайцев.
«Вони були дуже слабкі, це був третій день після операції. А зазвичай ми цих пацієнтів лише на четверту добу піднімаємо. Це навіть фізично було важко. Спочатку ми були на шостому поверсі, вже потім переїхали на другий, бо з другого їх було принаймні легше спускати. А спускати в підвал треба було і ліки, і апарат УЗД, і штативи з крапельницями, матраци», – пригадує вона.
«Тоді ще закрили в’їзд у Київ, не могли доїхати медсестри. А ті, що залишилися, не могли виїхати і змінитися. В нас дві медсестри постійно працювали. І в такому режимі ми провели два чи три тижні. Ми зрозуміли, що далі в такому режимі ми не можемо проводити трансплантації», – зазначає Тетяна Мигалега.
Натомість пацієнти, які потребували огляду й консультацій та очікували пересадки органів, залишалися.
«Хворі нікуди не зникають. Тим більше була проблема з діалізом. Дзвонили наші пацієнти з Чернігова і казали, що діалізу немає. Питали: «Що нам робити? Куди бігти? Чи можна якось це вирішити?» Вони готові були на все, аби їм зробили трансплантацію. А тим більше, там не було родичів і була можлива лише трупна трансплантація. Пацієнтам, які були в Києві, скоротили діаліз утричі: замість чотирьох годин три рази на тиждень до двох разів двічі на тиждень. І їм одразу ж ставало гірше…»
Як додає очільник Центру трансплантації Михайло Загрійчук, в таких умовах про проведення операцій з пересадки органів не могло бути й мови.
У той же час пацієнтів, яким потрібна пересадка, менше не стало. На те, щоб зробити клініку, де можна проводити трансплантацію, треба роки. І зруйнувати це в один момент… Ми не могли цього допустити. Центр трансплантології – це кадри, люди, технологія, якої потребують громадяни нашої держави скрізь. Виконувати в Києві такі операції на момент ведення активних бойових дій було неможливо. Тож виникла ідея тимчасово переїхати, і цим місцем стала Волинська обласна клінічна лікарня. До цього я ще в статусі заступника міністра й сподвижника трансплантації не раз приїжджав на Волинь і спілкувався з керівництвом лікарні. Ми знайомі і з Олександром Дударем (очільник ВОКЛ, – ВН), і з управлінням охорони здоров’я облдержадміністрації. Коли я запропонував переїхати, ця ідея була сприйнята миттєво. Все що мене спитали: «Що вам потрібно?» – розповів він.
Так він запропонував своїм колегам переїхати до Луцька. На Волині вони вперше. Щоправда, додає хірург Микола Кондратюк, з лікарнею дехто був трохи знайомий заочно.
Тетяна Мигалега додає: «Звичайно, одна людина тут не впорається, бо мають бути і нічні чергування, і розчерговування після трансплантації. Це ціла служба, і одна людина це не зробить».
Центр трансплантології при Київській обласній клінічній лікарні був створений рік і три місяці тому. Примітно, що всі медики – молоді фахівці. Як виявилось, це невипадкове спостереження. Виявляється, до ідеї створення Центру трансплантології старші колеги поставилися, м’яко кажучи, скептично.
«Ніхто півтора року тому не вірив навіть у Києві, що трансплантація буде. Старші колеги не хотіли йти», – пригадує Микола Кондратюк.
«Коли в обласну лікарню прийшов Михайло Степанович, покликав мене і сказав, що буде так і так, я навіть сама не вірила. Але з часом, з кожним кроком, я таки впевнилась у правильності рішення. І Михайло Степанович нас всіх приймає, переймається всім. Ми ж і ночуємо в лікарні: коли було багато трансплантацій – додому не потрапляли», – доповнює його Тетяна Мигалега.
«Що далі? Життя таке непередбачуване. Я весь час думаю, як взагалі з Києва ми потрапили сюди. Це було так сумбурно, і доби не минуло – так швидко ухвалювалося рішення. Мені, наприклад, тут подобається. І лікарня, і люди. Видно, що вони дуже стараються, що вони засмучені тим, що через війну багато планів призупинилося. І місто спокійне, до роботи 10-15 хвилин. А в мене в Києві дорога від роботи додому займала 1,5 години. І пацієнти теж відрізняються. Трошки нетерплячі, я сказала б. Ніби обстеження на лист очікування потрібне мені, а не їм, була ситуація. Але загалом тут люди більш спокійні, немає такої суєти», – резюмує Тетяна Мигалега.
Станом на 24 березня у медзакладах Волинської області було працевлаштовано 52 працівники медичної галузі з числа переселених із зони активних бойових дій. Це медики з Маріуполя, Чернігова, Києва та інших українських міст, жителі яких мусили виїжджати зі своїх домівок.
Юлія МАЛЄЄВА
Фото Олександра ДУРМАНЕНКА
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Коментарів: 2
Петро
Показати IP
14 Квітня 2022 15:42
Молоді, красиві, розумні... Я хочу, щоб вони назавжди залишились на Волині.
Юлія
Показати IP
31 Травня 2022 19:53
Підкажіть, а в цій лікарні (чи може знаєте де) проводять операції на культі?(вибачте, не знаю як це правильно і спитати, знаю тільки, що жіночка, з якою ми познайомилися, дуже страждає через нестерпний біль. Пояснюючи по простому, на нозі наростає хрящ, який розриває м'які тканини, тому ходити майже не можливо.)
Як хтось щось може підказати: мій телефон 0955481516. Дякую
Волинські первинки отримали 7 автомобілів Renault Duster
Сьогодні 17:49
Сьогодні 17:49
Найпопулярніші роли в світі: що робить їх улюбленими?
Сьогодні 17:33
Сьогодні 17:33
Надання ракет Tomahawk та дозвіл бити по росіянах: у НАТО ухвалили резолюцію стосовно України
Сьогодні 16:27
Сьогодні 16:27
У віці 112 років помер найстаріший чоловік у світі
Сьогодні 16:11
Сьогодні 16:11
Обірвалося життя військового з Волині Василя Залевського
Сьогодні 15:54
Сьогодні 15:54
Додати коментар:
УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.