Утретє почав усе з нуля: переселенець із Маріуполя відкрив у Луцьку сервіс прокату електросамокатів

Антону Налчі спершу довелося покинути все нажите в Донецьку, а через вісім років – у Маріуполі. Це не стало причиною відчаю, а навпаки загартувало чоловіка й дало сили долати випробування.

Історія маріупольця, який попри труднощі, не опускає руки, – в сюжеті 12 каналу.

Уперше війна на поріг Антона прийшла у 2014 році, коли росіяни вторглися на Донбас. Тоді він жив і працював у Донецьку.

«Я на свої очі бачив, як завозили зброю в приватних автомобілях», – коментує чоловік.

Як тільки справи налагодилися, довелося їхати, адже жити під російськими прапорами ніхто не хотів.

«Було багато кордонів. Обшуки. Ми вивозили все. По-перше, дівчата. По-друге, хлопці. Потім сім’ї, коти, собаки», – пригадує переселенець.

Через три роки Антон переконався, що ухвалив правильне рішення.

Розповідає, як повіз ліки знайомому в Донецьк, бо там їх не було: «Таке враження, що вони зупинилися. От йшли-йшли і зупинилися. Тоді як у Маріуполі ми йшли вперед, розвивалися. Місто розвивалося та ставало все кращим і кращим. А вони там зупинилися. Оці плакати: «Ленін завжди живий». Там ще тільки Сталіна не вистачало… Хай що ми не казали, що тут [в Україні] краще, що ми можемо виїжджати до Європи, що ми можемо користуватися різними сервісами, різними благами цивілізації, там відповідали: «Нас усе влаштовує».

Вплинула на таку позицію і російська пропаганда, яка активно розпалювала ворожнечу між мешканцями Донбасу та іншими українцями.

Попри труднощі в Маріуполі, Антон вдруге почав усе з нуля. За дев’ять років він відкрив мережу кав’ярень у місті.

У Маріуполі жилося мирно, але з усвідомленням того, що війна – поряд, за тридцять кілометрів. Тож звуки вибухів для мешканців міста були буденністю. Саме тому 24 лютого сім’я Антона не відразу усвідомила, що почалася повномасштабна війна. Зрозумівши, вирішила їхати до Запоріжжя.

«Спочатку – наша квартира. Потім – перша кав’ярня. А далі – друга, третя, четверта, п’ята, шоста. І ще – будинок мами. Мама залишалася під обстрілами півтора місяця. Одразу я приїхав і сказав: «Їдемо, почалася війна». Вона відповіла: «Ні, синку, я нікуди не поїду. Зараз постріляють і все припиниться». Коли згорів її будинок, вона пішла до сестри. У сестри – пряме влучання в будівлю. І будівля згоріла. Ми з братом їх уже поховали. Тому що із супутника дивилися – будинку немає. Зв’язку немає. Тільки через місяць зрозуміли, що мама і тато живі», – говорить Антон.

На щастя, його рідні вчасно евакуювалися в село, де було значно спокійніше. Антон із родиною, своєю чергою, переїхали до Києва. Дев’ять місяців чоловік разом з другом волонтерили, об’їздили чимало звільнених від росіян населених пунктів і роздали людям тисячі наборів гуманітарної допомоги.Тепер у Луцьку переселенець утретє розпочинає все з нуля.

«Є надія. Якщо нам пропонують руку допомоги, то ми користуємося цим. І поки в мене не вмерла внутрішня надія, продовжую рух далі», – наголошує він.

Разом із колегою розвивають новий для себе напрямок – прокат електросамокатів. Луцьк обрали через безпеку та чистоту. Якщо все вдасться, Антон планує перевезти сюди сім’ю.

Чоловік переконаний, що Маріуполь колись звільнять від окупантів, відновлять і реконструюють.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---