«Усе найнеобхідніше вмістилося в чотири валізи»: як війна привела лікаря з Херсона на Волинь. Інтервʼю

«Торік 24 лютого я прокинувся о 6:30 від гучного звуку. Вискочив на вулицю. Дивлюсь: над Чорнобаївкою, що за три кілометри від нас, підіймається стовп чорного диму. Стою на ґанку свого будинку і спостерігаю, як наді мною летить ще одна крилата ракета, а через кілька секунд знову вибух», – так Володимир Сотніков з селища Камишани Херсонської громади пригадує перший день широкомасштабної війни.

Попри активні бойові дії й окупацію, він разом із дружиною залишалися удома. І увесь цей час чоловік продовжував працювати отоларингологом у місцевій лікарні, якій віддав близько тридцяти років, пише «Слово правди».

Про переїзд у безпечніші області не хотів і чути, та діти, які, створивши свої сім’ї, розлетілися по світах, не вгавали: телефонували й слізно просили батьків все полишити й рятуватися. Так доля привела Володимира Васильовича на Волинь, а саме у Володимирське територіальне медоб’єднання, де він нині працює.

ЛОР-кабінет запрацював по-новому

Біля кабінету отоларинголога, що на третьому поверсі ТМО, завжди людно. Особливо багато звернень стало із настанням холодів.

«По тридцять пацієнтів щодня приймаю зі скаргами на здоров’я чи під час проходження медоглядів», – каже Володимир Сотніков. Прийом він веде разом із колегою Тетяною Ващук. Для створення зручних умов для лікарів та пацієнтів на його прохання приміщення ЛОР-кабінету розширили за рахунок використання площі коридору.

«Я звернувся до гендиректорки ТМО Тетяни Ващук із проханням про переобладнання робочого місця і аргументував, що такі зміни необхідні. Тетяна Петрівна дослухалася й уже незабаром стартували будівельні роботи. Тепер маємо два повноцінні кабінети, один із яких може слугувати процедурною. Приємно, що адміністрація прислуховується до думки колективу, відгукується на прохання. Мали потребу в додатковому комп’ютері, і таку техніку нам надали. А ще оновили інструментальний стіл та деякі інструменти. За час моєї роботи у ЛОР-кабінет придбали тимпанометр для обстеження стану середнього вуха, відремонтували аудіометр, який не працював. А після того, як медсестра пройшла відповідні курси, стали виконувати аудіометричне дослідження гостроти слуху», – розповідає Володимир Васильович про нове робоче місце.

Застосовує медик для лікування аденоїдиту, синуситу, фронтиту та інших ЛОР-захворювань метод Поетца, що в народі називають «кукушка», який раніше у лікарні не був поширеним. Тож для цієї процедури промивання пазух носа медсестра з херсонської лікарні навіть переслала лікареві його інструменти та спеціальні насадки для пристрою.

«Я одягнув білий халат і узявся до справи, яку виконую стільки років. Тож мені було легко адаптуватися на новому робочому місці, де працюю уже півтора року. У лікарні чудовий колектив, який тепло мене прийняв, та керівництво, яке прислухається до потреб підлеглих», – каже лікар.

Медик розповідає, що під час роботи помітив кілька відмінностей. Наприклад, у його краї, попри теплий клімат, було помітно більше звернень з приводу отитів, сірчаних корків, ангін, гайморитів, ніж тут, де більш прохолодно й волого.

Мовного бар’єру лікар не відчув. Хоч звик спілкуватися російською, зараз доволі вільно розмовляє українською. Сміється, що інколи від місцевих чує слова, які не розуміє, як-от «мусово». А ще у глухий кут його загнав вислів «та може бути» на запитання «як ви?». Лікар каже, що для нього найбільша цінність – його пацієнти, тож кожному намагається надати якісну допомогу і завжди радіє результатам своєї праці, добрим відгукам про роботу. З особливою турботою ставиться до маленьких пацієнтів, які інколи спочатку бояться певних процедур, а з кожним наступним прийомом все сміливіше переступають поріг кабінету.

«Я тридцять років пропрацював у Херсонській міській клінічній лікарні імені О. С. Лучанського. Цей медзаклад зазнавав реорганізацій і з медико-санітарної частини бавовно-паперового комбінату перетворився в сучасний осередок, де надавалися якісні медпослуги. Оновилося й приміщення мого кабінету. За підтримки адміністрації лікарні й з допомогою благодійників вдалося зробити ремонт, замінити вікна, встановити кондиціонери, придбати нові меблі. Обладнання мали не гірше, ніж у приватних таких кабінетах. Я докладав чимало зусиль, щоб залишити хороший слід після себе і передати колегам-наступникам добре створені умови праці. Та все довелося покинути. Мій край потерпає від ворожих атак. Зазнала руйнувань і шестиповерхова будівля лікарні. Випущена ворогами ракета пролетіла крізь вікно й двері на п’ятому поверсі і впала на подвір’ї. Вибухова хвиля потрощила чимало меблів й обладнання, повилітали вікна. Медиків та пацієнтів на той момент не було, адже відділення «переїхали» на нижні поверхи», – пригадує чоловік.

Робота під обстрілами

Володимир Васильович розповідає, що наприкінці лютого 2022 року помітив кілька нетипових для звичного міського ритму фактів, які його насторожили, однак тоді у те, що почнеться повномасштабна війна, не хотілося вірити. Дружині Валентині за два місяці до жахливих подій наснився сон, буцімто над містом летять ракети і вони з чоловіком виїздять. А з ними ще двоє дітей їхніх свояків. Дорога непроста, трапляються перепони, які змушують повернутися, а через деякий час – друга спроба урятуватися. На ночівлю зупиняються в якомусь будинку, а тоді знову в путь. Як не дивно, але цей сон виявився віщим.Над Камишанами, що за дев’ять кілометрів від Херсона, дійсно літали ворожі ракети, а через населений пункт проїжджала російська армія. У березні територія була окупована – на довгі вісім місяців. У місті й на околицях снували озброєні вояки, встановлювали свої блокпости й порядки. Частина людей під страхом загибелі евакуйовувалися, вулиці пустішали.

На роботу Володимир Сотніков у перший день великої війни не вийшов. Тоді адміністрація дала вказівку лікарям, які живуть далеко, лишатися вдома. Однак наступного дня вранці уже вів прийом, попри те, що навколо гуркотіло, бахкало.

«З моєї роботи видно Антонівський міст, що з’єднує Херсон із лівобережжям, зокрема з Олешками. Там перед мостом велися бої», – пригадує лікар.

Робочий день тривав до обіду, тож дружина щодня їздила у лікарню з чоловіком – разом все ж спокійніше.

«Пригадую, їдемо у Херсон, а дорогою снують БТРи, танки. Якось, на одному кільці бачу, що БТР з-під мосту летить. Я зупинився, пропустив, хоч у мене – перевага в русі. Якби тоді не загальмував, він би проїхав по нашій автівці, – каже чоловік. – Якось були свідками, як дорогу перекрили російські вояки, по периметру розставили кулемети і з КАМазів роздавали гуманітарну допомогу. Ми не пішли туди, а деякі люди брали ту гуманітарку, дехто відразу й викидав», – пригадує мій співрозмовник, зазначаючи, що на той час ажіотаж на харчі та речі першої необхідності був великий.

Хоч небезпека чатувала на кожному кроці, подружжя не поспішало виїздити. Володимир Васильович не хотів покидати своїх пацієнтів, хоч адміністрація лікарні не виступала проти подібних рішень колективу. Слізно просили евакуйовуватися діти і врешті батьки наважилися. Поїхали у напрямку мосту в Снігурівській громаді, а там – трикілометрова черга автівок. Хтось поширив інформацію, що міст замінований, тож подружжя повернулося додому. Розібрали валізи. Вирішили лишатися. І тут знову дзвінок від доньки, просить – виїжджайте. Стали знову збирати речі. Узяли ще двох юних пасажирів й рушили в дорогу, а вона виявилася такою, якою й наснилася жінці. І привела у нове життя.

Рушили Сотнікови в Іваничі, де проживають їхні свати. Оселилися в будинку, що на дві сім’ї, який надали небайдужі. Володимир Васильович одразу ж узявся за пошуки роботи. Звертався у місцеву й Нововолинську лікарні, та місць не було. Можливість працювати отримав у приватній клініці «Бодро». Але навантаження було не таке велике, як звик, тож дружина підказала їхати у Володимир.

«Пригадую, як прийшов до гендиректорки запитати, чи вільна вакансія, і ми з Тетяною Петрівною тоді близько години розмовляли, вона цікавилася моїм досвідом на попередній роботі, обставинами життя. Запропонували роботу за сумісництвом – на пів ставки, згодом почав працювати на повну ставку».

Володимир Васильович з дружиною переїхали у Володимир і оселилися у гуртожитку, що розмістився в приміщенні колишнього психіатричного відділення.

Подружжя медиків виховало п’ятеро дітей

«Ми з дружиною усе життя будувалися. Не усі заплановані роботи завершили, полишивши рідний дім. Познайомилися у Запорізькому медінституті, одружилися, обоє отримали направлення на роботу в Херсон. Працювали спершу в Білозерській лікарні. Надіялися на новому місці отримати квартиру, адже у ті часи молодим фахівцям надавали житло, але початок дев’яностих став чималим випробуванням. Тож, отримавши земельну ділянку, стали власними силами зводити будинок. Самі місили самани і з цього будматеріалу зводили стіни», – пригадує Володимир Сотніков.

Згодом сім’я вирішила продати дім й оселитися ближче до Херсона, де пан Володимир працював у міській лікарні. Будинок придбали в Камишанах, упродовж років його оновлювали, облаштовували, добудовували надвірні споруди. Володимир леліяв свій виноградник і невеличкий сад, де росли персики, сливи, абрикоси, груші, інжир, хурма, смородина – це його віддушина.

Виросло подружжя п’ятьох дітей. Доньки й син покинули батьківський дім й поринули у широкий світ, створивши власні сім’ї. Олена, за фахом перукарка, з чоловіком та чотирма дітьми мешкає у США, там проживає й Ольга – диригентка, разом із чоловіком теж виховують чотирьох дітей. Надія за освітою соцільна педагогиня, заміжня, має трьох дітей, мешкає у Німеччині, Владислав – програміст, нині живе у Франції, нещодавно одружився. Найближче до батьків мешкає Мар’яна, яка разом з чоловіком оселилася у Луцьку. Працює найменша донька вихователькою.«Ми дбали про налагодження побуту, а як виявилося, насправді для життя потрібно небагато – усе найнеобхідніше вмістилося в чотири валізи», – каже Володимир Васильович. – Дивимося на ситуацію філософськи, намагаємося не шкодувати за минулим й віримо, що усе найкраще ще попереду. Дружина лише бідкається, що у поспіху не взяла сімейні світлини, які так і лишилися прикрашати одну зі стін будинку».


Чи повернеться сім’я у свій дім – хтозна. Сотнікови будують життя заново, радіють можливості хоч трохи бути ближчими до дітей. Пізнають волинський край.

«Нас приємно здивували ваші дороги, які в дуже хорошому стані. Тут вперше спробували жовтий сорт картоплі, який уже наче засмачений маслом. А ще не може не тішити, що вода з кранів придатна для пиття. Тут вологий клімат, навколо усе аж до осені зелене, а в нас у травні вже жовкне. Володимир видався незвично малим містом. Ми залюбки прогулюємося його вуличками, пізнаємо тутешнє життя, захоплюємося, як господарюють місцеві мешканці, які й про дім дбають і намагаються територію навколо облагороджувати», – ділиться враженнями чоловік.

Читати ще: «Як згадаю – волосся дибки»: 92-річна переселенка у Луцьку розповіла, як пережила Голодомор і втратила дім

Цьогоріч подружжя Сотнікових вперше ходило у ліс по гриби – зі сватом, який навчав особливостям тихого полювання й розповідав, що опеньки потрібно «косити».

До слова, Володимир Васильович фах отоларинголога обрав доволі несподіваним способом. Закінчив спершу медучилище, а згодом медінститут. Хотів бути хірургом. Та коли під час пошуку місця для проходження інтернатури звернувся у Херсонське обласне управління охорони здоров’я, працівниця навела приклад іменитого ЛОРа, який теж опанував спеціалізацію не ту, про яку мріяв, але досягнув висот й жодного разу про свій шлях не пошкодував. За його прикладом вчинив і Володимир Сотніков. І зізнається, що відчуває себе на своєму місці. А ту підказку працівниці відділу називає благословінням у професію.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---